Таким чином прилученнє Підляша й Волини до Польщі не стріло ся з нїякими серіозними трудностями. Поляки самі не сподївали ся такого щастя: цїлий сей час вони роздумували над справою оборони Підляша й Волини від пресії й кар литовського правительства, а коли волинські пани почали відтягати ся від приїзду на сойм, зберали ся йти походом — війною змусити їх до послушности Польщі 31). Що правда, на дорозї всїх сих воєнних плянів лежала колода, котрої вони нїяк не могли перескочити — справа податку на війну, так що сей оружний бренькіт так дуже страшний не був в дїйсности; але завсїди Поляки рахували ся з можливою потребою оружного попертя своїх плянів на Волинь і Підляше. Та се показало ся безпотрібним, пішла справа як по маслу, й сей легкий усьпіх роздражнив апетити польських полїтиків. З їдою приходить апетит! Здобувши Волинь і Підляше, Поляки слїдом простягнули руку й по иньші сусїдні землї. Про те, як до Підляша хотїли вони взяти частину Берестейщини, ми вже чули. Се була дрібниця. Не дрібницею за те були польські апетити до Київщини й Браславщини.
На жаль, в сеймових дневниках, які маємо, якось не завважено початку дебат про Київщину. Тільки в сучаснім листї Ходкевича до Радивила згадано, що волинські посли, засївши в посольській палатї, зараз порушили справу прилучення Київа 32). Така звістка не повинна нас анї трошки дивувати: кождій прилученій до Корони землї хотїло ся, аби через се прилученнє не розривали ся звязи, що вязяли її з иньшими землями в. князївства Литовського. Тому Волиняне й потім сильно підтримують заходи польських послів коло прилучення Київа, пригадували, що й Берестейщина належить до Волини, та висловляли ся за прилученнєм також припетського Полїся 33). Тому воєвода браславський Сангушко супроти заміру короля — прилучити до Корони Браславщину, просить, аби король зволив „не відлучати Браславського воєводства від воєводства Київського”. Тому-ж посли підляські й волинські аґітували потім в посольській палатї за можливо тїснійшим злученнєм в. кн. Литовського з Польщею, і їх підтримували посли берестейські, очевидно не бажаючи, так само як і Підляшане та Волиняне, розривати звязь Берестейщини з Волинею і Підляшем 34).
Близшу притоку до справи прилучення Київської землї до Польщі дав, здаєть ся, уряд київського воєводи, що займав волинський маґнат Константин Острозький. Коли підходив речинець приїзду Волинян, а їх ще не було 35), серед дебат коло екзекуції піднесено в посольській палатї, що Острозький має зложити присягу не тільки як волинський маґнат, а й як київський воєвода, „бо по актам Київ належить до Корони”. Між иньшими петиціями посли також і сю предложили королю — аби привів Острозького до присяги з уряду київського воєводи. Король відповів, що коронні сенатори переглянуть сї акти, і тодї король поступить відповідно до своїх обовязків. З його відповіди й знаємо сей епізод 36).
Не діждавши ся, мабуть, нїяких результатів свого представлення, посли два тижнї пізнїйше знову поновили своє прошеннє до короля. „Маршалок посольської палати, читаємо в дневнику, мав промову до короля, виказуючи королеви давнї, ясні документи на те, що Київ і Київське князївство належали до Корони, і його князї всї були Васалями (omagiales) короля й Корони; тому просив, аби король казав князю воєводї київському сїсти в коронній радї з титулу його воєводства, на місцї, яке йому здавна належить” 37).
Очевидно, маршалок в тій згадцї про васальство київських князїв розумів присяжну грамоту Володимира київського Ягайлови. Грамоту сю мусїли знайти в короннім архиві — там була грамота Володимира, 1388 р. 38), і вона таким чином послужила першою опорною точкою історичних прав Польщі на Київ. До сього трохи згодом прибув ще иньший доказ, вичитаний уже в хронїках (в Кромері, а може й безпосередно в Длуґошу) — що королї польські три рази взяли й пограбували Київ 39). Тут розуміла ся участь Поляків в походах на Київ XI віку — за Сьвятополка й Ізяслава; тільки в дїйсности королї ходили на Київ не три, — як у Кромера і Длуґоша, а два рази 40). Але на короля й сенаторів, до котрих також удавали ся посли з своїми представленнями, сї дипльоматичні й історичні докази робили слабе вражіннє — король все збував послів обіцянкою, що він обсудить ті докази з сенаторами і тодї дасть відповідь 41). Се й не диво, бо й самі посли признавали, що вони до остатнїх часїв не підозрівали, нїби Корона має якісь права на Київщину. „Ми чули, як пан воєвода київський складав присягу тільки з своїх маєтностей, а не з уряду воєводи київського, а що не упімнули ся про се зараз, стало ся се через непевність: ми не знали й не мали відповідних доказів на те, що Київ належав до Польщі, але тепер маємо документи й доводи певні, що він до Корони належав” 42).
До Київа посли пристібнули слїдом і Браславщину. Притоку і тут, як в справі Київа, здаєть ся дав титул браславського воєводи: з кінцем мая приїхав на сойм кн. Роман Сангушко, волинський маґнат і браславський воєвода, з трофеями литовської побіди над Улою. Він мав зложити присягу з своїх волинських маєтностей, але з сеї нагоди посли порушили справу приналежности Браславщини до Корони й зажадали, щоб Сангушко зложив присягу і з свого уряду воєводи. В своїх представленнях сенаторам 1 червня посли підносили, що з привилеїв видко приналежність до Польщі не тільки Київа, але також і Браслава та Винницї. Які се документи доказують приналежність Браслава й Винницї до Польщі, се лишило ся секретом: дневники соймові нїде не кажуть, чим арґументували посли перед королем чи перед сенаторами сю приналежність Браславщини. Ми могли б хиба здогадувати ся, що послам звісні були присяжні грамоти Федька Несвизького 1432-5 р. 43), де він піддавав Польщі між иньшим і Браслав та Винницю, бо сї документи згадують ся між актовим матеріалом, нагромадженим з коронного архива для унїонних конференцій 44).
Але слїдом, здаєть ся — вже в сенаторських кругах, знайдено важнїйший арґумент — що Браславщина давнїйше була частиною Поділя, і на сїй підставі король і сенат дїйсно постановили прилучити до Польщі Браславщину. Король заявив, що прилучає Браславщину до Корони, й зажадав від Сангушка, аби він зложив присягу з титулу браславського воєводи також. Литовська депутація з Ходкевичом на чолї пробувала була вмішати ся в сю справу, боронячи прав в. кн. Литовського на Браславщину, але її смиренне представлення не зробили нїякого вражіння. Сангушко що до себе застерігав ся тільки, аби така присяга не нарушала його чести, а в справі Браславщини просив він, аби наперед сенатори порозуміли ся в сїй справі з литовськими делєґатами, але король не хотїв нїякої проволоки, і Сангушко зложив присягу 2 червня. Притім на прошеннє Сангушка король, положивши йому на голову руку, зняв з нього першу присягу, зложену йому як в. князю, і по тім Сангушко присяг йому яко королю. Браславщину включено в волинський привилей, так наче б вона була частиною Волинської землї і яко така прилучена до Польщі. Історично взявши, для XIV-XV в., се було зовсїм неоправдане, але в XVI в. браславське Побоже дїйсно стояло в тїснім фактичнім звязку з Волинею. Цїла ся історія з Браславщиною була таким чином роспочата й покінчена за кілька день 45), з скорістю й легкістю просто елєктричною!
Заохочені сим новим успіхом коронні посли з новою енерґією взялись до Київщини. Король і сенатори, очевидно, мали що до Київщини важні сумнїви, тож відтягали сю справу, тим часом як з Браславщиною відразу пішли на зустріч бажанням послів. Здогадуючи ся, що між сенаторам є опозиція прилученню Київа, посли рішили вивести її на яв. Коли 3 червня посли на нову петицію свою про прилученнє Київщини дістали від короля ту саму відповідь — що він порадить ся в сїй справі з сенаторами, вони устами свого маршала зажадали instantissime, аби король зараз в сїй справі порадив ся з сенаторами й позволив послам бути при сїй нарадї. Сенатори противили ся сьому бажанню, але посли наставали й не хотїли йти. Нарештї більшість сенаторів згодила ся на присутність послів, і король їм позволив зістати ся.
