Сей новий митрополит теж скоро вмер 19). Ростислав, що за кілька років свого побуту в Київі міг близше пізнати незвичайні чесноти Клима, задумав добути для нього благословенство патріарха і таким чином регабілїтувати його становище, і вислав у сїй справі свого посла до імператора. Але, правдоподібно, в Царгородї не бажали творити собі такого прецедента, акцептуючи вибір Клима. Поки Ростиславів посол їздив, з Царгорода приїхав новий митрополит Іван. Ростислав не прийняв його й сказав вертати ся. Але в Олешу Іван стрів ся з послом імператора, що той вислав у відповідь на посольство Ростислава, разом з його послом. На жаль в лїтописи в сїм місцї пропуск, і ми не знаємо змісту імператорського посольства 20), видко тільки, що імператор умовляв Ростислава прийняти нового митрополита. Для лїпшого переконання він прислав йому дорогі дарунки „оксамиты и паволокы и вся узорочья” і Ростислав згодив ся. Тим інцидент був вичерпаний. Клим не вернув ся на київську митрополію, і давня практика присилання митрополита з Царгорода без всякого порозуміння з руськими князями вернула ся знову. Я докладнїйше спинив ся коло сього епізоду, бо він, не кажучи за інтересні детайлї, показує виразно, що в сих часах на Руси у загалу не було ще змагань до якоїсь більшої самостійности в церковних справах.
Новий інцидент в тім родї мав місце уже по татарськім походї. Під час походу Бату митрополитом був Грек Йосиф з Нїкеї, що прибув саме перед походом (1237) 21). По тім нїчого про нього не чути, не знати чи загинув він, чи може настрашивши ся вернув в Грецію. Катедра якийсь час мусїла бути порожня. До сього часу привязують звістку Галицької лїтописи, що епископ угровський Асаф хотїв був засїсти митрополичу катедру — „скочи на столъ митрополичь” 22), і для сеї позбавленої всякої хронольоґії звістки дїйсно був би се момент дуже відповідний, хоч твердити того все таки не можна. Так чи инакше, тільки митрополита якийсь час не було. Данило, що в сї часи (1240-2) був зверхником Київа і першою фіґурою в княжих кругах, зовсїм природно зайняв ся справою митрополїї і вибрав митрополитом якогось — близше нам незвісного Кирила, очевидно Русина 23). Мотивів сього вибору не знаємо: чи може Данило поступив так тому, що з Царгорода довший час не присилали митрополита (там в р. 1240-4 не було патріарха, а й супроти татарського погрому царгородські круги могли уважати ситуацію занадто непевною, аби посилати на Русь митрополита), чи може з особливих симпатий до особи вибраного, чи може бажаючи мати митрополитом свого чоловіка, — не знати. Весною 1242 року вже Кирил згадуєть ся яко митрополит (номінат), але в Царгород його післано до сьвящення тільки в 1246 р.: патріарха, як я сказав, не було до р. 1244, а потім Данило був зайнятий боротьбою з Ростиславом і подорожею в орду. Нїяких подробиць про посьвященнє Кирила ми не маємо, видко тільки, що його таки посьвятили. Коли Іларіон не був апробований патріархом, то се був би перший факт поставлення на митрополїю Русина за згодою патріарха.
Але уступивши сей раз (може — з огляду на виїмкові обставини: татарський погром і спустошеннє), патріархат не мав гадки розривати з давньою практикою. По смерти Кирила († 1281) на митрополїю прислано з Царгорода Максима, очевидно — Грека 24). Се було познакою, що патріархат не гадав уступати. Але й на Руси з розвоєм полїтичного партикуляризма все сильнїйше проявляєть ся бажаннє мати не тільки на епископських, але й на митрополичій катедрі свого чоловіка, і се як з одного боку дає себе знати в заходах коло засновання місцевих митрополїй, так і в змаганнях проводити своїх людей на сї митрополїї.
Як я сказав, всї землї Руської держави складали до кінця XIII в. одну митрополїю; але були в тім свої відміни.
Окрім Київа, як ми вже знаємо 25), була з початку митрополїя ще в Переяславі. Справа сеї переяславської митрополїї взагалї дуже темна; але в усякім разї певно, що в другій половинї XI в. вона була тільки номінальною, а в XII в. переяславські єрархи звуть ся вже тільки епископами. Поставляв сих номінальних переяславських митрополитів, правдоподібно, не патріарх, а київський митрополит, і вони були підвластними йому, а не патріарху безпосередно 26). Так само тільки голим титулом, без жадних реальних прав було архіепископство новгородське: титул сей дістали новгородські епископи в 1165 р. 27).
Справа засновання нових митрополїтарних катедр, вже не номінальних, а самостійних від Київа, вийшла на гору в другій половинї XII в, коли супроти підупалого Київа почали висувати ся нові полїтичні центри. Князь суздальський Андрій, що так зручно і далекоглядно будував полїтичну силу своєї волости, захотїв увільнити її і з церковної залежности від Київа, як увільнив від полїтичної, і для того задумав заснувати у себе митрополїю в Володимирі. В звязку з тим стояла мабуть і будова дуже роскішної як на той час катедральної церкви в Володимирі; але митрополїєю її бути не прийшло ся: патріарх рішучо відкинув прохання Андрія. Після того він, як справедливо догадують ся 28), хотїв здобути свому епископу бодай незалежність від київської митрополїї, виславши його сьвятити ся замість митрополита до патріарха; але й сей плян його не справдив ся, а епископ своєю кровию мусив відкупити честолюбні пляни свого князя. Справа суздальсько-володимирської митрополїї після сього була відложена, а знайшла своє фактичне розвязаннє в тім, що по останнїм упадку київського князївства київські митрополити, як ми бачили 29), переїздять в Суздальську землю, з початку перебуваючи тут тільки довше і частїйше 30), а від 1299 р., коли в Київі став ся якийсь татарський пополох, м. Максим, користаючи з сеї пригоди, робить з Володимира на Клязмі вже постійну свою резіденцію.
Але се перенесеннє митрополичого стола до Володимира й рішуче зірваннє старої традиції, що усьвятила для Київа значіннє церковного центра, викликало незадоволеннє в иньших полїтичних центрах і змагання — вийти з під впливу володимирсько-московського митрополичого стола. З сими змаганнями виступили передовсїм галицько-волинські князї, що мали всяке право уважати свою державу полїтичною спадкоємницею Київської. На жаль, брак всяких місцевих джерел з тих часів не дає нам спроможности прослїдити докладнїйше сю справу, а ті відносини, які можна вибрати з чужих джерел — грецьких і північних, лишають іще дуже богато неясного й непевного 31).
Судячи по хронольоґії подїй, вихідною точкою для справи галицької митрополїї став ся той переїзд м. Максима в Володимир 1299/300 р.: мабуть, в сїм переїздї були такі подробицї, що і в очах сучасників надавали йому характер рішучого перенесення митрополїтального осїдку з Київа в Володимир. Се понудило тодїшнього галицького князя постарати ся про вилученнє своїх земель з дотеперішньої єрархічної звязи й заснованнє осібної митрополїї в Галичу; чи був то Лев, чи його син Юрий, не знати, бо рік смерти Льва нам незвісний, а незвісно і те, коли саме піднято справу галицької митрополїї. Подробиць сеї справи взагалї не знаємо зовсїм, бачимо тільки, що заходи Галицького князя свою мету осягнули: 1303 року візантийського, значить 1302/3 нашого числення засновано галицьку митрополїю грамотами цїсаря Андронїка і патріарха Атаназія. Можна догадувати ся, що осягнено се було не так через патріарха, як через цїсаря, котрому пізнїйша патріарша грамота закидала особливу готовість засновувати нові митрополїї 32). Нова митрополїя дістала 81 місце в ряду митрополїй царгородського патріархату (десять місць низше від київської), і до неї окрім галицької епархії були прилучені катедри: володимирська, перемишльська, луцька, туровська й холмська (в сїм порядку вичисляють їх сучасні урядові акти). Першим митрополитом галицьким висьвячено, судячи по реєстру галицьких митрополитів в пізнїйшій грамотї Казимира, якогось Нїфонта, чоловіка близше нам незвісного 33).
Так з'явила ся друга руська митрополїя, що, як бачимо — мала обіймати землї Галицько-волинської держави та ще Турово-пинську землю, що від півстолїтя стояла під полїтичними впливами галицько-волинських князїв. Але істнованнє нової митрополїї було дуже непевне. Заснована, як ми догадуємо ся, заходами (або й дарунками) галицько-волинського князя на дворі цїсаря, вона здаєть ся від початку не мала прихильности в патріарших кругах, що взагалї мали нахил до консерватизму в церковній орґанїзації, а до того мусїли числити ся з фактом, що на галицький престіл кандидатів присилали їм з Руси, отже робив ся вилом в давнїй практицї (про Нїфонта не знаємо сього, але дальші кандидати на галицьку митрополїю напевно присилали ся з Руси). Коли ще додати, що й київсько-володимирські митрополити, й князї володимирсько-московські (як то ми бачимо потім з подїй 1347 р., коли знесено галицьку митрополїю) робили всякі заходи і на патріаршім дворі і на цїсарськім, і на ґрунтї — на Руси, аби нову митрополїю знести, то порозуміємо причини того хисткого становища й ефемерного істновання галицької митрополїї, — що вона, як висловила ся грамота 1347 р., „все зараз упадала й касувала ся” 34).
