19) Памятники c. 152-3.
20) У Пулаского ч. 4, 18 Памятники 159, 167. 3 початку Менґлї-ґерай хотїв поставити замок в Тягинцї, але поставив в сусїдстві — що се був Очаків, виходить з інструкції в Памятниках с. 261.
21) Памятники с. 171, 181, 190, 191, 193, 196, 200, 208, 209, Пулаский ч. 25.
22) Особливо характеристична інструкція московському послови в 1498 р. Олександр жадав тодї від тестя, аби він закликав і Менґлї-ґерая до згоди з Литвою; Іван поручив свому послови явно заохочувати його до згоди, але тайно, „без Литвина”, запевнити Менґлї-ґерая, що Іван готов бути його союзником на всїх його ворогів — і на в. кн. литовського, і на Ахматових синів. — Памятники ч. 57.
23) Ваповский c. 21, Супрасльська лїт. c. 141, 142, 143, 144-5.
24) Мєховский — Script. rerum. polon. II c. 202-3, Ваповcкий c. 33-5, Сенковского Collectanea І І c. 72-85, Зубрицький Kronika. m. Lwowa (дещо з міських актів) c. 128. Перегляд нападів 1498-9 рр. у Каро Geschichte Polens V 2 c. 741 і далї, Лєвіцкого — в передмові до видання: Listy i akty P. Myszkowskiego (як низше), і особливо в розвідцї C. Рудницького Руські землї Польської корони при кінцї XV в. — ворожі напади й орґанїзация оборони (Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XXXI) c. 9 і далї — перегляд матеріалу й критичні замітки.
25) Listy і akty P. Myszkowskiego (Archiwum komisyi historycznej VIII, обіймають головно час 1499-1504 рр.) ч. 26, 29, 30, 50, 53, 58, 59, 67, 69.
26) Памятники с. 317, 326-7, 339, 243, 348-9.
27) Памятники c. 323, 329-30, 337, 363, Ваповский с. 37-8.
28) Пулаский ч. 51, 53, 58, Памятники ч. 72, 74, 75, 76, 78, 82, 83, 84, Максимейка Сеймы, дод. с. 16-7, 32, Ваповский с. 47-8, Лїтопись Биховдя с. 71-2, виїмки з листів у Ґолембіовского III c. 509.
29) Памятники с. 423 (теж 426, 432), 430, 432, 445-5, 466, Ваповский c. 50, Мєховский (вид. 1521 р.) c. 364, Лїтопись т. зв. Биховця с. 72-3.
30) Памятники с. 469.
31) Ibid. 466 і 469,
32) Памятники 487, 529, Ваповский с. 52, лїт. Биховця c. 73, Бєльский с. 919-20. Оповіданнє Ваповского про напад Стефана дуже подібне до того, що оповідають московські акти з попереднього року, але сї остатнї до р. 1503 не можуть належати, хиба би припустити, що Ваповский помилив ся? Лїтоп. т. зв. Биховця тут помиляєть ся в датах посольств московських і литовських — дає р. 1502 замість 1503, і на тій підставі Стрийковский і Бєльский, з ними й Пулаский переносять всї чи декотрі напади татарські з під р. 1502 під 1503. Але ми тут у Стрийковского маємо, здаєть ся, й місцеві, слуцькі записки, і поправляти їх дати не випадає.
33) Памятники c. 492-3, 528.
34) Може бути одначе, що до сього року належить напад на околицї Київа, згаданій в листї в. кн. Олександра до Менґлї-ґерая — у Пулаского ч. 67.
35) Лїтоп. Биховця c. 74, 75-8, Ваповский с. 60, 64-8.
36) Tartari Tauricani, anniversarii pene hostes, називає їх сучасник Ваповский (c. 64). Про пізнїйші напади в т. VII гл. 1.
37) Акти Зап. Рос. І ч. 124, 201, Zródła dziejowe VI с. 29, 101.
38) Пулаский ч. 54 (c. 257).
39) Матеріал про сю орґанїзацію — в згаданім збірнику коресподенції Мишковского. Спеціальна розвідка Рудницького про сю орґанїзацию цитована вище ( с. 381).
40) „А єго милость господарь нашъ про тебе брата своєго хотетъ то вчинити: съ своихъ людей и съ князьскихъ и съ панскимъ и съ боярскихъ въ земли Кіевской и въ Волынской и въ Подольской съ каждого человЂка головы велитъ тобЂ по три деньги дати в каждый годъ, одно бы вже твоя милость вЂрно а правдиво помогъ господару нашому на того непрыятеля єго милости и єго милости земель, и самъ бы єси постерегъ отъ своихъ людей, ажъ бы людемъ єго милости шкоды не дЂлали” — Пулаский с. 247 (Акты Зап. Рос. I ч. 183).
41) Памятники с. 448 і 450.
42) Пулаский ч. 24, 63, 64, Памятники с. 196.
43) Памятники с. 166.
V. Полїтичні обставини в XVI в. — влученнє українських земель до Польщі.
Справа унїї за Жиґимонта: Руська іредента, полїтика литовської аристократії супроти Польщі, становище шляхти й в. князїв XVI в. до унїї. Ситуація в перших роках Жиґимонта Старого, заходи Поляків коло унїї, переговори 1512-3 рр., відпорність литовських панів; вибір на литовський престіл Жиґимонта-Авґуста і проєкт коронації його на литовського короля, настолованнє його, вартність окремішности вел. Князївства з династичного погляду.
Подїї з кінця XV і початку XVI в. досить виразно змалювали нам державні змагання польські, литовські й руські. Польща далї змагала до здійснення пляну, поставленого ще Кревською унїєю — перетворення Польщі й Литви в одноцїльну державу, в „одно неподїльне й одностайне тїло, оден нарід, одну націю” (акт 1501 р.). Литовські маґнати, що в своїх руках держали управу вел. князївства, бажали унїї з Польщею, але тільки в значінню тїсного полїтичного союзу обох держав, з задержаннєм полїтичної самостійности вел. князївства непорушно. Нарештї українські та білоруські маґнати в. князївства, цураючи ся зближення з Польщею, до певної міри тягнули до вел. кн. Московського. Иньші верстви й народнї маси українські та білоруські свого голосу в полїтичнім житю поки що не підносили.
Нахил руських маґнатів в. кн. Литовського до Москви був наслїдком їх суперництва за власть і впливи в вел. князївстві з маґнатством литовським. Супроти нахилу до Польщі маґнатів литовських, українські та білоруські князї й пани шукали опертя в Московській державі, близькій їм релїґією, історичними традиціями (бо ж вона представляла себе спадкоємницею давньої Руської держави) й сильно розвиненим аристократичним устроєм — князївської аристократії переважно, хоч і під деспотичною формою. Але ті самі подїї, що виказали сей нахил, виказали й полїтичну слабкість сього руського маґнатства — пасивний характер сеї іреденти, її частковість, недостачу солїдарности, енерґії й здатности до боротьби, та брак впливів в широких верствах українських та білоруських. Показало ся, що сей руський князївсько-панський елємент може заважити в полїтичній ситуації своєю інертною, безвладною силою, але як з активним чинником з ним нема що рахувати ся.
Конкуренція з руським елєментом попихала литовське маґнатство далї до тїсного союзу з Польщею, і так замикав ся той небезпечний круг, з котрого не здужало вилабудити ся вел. князївство. Зближеннє з Польщею запевняло литовському елєментови привілєґіоване становище в в. князївстві. Туди ж гнала литовських маґнатів і державна потреба. Загроженє становище вел. князївства супроти Москви й Кримської орди, його слабосильність, так несподївано й страшно задокументована подїями кінця XV і перших років XVI в., в очах литовських полїтиків робила тїсний союз з Польщею доконче потрібним. Се й задокументували вони актом 1499 р. і вибором Жиґимонта на великого князя. Але з другого боку їх литовсько-державний патріотизм спротивляв ся гадцї про повну інкорпорацію вел. князївства Польщі, і ще більше в тім же напрямі впливали їх узші, клясові інтереси. Окремішність вел. князївства запевняла литовським маґнатам їх становище фактичних правителїв сеї держави, вироблене практикою XV в. Вона ж забезпечала їх від конкуренції польської шляхти при іменованнях на уряди, роздаванню маєтностей і держав в вел. князївстві. Безперечно — змаганнє до литовських урядів, до ґрунтів в. князївства було, поруч державних мотивів, сильним мотором, що гнав польську шляхту до інкорпорації Литви, й на сїй точцї інтереси польської шляхти й литовського маґнатства спирали ся в рішучій противности. Се аж надто виразно показують вічні протести литовської шляхти против напливу Поляків на литовські уряди й маєтности, протягом цїлого XVI в. І через се литовські маґнати тим більше мусїли цїнити свою державну окремність.
При такій рішучій суперечности клясових інтересів литовських і польських верховодів, вигляди на переведеннє якоїсь тїснїйшої унїї, по мисли польських полїтиків, були дуже малі, хоч державна потреба, ratio reipublicae, протягом XVI в. не сходила з овида польсько-литовської полїтики, в видї хронїчної, дуже тяжкої війни з Москвою, такої ж хронїчної грози з Криму, й т. и. Але в гру входили ще иньші чинники, що перехиляли шанси в сторону польської полїтики.
