В сих словах часом добачали доказ того погорджування Русинами, на котре натякають звістки про Юрия, але властиво сї слова тільки показують, що ті осади з нїмецьким правом були передовсїм обчислені на заграничних кольонїстів. Що сьвідками на грамотї бачимо двох війтів нїмецького права — з Бохнї і de Warsov 77), та ще одного або двох Нїмцїв — се також зовсїм природне явище при наданню грамоти на нїмецьке право 78). Може бути, що Юрий показував особливу прихильність до нїмецької кольонїзації та до орґанїзації громад нїмецького права, і се дало потім причину до того обвинувачення, що він „понаводив” на Русь чужинцїв. Але нїмецьку кольонїзацію й орґанїзацію на нїмецькім праві бачимо ми на Волини й Галичинї ще в XIII і початках XIV в., і прихильність та зажилість з нїмецькими осадниками показують старші князї, як Василько, Лев й ин. (пор. вищенаведений епізод обіда у Маркольта Нїмчина 79).
В складї вищих урядників Юрия-Болєслава, як він представляєть ся сьвідками його грамот 1334 і 1335 р., пробувано теж знайти доказ, що він обсаджував вищі уряди чужинцями 80). Але імена сих сьвідків говорять противне — в переважній масї се імена чисто руські, не-руських не можна на певно вказати, нїмецьких або польських рішучо нема анї одного. На чолї їх стоїть епископ, між боярством перше місце займає Дмитро Дедько, голова боярства і управитель Галичини по смерти Юрия-Болєслава: його вже певно нїяк не можна уважати креатурою Юрия.
Таким чином звістки, які нам удало ся зібрати про Юрия з фактів його князювання, вказують, що коли поводи до тих закидів против нього, переказаних поголосками, і дїйсно були, то якихось крайностей в його поступованню ми не можемо сконстатувати. Чи треба се пояснити скупим запасом сих відомостей, чи тим, що в поступованню Юрия були дїйсно тільки поводи, які були ужиті до аґітації против нього його противниками серед боярства, так що в тих посмертних поголосках ми маємо відгомін лише сих аґітацій, які побільшали факти й надавали їм хибне осьвітленнє? Сього питання не розвяже нам тепер мабуть нїхто.
Той факт, що на перших грамотах Юрия ми не стрічаємо згадки про боярську раду, тим часом як грамоти 1334 і 1335 р. видають ся з участию боярства, дав деяким новійшим дослїдникам підставу до здогаду, що Юрий в перших роках правив незалежно від боярства, але пізнїйше боярство його опанувало, і на ґрунтї напружених відносин між ним і Юриєм прийшло потім до траґічного конфлїкту 81).
Сей погляд вимагає у всякім разї деяких поправок. На відмінах тих грамот від попереднїх взагалї тяжко будувати які небудь виводи, бо як було вказано, грамота 1325 р. не знати ще в яких обставинах видана була, а грамота 1327 р. буквально і невільничо відписана з грамоти 1316 р., отже має дуже малу вартість для нас. Через те й говорити про відмінне становище Юрия на початках і при кінцї його князювання ми не маємо нїякої підстави.
Приймаючи на підставі жерел, що Юрий не був накинений галицькому боярству, а закликаний самим боярством, або певною (переважною) партією серед нього, ми мусимо припускати, що боярство мало велику силу й великий вплив на управу протягом всього його пановання. Грамоти 1334 і 1335 р., де вищі двірські урядники і воєводи виступають не як прості сьвідки, а участники княжої умови й поруч княжої печати вішають свої печатки, служать виразним проявом такого великого впливу. Дуже правдоподібно, що сей вплив, ся боярська опіка докучала Юрию; його титул на грамотах 1334-9 р.: ”з Божої ласки прирожденний князь” 82) міг бути протестом князя против сеї опіки: він хотїв уважати себе князем прирожденним, а не з ласки боярської посадженим. З рештою ж не можемо сказати, чи брав ся Юрий на якісь способи боротьби з боярством. В його становищу се було дуже небезпечне; що найбільше — опираючи ся на сильнїйшу партию, міг він якийсь час поборювати слабші.
При напружених відносинах між Юриєм і боярством, при істнованню між боярами сильних противників, прихильність Юрия до латинства, до латинсько-нїмецьких культурних і суспільних форм легко могла послужити аґітаційним мотивом, хоч Галичина й Волинь зовсїм не визначали ся якоюсь відчуженністю від заходу, а й Юрий, судячи по його самостійній полїтицї супроти Польщі, ледво чи був простим невільником тих взірцїв, на яких сам був вихований 83).
Опираючи ся на незадоволеннє народа, може бути — в значній мірі приготоване самою їх аґітацією, вороги Юрия відважили ся позбути ся його. Утворила ся конспірація, і вона привела до його убийства. Його отроєно 7 цьвітня 1340 р., як каже одна ґенеальоґічна записка — в Володимирі 84). Іван Вінтертурський переповідає поголоску, що отрута була така сильна, аж тїло розлетїло ся на куснї (siс!). Франтішок пражський називає се виразно дїлом бояр. Разом з тим по ріжних містах держави побивано головнїйших, найбільше зненавиджених прихильників Юрия — чужинцїв, котрими він себе окружав, і взагалї латинників 85).
Се дає понятє, під якими окликами вела ся аґітація против Юрия-Болєслава. Про властиві мотиви провідників конспірації можемо лише здогадувати ся. Укладаючи її, провідники мусїли водити ся, судячи з цїлої обстанови, чимсь більшим нїж простою злобою до Юрия. Кільковікова історія галицько-волинського боярства каже шукати і в сїй подїї прояву боярських змагань до власти і впливів.
Урядити боярську олїґархічну републїку воно не відважило ся кільканадцять лїт перед тим, перед покликаннєм Болєслава Тройденовича, коли мало управу фактично в своїх руках, не відважало ся й тепер. Нї в самім собі, нї в иньших чинниках воно не знаходило на те опертя. Народнї маси воно може й потрапило підняти на Юрия, але шукати в народї опори — було не в традиціях боярства. Бачимо слїдом його союзниками Татар, але цїловікова історія татарської зверхности мусїла научити, що на Татар, як на якийсь постійний помічний чинник не можна числити в полїтицї: сею елєментарною силою нїколи не можна було правити, анї докладно на неї числити. Треба було щось більше конкретне.
Увага боярства спинила ся на Любартї. Член могутної династії, репрезентант держави, що й тодї вже була руською більше як литовською, чоловік молодий і в галицько-волинських справах новик, без усяких традицій, надавав ся він дуже добре для княжої фірми, під котрою боярство могло надїяти ся правити землею. Ще лекше насувала ся його кандидатура, коли припустити (а се зовсїм можливо) 86), що Юрий прийняв молодого князя „на ґрунт”, давши йому до управи котрусь з волинських волостей. В такім разї кандидат був під рукою, й кандидатура його була так природною, як тільки взагалї могла бути.
Та незвичайна легкість, з якою по смерти Юрия Любарт опанував Галицько-волинські землї й значна сила й витрівалість, з котрими сї землї потім його тримали ся, піддають здогад, що мабуть уже за житя Юрия була сильна партия Любарта між галицько-волинським боярством, і вороги Юрия, зводячи його зо сьвіта, вперед оглядали ся на Любарта, як на будущого його наступника.
Припускати одначе, що Любарт особисто був вмішаний в боярську революцію, нема підстави. Пізнїйша пів-урядова чи урядова традиція, переказана давнїйшою русько-литовською лїтописею, що Любарт дістав галицько-волинські землї спадщиною, з рукою доньки остатнього волинського князя 87), не годить ся з таким припущеннєм, особливо коли прийняти, що тестем Любарта був сам Юрий-Болєслав. З рештою і в численних оповіданнях сучасників, які ми маємо про смерть Юрия, тодї не була б промовчана роля Любарта, тим більше, що се давало зовсїм инакше осьвітленнє пізнїйшій боротьбі Казимира з Литвою.
Се припущеннє, що в боярських кругах Любарт був вперед признаним наступником по Юрию-Болєславі, і боярська революція мала в плянї висадити Любарта на княжий стіл, потверджуєть ся дальшим всїм, що знаємо про становище Любарта в галицько-волинських землях.
Передовсїм очевидно, що Галицько-волинські землї, себ то галицько-волинське боярство (бо воно стояло на чолї їх і фактично держало в своїх руках) добровільно признало Любарта своїм князем і тримало ся його далї, не вважаючи на ту боротьбу, яку приходило ся витримувати з иньшими претендентами, і досить слабку й доривочну поміч з боку литовських князїв. Сотні нагоди мало воно позбути ся сього князя, коли б він був накинений йому силоміць, особливо в перших роках, коли з смертию Гедимина (1341) роздїлила ся його держава й стратила всяку одність і силу. Вистало б напустити на Любарта Татар з кінцем 1340 р., як напустили їх бояре на Польщу й Угорщину, і було б від разу по нїм. Але боярство сього не зробило, противно — міцно його тримало ся. Очевидно, Любарт був висаджений на галицько-волинський стіл самими боярами, вперед ними назначений собі князь.
