29) Супроти того, що ще зимою 1475 р. Менґлї-ґерай, не вважаючи на намагання Івана, як видко з інструкції московському посольству, не годив ся зірвати союза з Казимиром, виходить, що нїяк не можна класти на рахунок Менґлї напад Татар, на Поділє й Галичину, вчинений лїтом 11474р., як то робить і Пулаский і Папе. І в сучасній Польщі, видко, не ставили сього нападу в вину Менґлї: Длуґош виразно каже, що Татаре напали iniussu sui caesaris, sub duce Aydor, filii Eczigirei — V c. 608. Так само треба счеркнути й дальші два напади, зачислені у Пулаского (c. 15-7) на рахунок Менґлї-ґерая — на Поділє й Сїверщину: похід на Поділє був вчинений з кінцем 1478р., коли Менґлї хто зна чи вернув ся вже до Криму (скорше що нї), і був то мабуть, як можна здогадувати ся з оповіданя Длуґоша (V c. 717-8), якийсь дрібний напад. Що до нападу на Сїверщину, то такого джерела зовсїм не знають; Пулаский свого джерела не цитує, але здогадую ся, що звістка виросла з оповідання про кампанїю 1480 р., коли військо литовського союзника Ахмата ішло поуз Мценськ, Любутськ, Одоїв і Воротинськ (Воскрес. II c. 206) — подробицю сю потім повторив і Пулаский на відповіднім місцї (c. 22). Таким чином все сказане у Пулаского про підступ і віроломство Менґлї-ґерая супроти Литви в 1474-9 рр. має відпасти: зміну становища Менґлї супроти Литви треба датувати 1480 роком.
30) Atti della soc. Ligure VII, 2 c. 286 і далї, иньші італїянські джерела у Гайда франц. вид. II c. 400-4; Длуґош V c. 629, 670; Воскрес. II c. 181, 205. Турецько-татарські звістки у Смірнова c. 275 й далї. Переміни в Криму комбіную з тих звісток, які маємо, бо джерела про них безпосередно зовсїм нїчого не кажуть. Як тут багато ще й досї неясностий і баламуцтв, можна бачити, прочитавши для порівняння відповідні уступи у Смірнова (c. 263 і далї), що деяких порушених тут питань навіть і не зачіпає. Пулаский вивязав ся ще лекше, збувши цїлу історію в кількох рядках (c. 13). Див. іще Велямінова-Зєрнова О касимовскихъ царяхъ и царевичахъ І c. 99-110.
31) Про кафинське намістництво у Смірнова c. 333 6, тамже про відносини хана до Порти (вибірка з турецько-татарських джерел — c. 294 і далї).
Відносини до Татар Литви і Польщі в XIV і XV в. і татарські пустошення на переломі XV-XVI вв.: Союз Литви з Золотою ордою, ворожнеча Менґлї. Напади Менґлї на українські землї — напад на Київ, намови Москви, напади Татар 1485-8 рр.,Татари й Войлохи в 1489-1490 рр., татарські пустошення 1434 р., турецькі походи на Галичину, татарські напади 1499-1500 і 1501-5 рр. Україна пустіє, безрадність польско-литовського правительства, плян дани Татарам; Українська самооборона і неприхильність до неї правительства.
Васальство Туреччинї закінчило, можна сказати, процес утворення Кримського ханства. Удар заданий слїдом Золотій ордї остаточно зміцнив його становище.
Сї відносини до Золотої орди дуже сильно заважили на пізнїйшім становищі Криму супроти Литви й Польщі, тому мусимо на них трохи спинитись.
Ми вже знаємо, що Казимир був в союзї з тодїшнїм ханом Золотої орди Ахматом. Він мав надїю використати сього союзника против Москви й неустанно його против неї намовляв. Супроти сього союзу в 1474 р. уложив ся тїсний союз Москви з Менґлї-ґераєм. Поки що союз сей був звернений тільки против Золотої орди, бо Менґлї-ґерай не хотїв розірвати своїх традиційних відносин до Литви. Але супроти союзу Казимира з Ахматом союз Менґлї-ґерая з Іваном самим розвоєм подїй мусїв перейти в обостороннїй — звернути ся і против Ахмата і проти Казимира. Не знати, чи правительство Казимира не рахувало ся з такою будучністю, покладаючи ся на традиційну прихильність Ґераїв чи може по тих кримських завірюхах легковажило собі значіннє Менґлї-ґерая, супроти користей, які обіцювало собі від союза з Ахматом. Але попекло ся воно на тим сильно.
Довго намовлюваний до походу на Москву, Ахмат нарештї з усїми силами своїми вибрав ся лїтом 1480 року. Казимир разом з тим мав з свого боку ударити на Москву. Щоб злучити ся з ним, Ахмат пройшов на литовську границю Московщини, на верховські городи. Супроти сеї грізної коалїції стояв союз Московщини й Кримської орди. З огляду на спільну кампанїю Казимира й свого традиційного ворога — Ахмата, Менґлї-ґерай нарештї рішив ся розірвати. свій союз з Литвою. Вплинули на се й иньші обставини: як раз тодї в руках Івана опинили ся вже всї претенденти кримські — Джанї-бек, Нур-девлєт, Хайдер: Іван позбирав їх на бажаннє свого союзника й забезпечав йому спокій з сього боку. Для такого ґречного і в своїй ґречности не перебірчивого союзника варто було потрудити ся і відкинути на бік сентіменти! Менґлї-ґерай згодив ся на проханнє Івана бути з ним „за одинъ на Ахмата царя и на вопчего нашого недруга короля”, і під час Ахматового похода зробив діверсію — ударив на Поділє, щоб здержати Казимира від походу.
Не знати, скільки сей напад заважив на долї сеї кампанїї 1). Казимир, здаєть ся, й без того не спішив ся до помочи свому союзникови, полишивши йому самому давати собі раду. Ахмат постоявши над р. Угрою та не діждавши ся помочи з Литви, вкінцї завернув ся назад з огляду на страшні, раннї морози, і з пересердя шарпнув по дорозї литовські волости. Та коли розложив ся він на зимівку в донських степах ударила на нього несподївана шібанська (сибірська) орда, нїчним нападом розбила його орду, і сам Ахмат наложив при тім головою 2).
Ся кампанїя мала важне значіннє для Московщини, зробивши кінець залежности її від Орди. Для нас вона була важна тим, що рішучо вплинула на полїтику Менґлї-ґерая. Відкинувши свої сентіменти до Литви, він від тепер веде полїтику вповнї ”реальну” — побирає „поминки” і від Литви, й від Москви, запевняє свою прихильність Казимиру, але при тім, на жаданнє Івана, зачинає немилосердно лупити литовсько-польські україни. Поступав так по части тому, що Іван лїпше вмів походити коло свого союзника, а ще більше з огляду на те, що Казимир далї підтримував зносини з Золотою ордою — з синами Ахмата 3). Сими зносинами арґументував Іван, намовлюючи Менґлї на Казимира, але й без тих намовлювань сї зносини з Ахматовичами мусїли дражнити Менґлї-ґерая, бо Ахматові сини все ще зіставали ся небезпечними ворогами для нього. Вони не залишали плянів загорнути в свої руки Крим, і 1484: р. оден з Ахматовичів Муртоза дїйсно був вибив Менґлї-ґерая та на якийсь час захопив Крим. Менґлї-ґерай, що правда, скоро вернув собі ханство, за помічю Турків, але ся пригода мусїла побільшити його роздражненнє на Ахматовичів і їх союзника Казимира 4).
Весною 1482 р. в. кн. Іван, запевняючи Менґлї-ґерая, що не пустить від себе Нур-девлєта, заразом допевняв ся, аби Менґлї-ґерай напав на землї Казимира, „на Подольскую землю или на кіевскіе мЂста”. Сьому послови він наказав сидїти й не уступати ся з Криму й так довго докучати Менґлї-ґераєви, поки той не тільки розірве свої відносини з Казимиром — „шерть зложить” (скинеть ся присяги), а й справдї вишле військо на Литву 5). Намови, підкріплювані, розумієть ся, богатими дарункими, своє осягнули. Сповняючи бажанє московського князя, Менґлї-ґерай з кінцем лїта вибрав ся походом на Київ. Хоч вість про се прийшла за кілька день, і воєвода приготовив замок до оборони, стала ся біда — приступивши під Київ, 1 вересня, Татаре запалили місто, здобули замок, взяли в неволю силу людей, разом з самим воєводою й його родиною, пограбили церкви, попустошили околицї і з превеликою здобичею спокійно вернули ся до дому. З забраних церковних річей Менґлї-ґерай післав Івану, як трофеї, золоту чашу й діскос (таріль) з Софійської катедри 6).
Сей київський погром зробив в польсько-литовських правительственних кругах великий пополох. Казимир змобілїзував цїле вел. князївство, щоб відбудувати Київ і задемонструвати свої сили на полудневій границї супроти Криму. Визначено загальний похід сюди, під проводом вел. маршалка Богдана Саковича; з усього в. князївства, від Берестя до верховських князївств, до Витебська і Полоцька вирушило військо і маса селян ”на роботу київську” — з волостей поднїпрянських і задвинських. Пізнїйша записка каже, що до Київа змобілїзовано 40 тисяч війська і 20 тис. „топорів” 7). Щоб розжити ся на гроші, випрошено у папи позволеннє на спеціальні відпусти 8). Але по за хвилеву, хоч і імпозантну демонстрацію, на щось більше правительство литовсько-польське не спромогло ся й зараз вернуло ся на стару утоптану стежку переговорів, задобрювань і підкупів кримського двора. Київський погром воно складало на боже попущеннє і за цїну приязни в будучности готово було вважати сей погром за річ маловажну: „што ся тоє дЂло межи нами стало — над Києвом, ино то стало ся божий гнЂвъ за грехъ, хотябы и ты, цару, к тому помочником не былъ — однакъ было тому городу гореть, и тымъ людемъ погынуть, коли на нихъ божий гнЂвъ пришолъ. А з божои ласки у насъ єсть городовъ и волостей и людей досить. Ты пакъ прислалъ посла и усказалъ речи свои, што с нами хочеш жить по тому какъ и отецъ твой и хочешъ намъ прислать сына своєго — ино коли твой сынъ будетъ у насъ, тогды будемъ за одно” 9). Але Менґлї-ґерай, раз розірвавши з традицією фамілїйної приязни з вел. кн. Литовським, уже не кидав своєї фальшивої полїтики, і малодушна нерішучість та огидна податливість литовсько-польського двору могли тільки підтримувати варвара-азіата в його цинічнім поступуванню супроти Литви-Польщі. Тим більше що понижаючи ся перед Менґлї-ґераєм, литовсько-польське правительство само провожувало його й піддавало підозріння нещирости, далї ведучи зносини з його ворогами, Ахматовими синами. Менґлї-ґерай заспокоював Казимира до часу обіцянками приязни, але далеко більше послуху давав неустанним намовленням Москви до походів на українські землї.
