Межигорський збірник — Єсть землица Варяґія у нанст†Саксонского княжати межи Влоскою землею и Французкою, от Лятоберґу Воконсовъ недалеко, которая во онъ часъ была провинцією римскою, с тоєЂ землЂ сут тыє княжата c Палеоном в тыє крає прижеґліовали, тогды ся варяжскими княжатами прозвали от влоскои отчизны Варяґіи (c. 4).
Стрийковский (вид. 1846) — Jest też ziemica Waragia albo Weragia w państwie Safoiskiego xiążęcia miedzy Włoską і Francuską ziemią, od Latobrogów i Wokonciów niedaleko, która też w on czas była prowincią rzymską s tej jeśli ty xiążeta z Palemonem w ty strony pułnocne przyżegliowali, tedy sie weragijskimi albo waragskinii xiążety od Włoskiej ojczyczny Waragiej zwali (c. 114).
Як бачимо, подібність буквальна, тільки з деякими похибками (треба знати, що ся статя в збірнику — копія, як то видко з деяких. технїчних познак — нпр. приписки на c 11). Отже залежність сеї частини збірника від Стрийковского не може підлягати сумнїву. Се неминуче піддає гадку, що й звістка про Гедиминів похід мабуть взята звідти; тим більше, що тільки у Стрийковского згадуєть ся участь Татар в війнї київського князя Станислава з Гедимином. Друга записка так близька до сеї першої і змістом і стилїстично, що мусить уважати ся найскорше повтореннєм її (зі спільного джерела). Ріжницї тільки в датї: у Стрийковского датуєть ся похід Гедимина на Київ 1320 роком, в Межигорськім збірнику 1333, 1340 і 1341. Я думаю, се ваганнє в датї походить звідти, що в ориґіналї збірника не було дати зовсім; підозріваю, що для датовання послужив рік смерти Гедимина 1340 або 1341, а дата 1333 (властиво 6841) стала ся через помішаннє рахунків від сотворення сьвіта і Христа: дати з обидвох сих рахунків приходять в першій частинї, і кінцеві цифри в них однакові — 41. Проф. Дашкевич пробував вправдї підперти дату 1333 р. иньшими вказівками (ЗамЂчанія c. 57), але як я виказав то в своїй Історії Київщини, обидві наведені д. Дашкевичом звістки з датою 1333 р. мають в датї очевидні помилки.
Збірка русько-литовських лїтописей в XVII томі Полного Собранія не приносить до звістної вже традиції про окупацію Поднїпровя Литвою нїчого цїнного. Оповіданнє про окупацію Мингайловим сином Турова, Пинська, Мозиря й Сїверщини (редакції середнї й ширша) має дві версїї: в однїй зветь ся сей князь Скирмунтом, в другій Шварном (Пол. собр. лЂт. т. XVII c. 232-3, 247-8, 302, 363-4, 428, 480-1). Оповіданнє про похід Гедимина в середнїх редакціях (c. 258-260, 311-3, 371-3, 438, 491-3) мають тільки стилїстичні та буквальні відміни. Оден тільки Євреінів кодек про Ольгимунта додає: „сына Гольшина, великого князя Голшинского”.
3. Дмитро Дедько (до c. 20)
Особа і дїяльність Дедька окружена неясностями і суперечностями.
Треба-б насамперед уставити властиву форму імени Dedko. Коли уважати на число звісток, то перевага буде по стороні форми Detko, бо крім двох грамот Юрия-Болеслава сюди ж очевидно веде форма Datko і форма Dechk угорської грамоти (читай Дечко-Децько, Детько, але не Дедко) 2). Але за транскрипцію Dedko говорить те, що її маємо в листї самого Дедька: треба припускати, що його писар, хоч би може й не Русин, таки знав, як звучить імя його патрона. Коли приняти, що в імени Dedko d було мягке (дь), то се може обяснити ваганнє між Дедько і Детько. Чи було тут е тверде чи мягке (ье) — сього вже нам нїхто не скаже. Довільно можемо виберати Дедько чи Дєдько; остатня форма остільки привабнїйша, що давала б певне значіннє: Дїдько чи Дєдько == Дядько; але ми так мало знаємо вокалїзм галицьких діалєктів тих часів, що в такі виводи тяжко пускати ся.
Звичайно в лїтературі толкують імя Дедька як „Дядько”, і вказують що в грамоті 1335 р. Юрий-Болеслав називав його Demetrio Datkone nostro: тут, мовляв, Datko не имя, а титул: „Дмитро наш дядько”. Та дядьком Юрия-Болеслава Дмитра, по моєму, нїяк не можна вважати. Чи можливо, аби такий дядько, приведений Болеславом хиба з собою (бо нема нїякої вказівки на те, аби Болеслав прибув до Галичини таким малим, аж тут йому дядька придїлено — див. III 2 c. 123) і посаджений на першім місцї між боярами, міг і після революції бояр против Болеслава удержати ся на чолї боярської управи? А коли навіть припустити, що Дмитро був галицьким боярином — дядьком малого Юрия (хоч се буде дуже гіпотетично), що він потім відступив від свого вихованця й став на чолї революції против нього (також не дуже правдоподібна гіпотеза), то невже потім сам він ще називав себе „дядьком” того в Галичинї зненавидженого, ним самим підступно зрадженого князя? Вказують вправдї на те, що назви „кормильця”, „дядька” приростали. Але приростали вони до потомства; так маємо бояр Кормильчичів. Вказують ще Семена Дядьковича, але сей текст нїчого не дає: „Левъ посла къ Юрію Семена своєго дядьковича” — Іпат. 612. Пор. іще Arch. Sang. I ч. 52.
Коли Дмитро і був княжим дядьком, то не Болеславовим, а хиба Андрієвим! Значить вираз Datkone nostro не може нїчого дати на потвердженнє гадки, що се не імя, а титул, бо Дмитро не міг бути datko noster для Болеслава в такім значінню. Але „Дядько” могло бути його прозвищем і без того, що він був доконче княжим дядьком. Проф. Линниченко справедливо зауважив, що в галицьких актах XIV-XV вв. не рідкі подібні імена: Detco, Dzatco, Дядкович — A. G. Z. II ч. 9, XI ч. 74, Przegląd arheol. I c. 72.
Були ще иньші об'яснення: нпр. Лонґїнов толкував се прозвище як Detko == дїтський (Лонгиновъ Грамоты Юрія II c. 16). Але на се справедливо вказувано, що „дїтський” занадто малий титул для такої визначної особи; зрештою що зробити тодї з формою Дедко? Далї, толковано се як „дїдко” — дїд або „дядько” — вуй князя Юрия-Болеслава (Линниченко Крит. обзоръ с. 159). Але знову неправдоподібно, аби таке означеннє посвоячення з Юриєм задержало ся і задержане було Дмитром по смерти Юрия-Болеслава.
З передньої карієри Дмитра не знаємо нїчого над те, що він був найповажнїйшим боярином за Юрия-Болеслава. Проф. Линниченко в своїм екскурсі про Дедька (Крит. обзоръ c. 158-168), подібно і Кунїк (ор. c. c. 131-2) вважали Дедька прихильником Юрия-Болеслава, вірним йому до смерти. Але на се нема нїякої підстави: покликують ся на те, що Дмитро „й пізнїйше тепло згадує” про Болеслава, але стільки тої теплоти, що Дмитр каже про нього в своїй грамотї: domini nostri felicis memorie ducis Rusie — шабльоновий канцелярійний вираз, що нїчого не каже. A priori дуже неправдоподібно, щоб особливий прихильник Юрия-Болеслава зістав ся на чолї боярства по революції.
Ян з Чарнкова зве Дедька „перемишльським воєводою” — quidam pessimus baro Datko nomine castrum Przemial habens, і сї слова роблять трудність, бо нема причини припускати (як деякі роблять), що Дедько в 1340 р. був дїйсно тільки перемишльським воєводою, а старшиною цїлої Галичини став пізнїйше. Перший з бояр Юрия, міщений на його грамотах повище всїх воєвод, з чого-б він став перемишльським воєводою, і що за переворот зробив він, щоб по Казимировім походї забрати власть в свої руки? Зрештою і в його грамотї є досить виразний натяк, що він уже під час Казимирового походу займав своє чільне становище (discordiam inter dominum Kazimirum... et nos). Тай порівняннє оповідання Казимира з оповіданнєм Яна не лишає сумнїву, що в часї нападу Казимира Дмитро уже був управителем цїлої Галичини. Припускати, як то декотрі роблять (Линниченко Крит. обзоръ c. 167), що в словах Яна треба розуміти походженнє Дедька з Перемишля, також трудно: слова Яна виразно кажуть, що в 1340 Дедько був воєводою в Перемишлї. Чи не лежить тут відгомін якоїсь битви під Перемишлем, де засїв був Дедько? На мій погляд се було-б найлекше об'ясненнє.
До річи сказати, ширша русько-литовська лїтопись записала нам традицію про якусь різню руських бояр під Перемишлем: вона каже, що під час польсько-литовських спорів в серединї XV в. польські пани задумали вирізати литовських, закликавши до себе на зїзд, „как вчинил(и) над пани рускими премисльскими, позвавши их до рады, і там порезали і Премишль засели” (Pomniki do dziejów litewskich с. 57). З звісних тепер кодексів рус.-литовської лїтописи читаєть ся се оповіданнє тільки в однім кодексї Биховця, але Стрийковский каже, що читав се в 12 кодексах: latopiscze ruskie і litewskie wszytkie którychem dwanaście nato zgadzał, inaczej skutek tego sejmu opisuią sprosta tymi słowy i т. д. — іде се оповіданнє (II с. 233). Хронольоґічних вказівок ся традиція не має нїяких, може належати й до р. 1340 і до 1349. Скільки в нїй історичного, се розумієть ся трудно сказати.
