Дружина становила одиноку певну опору князя, бо безпосередно з ним була звязана і від нього залежала. Тому дружинники инакше звуть ся „княжими мужами”. Удержаннє своє вони діставали від князя; на жаль докладнїйших відомостий про великість платнї ми не знаємо, коли не рахувати сюди вступну статю до Софійської лїтописи (XIII в.), де лїтописець, жалуючи за добрими старими часами каже, що тодї дружинники не казали: „мало ми єсть, княже, двЂсти гривенъ” 7); але ся цифра 200 гр.- очевидно фабульозна 8). В дїйсности, дружина тільки незначну частину своєї платнї мала грошима, з рештою діставала своє удержанє в натуралїях, чи то по княжих дворах, де для того збирали ся в таких великих масах запаси (порівняти пятьсот берковцїв, себто тисячу метр. сотнарів меду на хуторі Сьвятослава Ольговича), чи то в провінціональних містах, куди в спокійні часи розсилала ся дружина. Старші дружинники, „бояре” сповняли там ріжні адмінїстраційні функції, молодша дружина, инакше дїтські, отроки були їх помічниками, їх штабом. В княжій резиденції дружини в звичайних обставинах бувало не багато, скільки вимагало ся для служби на дворі, для центральної управи, решта-ж собі перебувала „по городамъ далече” 9) й мобілїзувала ся тільки як заносило ся на війну.
Як багато бувало сеї дружини, на се ми маємо кілька вказівок. Сьвятополк, прибувши з Турова в Київ, рахував свою дружину на 800 10); Ізяслав Давидович, взявши дружину у київського Ізяслава і чернигівського Володимира, мав війська 3.000 коний 11). З того виходить, що значнїйші князї мали по кілька сот дружини, до тисячі, рідко більше; меньші-ж князї могли мати яку сотку або кількадесять. Але окрім властивих дружинників військо в походї збільшало ся слугами, „кощеями” 12), обозною службою, так що властиве число голів могло далеко переходити число дружини. Судячи по всьому, дружина вся була військом кінним.
„Люде”, себто не дружинники, брали участь у княжих походах або як охочі, або обовязково — коли оголошував ся загальний похід. Загальний похід оголошувало віче, а часами, як ми вище здогадували ся — і сам князь. Але князь і без загального походу, коли був у добрих відносинах з землею, міг зібрати скільки хотїв охочих. Коли 1147 р. київське віче відмовило походу на Юрия, Ізяслав кликнув охочих, і зібрав їх множество: „Изяславъ же рече имъ: а то тотъ добръ, кто по мнЂ поидетъ, и то рекъ, съвъкупи множество вои” 13).
Сї „вої” споряжали ся на війну своїм коштом, хто як міг, як казав Ізяслав Киянам: „хто має коня, ідїть кінні, хто не має — най їдуть човнами (Днїпром, на Чернигів)”, або як вибрали ся в похід Кияни 1151 р.: „пішли і на конях, і піші, велике множество” 14). Але незасібним воякам давали ся, мабуть, часом конї й зброя і з княжих арсеналів, судячи по епізоду 1068 р., коли Кияни, постановивши йти новим походом на Половцїв, звернули ся до князя, аби дав їм зброї і коней 15). В противність дружинї (кінній) сї ”вої” часто виступали в похід пішо 16).
Полки Чорних Клобуків були важною складовою частиною княжих військ, особливо в Київщині, бо тут сї полки бували дуже значні, рахуючись на тисячі, а може навіть і на десятки тисяч 17).
Орґанїзація військових операцій під час війни була досить примітивна. Коли військо належало до одного князя, він був, очевидно, головним начальником; коли брали участь кілька самостійних князїв, кождий вів свій полк, заховуючи свої права на нього й роспоряджаючи ся незалежно від иньших князїв. Спільні виступи рішали ся за порозуміннєм князїв-участників; то вже залежало від особистих відносин, особистого авторитету, коли иньші князї добровільно віддавали комусь одному головний провід, бо й старшинство князя само по собі не забезпечало ще йому права роспоряджати полками своїх союзників. Під час нпр. спільного походу на Половцїв 1187 р. Ярослав чернигівський захотїв вернути ся назад, і нїякі умовляння иньших князїв, між ними й його старійшини — Сьвятослава нїчого не осягнули 18). Сей брак субординації не раз був причиною неудач; згадати хоч би битву на Калцї, де Мстислав галицький роспочав битву на власну руку, не повідомивши иньших князїв, і через те руські полки розбито.
В трудній ситуації відбувала ся воєнна рада — чи самих лише головних проводирів 19), чи з ширшою участию дружини, що в такім разї часом і рішала ся остаточно справу 20). Часом земське військо, коли брало участь в походї, підносило свій голос, імпровізувало ся свого рода віче на театрі війни й змушувало князя прийняти свою гадку, а як ultima ratio — відмовляло йому послуху. Під час походу Ізяслава на Володимирка Чорні Клобуки і Кияне (земське військо) почали радити Ізяславу уступити ся з огляду на великі сили Володимирка, Ізяслав противив ся й намовляв до битви, промовляючи до їх почутя чести: „лїпше, братия, умремо тут, анїж узяти на себе сей сором”, але Кияне таки „стужали” йому, а коли він не послухав, взяли ся тїкати, й змусили князя до повороту 21).
Звичайно князь сам виходив в похід на чолї свого війська, хиба була се якась другорядна експедиція, або помічний полк — тодї посилав він військо з воєводою. Як ми знаємо вже, се було так прийнято, що присутність князя уважала ся навіть конче потрібною у війську, — бо боярина у війську „не всї слухають ся” 22). Ярослав галицький тим власне виріжняв ся з поміж князїв, що сам звичайно не ходив у походи, і лїтописець в посмертній характеристицї підносить се, що він був славен своїми полками, але, против звичаю, „самъ не ходяшеть полкы своими” 23).
В походї головне військо ішло разом з обозом — „товары''. Важку зброю вояки брали на себе тільки готуючи ся до бою, а иньшим часом її везли на возах або на санях 24). Вперед, для відомостей про ворога, висилали ся „наворопницї”; также називали ся дрібні віддїли, що йшли „на воропь” — зводити зачіпну битву на чолї головного війська. Щоб добути поживи для війська, висилали „в зажитє” „зажитників” (від жито) 25). Перед битвою ставили військо звичайно трома віддїлами — середнїй полк, праве крило і лїве крило, окрім того передовий полк, куди ставили котрогось з молодших князїв, звістного своєю відвагою; тому се місце уважало ся дуже почестним, і через нього нераз бували між князями суперечки; на передї-ж ставили стрільцїв. Для зачіпки висилали тих наворопників 26).
З одної згадки бачимо, що на Українї уживали уже в сїм часї т. зв. табор, то значить оборонну лїнїю, чи укріпленнє з обозних возів, при оборонї 27). Сей спосіб широко звістний у азійських орд (Гунів, Угрів, Половцїв) і очевидно, дуже рано мусїв бути перейнятий нашими предками, а потім широкого розвою, популярности й значіння дійшов в тактицї козацькій, коли маємо й близші відомости про нього.
Міста брали або приступом- „копієм”, „на щит”, або облогою. Коли місто взято було приступом, уважали все дозволеним супроти його людности — пограбувати, побити, взяти в неволю. Лїтописець вкладає в уста звістного Ігоря Сьвятославича таку опись взятя на щит міста (взятого нимже): „тодї не мало біди прийняли безневинні християни: батька відлучали від дїтей, брата від брата, друга від друга свого, жінок від своїх чоловіків, доньок від матерей їх, товаришку від товаришки, неволя і туга все покрила, живі завидували мерцям, а мерцї тїшили ся, що вони наче мученики очистили огнем своє житє; старих забирали, молодим задавали нелюдські рани, мужів били й ростинали, жінок знечещували” 28), З рештою звістні описи київських катастроф можуть ілюструвати се воєнне „право”, що зовсїм не визначало ся людськістю і у нас на Руси. Що правда, стрічаємо проби ограничити його. Так Галицька лїтопись згадує про умову галицько-волинських князїв з польськими, що мали з собою безконечні пограничні війни, — „не воєвати (себто не брати в неволю) Ляхомъ рускоє челяди, ни Руси лядьської” 29), але се була тільки часткова умова. Характеристична назва для невільників — „колодники”, показує, що їх забивали в колодки, аби не тїкали — так само як арештантів.
