Що впливало на таку податливість литовських панів — чи наставання відпоручників шляхецьких і короля, тепер, дїйсно, щиро відданого справі унїї? чи тяжкий стан в. князївства? Може і те і се разом. Що тяжкі полїтичні обставини сильно впливали на литовських віпоручників, се ясно хоч би з того вражіння, яке викликала в литовській делєґації вість про побіду литовського війська над московським над р. Улою (26/I): вість ся наспіла другого дня по дуже смиренній промові Радивила, і по нїй литовські делєґати зараз змінили тон. Вони заявили, що хочуть задержати свою полїтичну окремішність, осібні сойми „й иньші свої звичайні порядки” 43), а заразом почали попросту відтягати ся від дальших нарад — мовляв застановляли ся над формулою переданою їм коронними станами 44).
Формула ся переводила унїю в значінню тїсного сполучення в. кн. Литовського з Короною, зносила церемонїю оголошення короля в. князем литовським, осібні сойми й сенат в. кн. Литовського, але полишала землям в. кн. Литовського їх право й привилеї, тільки зазначала, що граничні спори мають судити ся правом польським і кождому в вел. князївстві вільно перейти на польське право. Правдоподібно, не без налягань зі сторони короля 45) й шляхецьких відпоручників, по кількаденній перерві литовські делєґати дали свій ультіматум. Вони годили ся на польські пропозиції, але з кількома виїмками: годили ся на спільний сойм і раду, але задержували й осібний литовський сойм і засїдання ради для своїх справ; зносили проголошеннє короля в. князем, але задержували zasiedzenie na majestacie z podniesieniem miecza — вступну церемонїю; вибір короля проєктували переводити рівним числом відпоручників коронних і великого князївства; натомість рішучо відкинули вільне право переходу на польське право 46).
Се, розумієть ся, були досить важні уступки, але за сею деклярацією наступила прикра сцена, що мусить бути обяснена закулїсовими поговірками. До литовських панів мусїли дійти поговірки Поляків, що литовські пани з своїх особистих (властиво — клясових) мотивів роблять трудність унїї: силкують ся за всяку цїну задержати осібні литовські уряди (а додамо: й раду в. князївства). Тож по проголошенню литовського ультиматуму Радивил заявив, що супроти таких нарікань складає з себе уряди свої й обовязки відпоручника. Коронні стани звернули ся знову до короля по поміч, себ то по пресію на литовських панів, і король кликав до себе литовських відпоручників, нахиляючи їх, аби прийняли польську формулу, але ті відмовили. Між коронними й литовськими панами прийшло до досить гострих переговорів: литовські пани казали, що в. кн. Литовське як полїтичне тїло мусить істнувати далї, „називали його монархією рівною Коронї й всяким иньшим християнським державам”, а інтерпретацію старих привилеїв унїї пропонували дати стороннїм державам, або докторам болонського унїверситета. Коли польські пани пригадували литовським відпоручникам, що вони були згодили ся перед тим на декотрі точки, в діскусії над Олександровим привилеєм, литовські пани без церемонїї відповідали, що вони „не приглянули ся докладно його словам”. На ново відкликували ся вони до свого улюбленого городельського привилею. А коли польські пани проєктували здати справу на короля, Радивил дуже гостро відповів: „Колиб й. м. король хотїв що небудь чинити над ним своєю властию (absoluta potestate), то се було б великою кривдою нашій вільности. Як не жаловав Сцеволя спалити собі руку, так не пожалую й я, як би мав писати ся на такі річи. Протестую також против всякої безправности против нас: в такім разї ми готові шукати ради й помочи держав не тільки християнських, але й поганських” 47).
Не вважаючи на такі голосні фрази литовських панів, коронні стани звернули ся ще раз до короля, і той не відмовив їм своєї помочи. Другого дня, на спільнім засїданню, король зложив свою деклярацію. Він заявив, що з унїєю обидві держави мають уважати ся за одну, тому мають бути „спільні ради” (в публїкації потім се сказано яснїйше: spólne sejmy i rady). Справу литовських урядів він обминув. А для усунення всяких перешкод в державнім праві обох держав заявив, що вирікаєть ся своїх дїдичних прав на вел. князївство. Але в сїй точцї маємо дуже важну відміну опублїкованого пізнїйше урядового тексту від поданої в сеймовім дневнику устної деклярації короля: в сїй він просто тільки „вирікаєть ся дїдичних прав” (odstępuję successyi), в опублїкованім текстї відступає сї свої дїдичні права на Литву Польській коронї! 48) Литовські стани потім справедливо доводили, що Жиґимонт-Авґуст, як вибраний в. князь, не мав права так роспоряджати в. князївством, і коли щось таке було вже в устній деклярації короля, то тим зрозумілїйше було б незадоволеннє з неї литовських станів. Але не маючи більше записей її, не можна знати, чи то було в устній деклярації, чи додане пізнїйше.
Королївська деклярація прийнята була з великим одушевленнєм коронними станами і дуже холодно — литовськими відпоручниками. Литовські відпоручники не прийняли королївської деклярації й заявили, що предложать її на соймі литовським станам 49).
Сим були вичерпані обопільні наради. Лишало ся уложити соймовий рецес. Уложений польськими сенаторами проєкт рецесу литовські відпоручники не прийняли. Не хотїли пристати на те, аби в нїм згадувало ся про королївську деклярацію немов ними прийняту. Були ще й иньші подробицї, на які не годили ся литовські стани: нпр. в польськім проєктї поминено титул в. князя литовського і доповнено в литовській редакції; змінена стилїзація про сойми 50) і т. и. Литовські відпоручники предложили свою редакцію з тими поправками, але її знову не прийняли коронні стани, хоч вона була стилїзована дуже здержливо й більше замовчувала, як перечила. Тодї литовські відпоручники зажадали назад своєї інструкції, щоб їхати назад. На бажаннє коронних станів, аби кінець нарад не виглядав так прикро, вони згодили ся тільки попрощати ся при королї, з повною парадою, і 22 лютого дїйсно відбула ся прощальна парада. Король висловив надїю, що справа унїї дійде скоро кінця й заповів скликаннє литовського сойму до Більська, а спільного до Парчова, на св. Івана, й литовські відпоручники поїхали 51).
На бажаннє коронних послів, король опублїкував свою деклярацію в справі унїї, в формі привилею, де вирікав ся своїх дїдичних прав на в. князївство й підносив, що обидві держави мають творити одну. Осібно видано рецес, в імени короля, де представлено результати конференцій про унїю 52). Представлено їх не без сторонничости, з поминеннєм деяких спірних точок, в сьвітлї більше користнім для Польщі. Біда тільки, що сей рецес, як і королївська деклярація, по протестах литовських відпоручників обовязкової сили для Литви не могли мати нїякої.
Таким чином з формального боку варшавські переговори про унїю не осягнули нїяких результатів. Але реально взявши, сї переговори для Польщі безплодними не були. Уступки, зроблені литовськими відпоручниками, хоч не закріплені формально, лишили ся важним прецедентом на пізнїйше. Довгою дискусією і натиском з королївської сторони приведено обидві сторони досить близько до певнїх середнїх термінів, на яких можлива була стріча — хоч і не дуже добровільна. Не дурно бачимо, що на Люблинськім соймі вкінцї прийнято формулу унїї, яка, поминаючи прилученнє українських земель до Польщі, взагалї досить близько відповідала тій формулї, яку приймали литовські відпоручники на соймі 1564 р. Се все дає сьому сойму право на більшу нашу увагу, а перехований дневник, хоч малює тільки одну сторону конференцій, при загальній бідности відомостей багато причиняєть ся до зрозуміння тодїшньої ситуації. Тому мусїли ми трохи близше коло нього застановитись.
Примітки
1) Див. відповідь в. князя, видруковану у Любавского Литовско-русскій сеймъ дод. 43.
2) Видруковані в дневнику сойму 1563 p. — Zrzodłopisma do dziejów unii т. II ч. l c. 367-8.
3) Так здаєть ся треба розуміти не зовсїм ясний вираз: okrom jedno gwałtownej potrzeby rzeczp. — ku odparciu naprzeciw nieprzyjacieliowi, na porywcze a niepotrzebne powłoki jezdzić nie chcielibyśmy. Се натяк на можливість відтягнути ся шляхтї навіть від походу.
