Акт унїї, виданий з датою 1 липня 59), постановляв, що Корона й в. князївство Литовське, обкроєне по тій інкорпорації українських земель, мають творити одну річпосполиту. Вони виберають спільно короля, що заразом проголошуєть ся і в. князем, без всякої інавґурації або підношення. Сойми мають бути тільки спільні. Осібні уряди в в. князївстві задержують ся. Екзекуція не дотикає вел. князївства.
Отсе властиво й усе те, що має називати ся Люблинською унїєю. Ми привикли під сею назвою розуміти прилученнє Волини, Підляша, Київщини й Браславщини до Польщі. Але се, як бачили ми, були акти від унїї осібні, переведені в антрактї між переговорами про унїю, незалежно від неї, тільки на тім самім Люблинськім соймі. Литовські стани не прийняли їх — прийняли тільки унїю.
Сойм протягнув ся потім іще півтора місяця — до 12 серпня. Предметом нарад були головно фінанси. Сї наради, дотепно названі „обрабованнєм короля коронними станами”, характеристичні з того боку, що ще раз показують, як нерадо сягали до власної кешенї сї патріоти, що так сьміливо наставали на чужі права й переконання. А деякі подробицї сих нарад мають для нас і спеціальний інтерес.
Дуже багато в них говорено про орґанїзацію оборони взагалї й спеціально новоприлучених країв. Загальний похід признавав ся способом непрактичним; литовські стани казали, що готові скорше зрікти ся польської помочи, нїж пустити через свої землї такий загальний похід. Податку ж на наємне військо посли не хотїли ухвалити. Даремно прімас накликав: „взяли сьмо князївство Литовське й иньші землї — треба над тим застановитись, аби то не було нам на сором! взявши їх, не боронити — що то буде за слава!” Посли так і не ухвалили нїчого позитивного: волїли скинути справу на короля або на самі новоприлучені землї.
Поки вела ся справа прилучення Волини й Підляша до Польщі, польські посли все обіцювали тутешнїй шляхтї увільненнє від литовських тягарів. Але як по прилученню прийшло до нарад над волинським привилеєм, багато послів противило ся звільненню Волинян від тяжкої воєнної служби: то було б зле, як би ми увільнили Волинян від воєнної служби, а набрали на себе оборони — аби боронити Київ і Волинь” 60). Кінець кінцем Волинян увільнено, але все таки воно було характеристично, що вже зараз по прилученню нових провінцій коронні стани відчули, який нерозмірний до сил і орґанїзації своєї держави тягар вони вложили на неї.
Стани в. кн. Литовського між иньшими петиціями занесли до короля також і прошеннє, аби Волинь і Підляше „полишено” при в. князївстві. Король, даючи відповіди на їх петиції при замкненню сойму, розумієть ся відповів, що тих справ по довершенню унїї не годить ся вже й згадувати 61). Але може не без впливу сих петицій, король на закінченнє сойму видав іще грамоту, де, розяснюючи деякі спеціальні питання (про скликаннє соймів і соймиків, порядок сенаторів і т. и.), констатував довершеннє унїї й прилученнє „земель Волинської, Київської й Підляської з усїма їх приналежностями” до Польщі, та підносив, що се має nigdy nieodmiennie a nieporusznie tak trwać y bydż czasy wiecznemi 62).
Так скінчив ся сей сойм, що своїми постановами так глубоко вирив своє імя на скрижалях нашої істориї, — сойм що в кількох парляментарних засїданнях доконував того, чого не могли доконати кріваві довгі війни й столїтні дипльоматичні торги й штуки, що потягом пера рішав долю країв і витикав їм на цїлі столїтя нову дорогу...
Прославлений пізнїйше як акт любови, братерства, пожертвовання, в дїйсности сей сойм був ланцюхом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власти й тяжких полїтичних обставин. Від початку він був засїдкою на литовські стани, де в кождім разї ultima ratio — королївська власть мала довершити то, чого не удало ся-б вимогти від Литви добровільно. Потім, по утечі литовських делєґатів, перейшов він, по просту сказавши, на відкрите грабованнє в. князївства Литовського.
Маючи за собою короля, що вповнї піддав ся впливам польських сенаторів, а не вмів оперти ся й загонистости послів, чуючи безрадне становище Литовського князївства, пригнетеного до останку тягарем московської війни 63) і підтятою внутрішнїм роздїлом — давнїм суперництвом руських і литовських елєментів, а в справі унїї ще й спеціальною незгодою між панами й рядовою шляхтою, — знаючи добре про сю незгоду і се суперництво, Поляки, як ми бачили, не журили ся анї історичними правами, анї охотою чи неохотою до прилучення у місцевої людности — себто панів і шляхти, бо тодї тільки шляхецькі верстви розуміли ся під понятями „народа”, „нації”. На всї прошення, арґументи, сумніви відповідали вони одним покликом: нехай король відбере у непослушних уряди й держави, — або грозили війною 64).
Справа прилучення Київа особливо в повній наготї виставляє голий, нїчим не прикрашений еґоізм польської полїтики. Дебатували тільки над тим, чи прилученнє Київщини буде користне для Польщі. В ідеольоґію ті польські полїтики не бавили ся зовсїм, хоч була дешева вимівка під рукою — про ту шляхту на Українї і в Литві, що бажала унїї, а не могла виломити ся з під впливів панів. Всякі ідеольоґічні прикраси Поляки XVI віка лишали своїм потомкам з XIX, їм полишали величати, апотеозувати ту „унїю” з далекого віддалення.
Та зазначуючи всю брутальну безоглядність і неприкрашену еґоістичність польської полїтики, я одначе не хочу ідеалїзувати й противної сторони — противників унїї на Люблинськім соймі, автономистів в. кн. Литовського. Під литовським патріотизмом рушали ся й тут еґоістичні, клясові інтереси, бажання задержати в руках олїґархії дальшу управу в. кн. Литовського, не подїлиши ся нею нї з руськими маґнатами, нї з свою шляхтою, нї з Поляками. Тому нпр. так на вістрю меча важили ся питання про осібні уряди в. кн. Литовського, про недопущеннє до них чужинцїв і т.и., далеко більше нїж кардинальнїйші питання державного права в. кн. Литовського.
Ся виключність олїґархії в. кн. Литовського була головною причиною її слабости. Не кажучи вже про народнї маси 65), ся олїґархія не могла оперти ся на шляхту, не могла числити навіть на панство українських земель. Се українське панство, живши й досї своїм осібним, замкненим житєм, майже або й зовсїм не маючи приступу до центральної управи в. кн. Литовського, не мало вправдї охоти до прилучення їх земель до Польщі, але нїколи не виявило й охоти відорвати ся від Польщі та вернути ся до в. кн. Литовського. Українським маґнатам, правда, близший був олїґархічний устрій в. кн. Литовського, нїж шляхецька демократія польської Корони, але остаточно так богато вони не бояли ся втратити, як литовські олїґархи, й тому не мали чого так дуже спротивляти ся інкорпорації. Рядова ж шляхта західньої України — Волини й Підляша, з своїх місцевих і клясових інтересів навіть спеціально підперала унїю. На литовських соймах, як ми бачили, вона виступала з спеціальними петициями про унїю, а на Люблинськім соймі, по прилученню Волини й Підляша, разом з панами своїх земель аґітувала за інкорпорацією Берестейщини, Браславщини, Київщини. В листах литовських панів з Люблинського сойму читаємо гіркі жалї на таку зраду інтересам вел. кн. Литовського з боку Волинян (також і Підляшан). „Нема вже сумнїву що до Підляшан, що вони самі бажали того відірвання, та і по панах Волинянах бачу, що великого насильства над ними не стало ся — самі спішили ся до того, і тепер нема гірших прокурорів против Литви, як пани Волиняне”, пише Нарушевич 66). Обвинувачення були неправдиві на стільки, що й Підляшане й Волиняне поступали супроти Литви вповнї лояльно — доки не були включені в склад Корони. А що не було з їх сторони внутрішнього, щирого нахилу до Литви — се певно; і розумієть ся, був то результат виключної, еґоістичної полїтики самих литовських верховодів.
Примітки
1) Див. вище c. 389, пор. промову його 12/II — Дневник вид. Кояловича c. 61-2: przy nas niema nicz, czoby ku w. xiestwu nalezalo, y richliey by sie podobno przy w. xiestwie naliazlo, czo ku Koronie wlasnie naliezy, alie tho spolecznoscz tha nassa wsitko zakrywa, ktora pokąd trwa, tak rozumiem: czokolwiek przy w. xiestwie iest, iakoby tez przy koronie bilо. Пор. дневник вид. Дзялиньским с. 41.
