5) Див. т. III 2 c. 141.
6) Див. прим. 8.
7) Monum. Роl. II c. 629 и 630; Філєвич відкидав звістки Яна про волинські замки, забрані Казимиром, і границею його здобутків уважав Кремінець (c. 91-3); але він поглядів своїх не арґументував нїякими поважнїйшими арґументами, і я не бачу причини обмежати здобутків Казимира в 1349 р. самою Галичиною. На Янї опер ся і Длуґош, але оповіданнє його зовсїм фантастичне в подробицях. Памятаючи, що Галичину вже забрано в 1340 р., він каже Казимиру підбивати terras Russiae reliquas (III c. 234), і таким чином показуєть ся консеквентнїйшим від свого джерела. Про те, що Лучеськ задержав Любарт, він чомусь не згадує.
8) І Новг. 350, пор. Полное собр. лЂтоп. IV с. 59, V c. 226, Воскр. І c. 215, Моnum. Pol. II c. 885.
9) Саrо Geschichte Polens II c. 285. Деякі грамоти ранїйших дат з титулом Казимира dominus Russiae звістні тільки в пізнїйших копіях, і непевні. В кождім разї помиляв ся Лєвіцкий (Jeszcze w sprawie c. 484), мовляв Казимир перед 1360 р. не титулував ся володарем Руси.
10) Філєвіч ор. c. c. 88. Антонович, датуючи акт тимчасової згоди (див. про нього низше) 1347 роком, толкував, що в 1349 р. скінчив ся її речінець, і тому розпочала ся нова війна — Монографіи І c. 128-9.
11) Nuncii Tartarorum venerunt ad regem Polonie. Monum. Poloniae hist. II c. 885. Порівняти з сим оповіданнє московських лїтописей про неласку, яку стріли Ольгердові посли в Ордї в тім 1349 роцї — Воскр. І c. 215. Хоч лїтописець представляє се результатом, московських інсінуацій, але для ситуації воно таки інтересне. Уже Карамзїн (IV пр. 349) здогадувавсь, що Ольгерд шукав тут помочи у Орди не на Москву; Карамзїн думав, що на Нїмцїв, але коли вже здогадувати ся, то треба думати на Польщу.
12) Kodeks Małopolski III c. 75, Саrо II c. 285. Перед 1 вересня похід не міг стати ся: як ми бачили, Меховська лїтопись кладе його на кінець року, і перед 1/IX дїйсно ми стрічаємо Казимира в ріжних містах, положених, більше або меньше далеко від театру війни: 15/VIII в Кракові — Cod. Małop. III c. 73, 26/VII в Баранові в Сендомирськім — ib. І c. 271, 19/VI в Берестю куявсьвім — Фойґт III 82, 14/V в Кракові — Cod. Маłор. III c. 72, 30/III в Радомі — ib. І c. 270. До річи, справлю одну похибку, аби кого иньшого не збаламутила. Філєвіч (c. 89), не цитуючи джерел, покликуєть ся на грамоту Казимира з 24/VIII в Сендомирі, де він ще не зве Володимира своїм. Але такого документа в дїйсности нема: Філєвіч написав се, очевидно, на підставі слів Каро (1.c.), не заглянувши в Codex dipl. Prus. Фойґта, до котрого Каро відкликуєть ся, а там є грамота зі згадкою про Володимир з 19/VI, і єсть грамота з 24/VIII, але без року і без згадки про Володимир.
13) Theiner Monum. Poloniae І c. 525-6 (ч. 691-3).
14) Monum. Poloniae II c. 630 і 885, Codex diplom. Prussiae III c. 88.
15) Ся умова була вперше опублїкована Стаднїцким, але з хибною датою 1352 р.; аж Прохаска опублїкував її з урядової копії 1357 р. з правдивою датою — 1350 р., в додатку до статї W sprawie zajecia Rusi.
16) Theiner Monum Pol. c. 531-4 (ч. 702-3); папська буля датована 27/II, реляція Казимира могла бути вислана уже в сїчнї, бо не думаю, аби папа так від разу, без намислу, відступив Казимирови десятину за чотири роки.
17) Monum. Poloniae II c. 885 — виписка з львівських записок в нотцї. Дату сеї записки (intra octavam...) Бєльовский не відчитав. Можливі підозріння, чи не належить ся записка до иньшого року (1350 або 1353 — пор. записки Меховські), хоч в самім фактї нема нїчого неправдоподібного.
18) Про джерела до неї див. прим. 9.
19) Про джерела до сеї кампанїї див. прим. 10.
20) Про се див. в прим. 11.
21) Monum. Роl. hist. II c. 885 — без близшого означення часу (видавець зовсїм довільно датує її 13/V).
22) Theineri Monum. Poloniae І ч. 713 (c. 539); буля буквально повторяє звістну вже нам булю 1340 р. — Theineri Monum. Hungariae І ч. 958.
23) Akta grodzkie і ziemskie V c. 4 (з ориґіналу): actum prope Szczebressyno oppido ruthenicali in vigilia b. Bartholomei. Про Казимирову пожичку див. Kodeks. dyplom. m. Krakowa c. 31.
24) Про неї див. прим. 12.
25) Historiae Hungaricae fontes III c. 165- 6.
26) На нїчім не опертий погляд Філєвіча, що Львівську землю перемирна грамота признавала тільки в тимчасовім володїнню Казимира (c. 99, пор. с. 97). Се володїннє не було більше тимчасовим, як і володїннє Володимирською землею Любарта. Філєвіч покликуєть ся як на доказ на грамоту Пакославу на Ряшів, де Казимир каже, що він володїє Русию favente Domino; але сього арґумента я вже зовсїм не розумію.
Боротьба за Галицько-волинські землї: Війна 1353-6 рр.: аґресивні пляни Казимира, звістки про війну 1353-4 р., союз Казимира з Татарами. Кампанія 1366 р. і трактати, сепаратна умова з Любартом. Відповленнє війни, Юрий Наримунтович і Олександр Кориятович, смерть Казимира, литовські здобутки 1370 р. Дальша війна, заходи Любарта в Галичинї, напад литовських князїв, і кампанїя 1377 р. Подїї 1382 р.
Як я вже сказав, перемирє, коли б воно не було уложене, не уставило згоди між Казимиром і литовськими князями й не перервало боротьби за галицько-володимирські землї. Вона тягнеть ся й далї, що найменьше в рр. 1353-56; дальше всякі звістки гинуть, хоч боротьба мабуть ішла таки далї.
Я підносив уже, що сама стилїзація умови, відкриваючи фіртку для союзників обох сторін, не сьвідчить про щиру охоту їх до згоди. Литовські князї, зіставляючи в сїй угодї Галичину за Казимиром, не могли помирити ся з утратою сеї „полуотчини” Романовичів і далї старали ся вернути її собі. Так само Казимир, очевидно, не залишив плянів на Волинь. Маємо начерки буль без року, з місяця цьвітня, де папа на прошеннє Казимира звільняв його з присяг і обовязань по трактам з ріжними „як вірними так і невірними володарями”: він їм повідступав був ріжні князївства й краї, на які Польща мала стародавнї права. З адресів буль, що мали бути розіслані на основі того начерку, бачимо що Казимир розумів трактати з королем чеським (про Шлезк), пруськими рицарями (про поморські землї) і з литовськими князями Ольгердом, Кейстутом, Любартом й иньшими про землю Володимирську, Берестейську, й Холмську 1). Обмірковуючи всї обставини, не можна датувати сього концепту инакше як р. 1354 2). Він показував би, що Казимир уже скоро по уложенню перемиря 1352 р. носив ся з гадкою його розірвання, ще перше нїж дала до того якийсь привід литовська сторона. Але папа мабуть забарив ся з своїм розгрішеннєм, збираючи від себе відомости про ті обовязання, від яких хотїв себе звільнити Казимир, і вже перед висланнєм тих буль розгоріла ся на ново війна з литовськими князями.
З 1353 р. знаємо, що лїтом того року війська Любарта пустошили кількома наворотами Галичину. В маю вони спустошили Львів, в липнї здобули Галич і забрали масу невільників і здобичи. В серпнї напав Любарт на Сендомирську землю й попустошив околицї Завихоста. Правдоподібно, й иньші литовські князї також набігали на польські землї, судячи з звістки, що Казимир того року почав муровати замок в Плоцку з огляду на литовські напади 3). В осени він пішов походом: маємо його грамоту, видану 23/X. 1353 р. в таборі під Белзом 4); але експедиція ся, очевидно, не мала успіху. Напади йшли далї. З осени 1354 р. маємо булю, де папа відступає Казимиру половину десятини з церковних доходів „на боротьбу з поганами”, а кілька місяцїв пізнїйше, на нові донесення Казимира про брак гроша на боротьбу „з невірними народами Татар і Литвинів, що від довшого часу (pluribus annis elapsis) нападають на польські землї й чинять великі шкоди”, — папа відступив Казимирови цїлу десятину на дальші чотири роки. В 1356 р. заносить Казимир папі скаргу, що пруські рицарі не тільки не помогають йому в війнї, яку він вів перед тим і тепер веде з Литвою, а ще й тримають з нею; так само нарікав і на польських епископів, що вони не досить підперають його в сїй боротьбі 5). З сих листів бачимо виразно, що боротьба з Литвою тягла ся в сих роках далї, хоч і не маємо нїяких подробиць про неї.
