Але утїха Романовичів була недовга. На місце Куремси ординське правительство прислало воєводу Бурандая, з далеко більшими силами — „в силЂ тяжцЂ, со множествомъ полковъ татарьскыхъ”. Безперечно, його вислано власне для піддержання татарського престіжу, захитаного останнїми невдачами Куремси, і то головно в відносинах до Галицько-волинської держави. Але хоч останнїм походом Куремси була виповіджена вітверта війна Данилу, Орда не хотїла ризикувати війною. Бурандай поставив себе так, нїби між Татарами й Данилом нїчого не стало ся, й Данило далї зістаєть ся вірним союзником Орди, її „мирником” (союзником, приятелем: сього делїкатного виразу уживають Татари супроти Данила), і дуже зручно вмів зашахувати Романовичів. Незадовго по приходї він прислав послів до Данила з вістею, що вибераєть ся походом на Литву й закликає його до участи: „иду на Литву: оже єси миренъ, поиди со мною”. Романовичі опинили ся в дуже трудній ситуації: щирости Бурандая вони не вірили анї трошки, бояли ся якогось підступа, союзну Литву воювати їм теж було дуже ненаручно, але з другого боку не відважили ся зірвати з Бурандаєм, супроти його великих сил. Вкінцї нарадили, що в поміч: до Бурандая піде Василько; Данило ж не показував ся Татарам, боячи ся, що вони його вхоплять. Василько злучив ся на Литві з Татарським військом, брав участь в погромі Литви й заслужив від Бурандая похвалу за свої воєнні успіхи, але з многозначним додатком: „хоч брат твій і не приїхав!”

На другий рік Бурандай виступив знову. Своєю метою він голосив похід на Польщу, але в дїйсности, правдоподібно, мав на метї головно покінчити з Романовичами. Приспавши їх увагу попереднього року, на сей раз він уважав можливим відкрити свою гру й поступати з ними рішучо й остро. Він приступив до волинської границї й післав посла у Володимир, жадаючи, аби волинські князї стріли його — як свого старшого, а инакше буде уважати їх своїми ворогами.

Ся вість застала князїв зібраних у Володимирі на родиннім сьвятї: Василько віддавав свою доньку за чернигівського князя Андрія. Від разу перемінила вона в смуток радість зібраних. Данило знову ухилив ся від подорожи й вислав від себе тільки сина Льва і холмського епископа з Васильком. Василько стрінув Бурандая з покорою, з ріжними дарунками і питєм, коло Шумська. Але не вважаючи на всї знаки покори зі сторони князїв, стріча вийшла таки дуже прикра: давнїйших комплїментів не було вже чути, Бурандай стрів князїв докорами і криком (велику опалу створшу), а маючи тепер їх в руках, зажадав, аби вони знищили укріплення своїх городів — зробили свою землю безборонною супроти Татар. Князї мусїли послухати ся: Василько вислав своїх людей розкидати укріплення Кремінця й Лучська, а Лев теж саме зробив із Даниловим, Стожком і Львовом.

Самих князїв Бурандай забрав з собою в похід на Польщу, але його проґрама ще не була виконана. По дорозї Бурандай з Васильком приступив під Володимир і зажадав знищення також володимирських укріплень. Василько для скорости казав запалити укріплення, бо роскидати їх прийшло ся б занадто довго через їх великість. Бурандай сам поїхав переконати ся, чи укріплення спалено, але тим не задоволив ся і на другий день післав своїх Татар розкопати міські вали — на знак свого тріумфу, „назнаменуя образ побЂды”, як поясняє лїтописець. Відти Бурандай пішов на Холм, але застав його добре приготованим до оборони і не відважив ся приступати, а зажадав від Василька, аби той казав залозї піддати ся. Василько разом з Татарами мусїв їхати під місто — намовляти залогу; тому що між Татарами був післаний і товмач, що вмів по руськи, для контролї Василькових слів, то він лише знаком — кидаючи каміннє, дав холмським воєводам до пізнання, аби вони не брали його слів поважно і не піддавали ся. Посадник Константин з огляду на присутних Татар навмисне вилаяв Василька, мовляв за його зраду брату, і піддати ся не згодив ся: „Їдь геть, бо дістанеш камінем по голові! ти вже не брат князеви, а ворог!” На тім і скінчило ся: товмач посьвідчив Бурандаєви, що Василько дїйсно казав піддати ся, але його не послухали. Татарське військо з руськими князями пішли на Польщу: на Люблин, Завихвост під Сендомир, взяли його й страшно знищили. Відти пішли на Лиcець (Лису Гору), на Краків і тудою вернули ся ¹⁰).

По сїм походї Бурандай дав спокій Романовичам. Свою мету він осягнув: міські укріплення знищено, способи боротьби з Татарами відібрано, князїв стероризовано (Данило, діставши від Василька відомість, як його прийняв Бурандай, „убояв ся побЂже в Ляхы, а изъ Ляховъ побЂже во Угры”) й приведено в ролю покірних підручників татарських. Доводити їх до розпуки й змушувати до війни з Ордою не було в плянах Бурандая. Громади, що стояли в безпосереднїй залежности від Татар, вернули ся в сю залежність знову, але й розвивати далї сей против-князївський рух по Куремсиних пробах Орда не відважала ся. Зрештою Орду заняли слїдом иньші справи: напружені від довшого часу відносини між ханом Золотої орди Берке і Гулаґу, татарським ханом Персії, переходять в 1262 р. в завзяту війну, що заповняє останнї роки пановання Берке († 1266).

Моральний вплив Бурандаєвого похода був незвичайно сильний і прикрий. Недурно лїтописець обкидає Бурандая такими комплїментами як „безбожный, злый, окаянный, проклятый”; я думаю, що вражіннє від нього на Волини було чи не сильнїйше від першого татарського похода — Бату. На Романовичів, особливо на Данила він мусїв зробити страшне вражіннє: його найдорожша мрія про боротьбу з Татарами розвіяла ся як дим. Коли перший раз опинив ся він в ролї татарського підручника, був він в повнім розцьвітї сил, міг будувати пляни на будуще, міг надїяти ся бодай умерти свобідним, сильним, як його батько; тепер старий, шестьдесятьлїтнїй майже — був він знову в тій прикрій ролї. Становище знову непевне — висїти на ласцї й не ласцї татарського воєводи, тїкати від нього по чужих краях і нїколи не бути певним спокою... Робота довгих років розвіяла ся нї на що.

Данило не довго пережив се тяжке розчарованнє. Десь в 1264 р. він розхорував ся й умер, переживши лише кількома місяцями свого славного сучасника Мендовга ¹¹). Перед смертию він, мабуть, перебував у своїм улюбленім Холмі, бо тут його й поховано, в катедрі Богородицї. Лїтописець присьвятив йому коротку записку, серед оповідання про литовські подїї по смерти Мендовга: ”король тодї впав у велику хоробу, від котрої скінчив своє житє; положили його в церкві св. Богородицї в Холмі, ним збудованій. Сей король Данило був князь добрий, хоробрий і мудрий, він побудував богато городів і поставив церкви, прикрасивши їх ріжними окрасами. Він сьвітив ся своїм братолюбством із братом своїм Васильком. Сей Данило був другим по Соломонї” ¹²).

Данило мав те рідке щастє, що мав дуже прихильного йому й досить зручного біоґрафа в укладчику першої частини Галицько-волинської лїтописи. Повний щирої симпатії й поважання до свого „короля”, сей лїтописець з замилованнєм слїдить за подвигами свого героя, не упускає нїчого, що могло-б піднести його славу й чесноти, та досить зручно налягає на ясні фарби, малюючи Данила, і на темні — в образах його противників. В результатї, хоч факти маємо ми не перекручені, правдиві, але фіґура Данила рисуєть ся значно ідеалїзованою, і в сїй ідеалїзації перейшла вона й до пізнїйшої історичної традиції, аж до найновійших часів. Авреоля, якою оповив його прихильний йому лїтописець, сьвітить наоколо його особи й нинї, по шістьох столїтях, і новочасні біоґрафи Данила йдуть за його прихильником XIII в. та переповідають його похвали. Тим часом історична правда вимагає більш критичної і більше об'єктивної оцїнки.

Безперечно, Данило був князем визначним і досить талановитим. Ми справдї мусимо дивувати ся його витрівалости, з якою він виборює собі свою вітчину, ріжносторонности й рухливости його дїяльности. Але при тім усїм він був тільки князем, — продуктом князївсько-дружинної полїтичної традиції, і над нею не підіймав ся анї трохи. В хвилях, коли зарисовував ся й ломив ся в усїх напрямах суспільно-полїтичний устрій, вироблений на основі князївсько-дружинній, Данило обертав тільки на всї боки заїзженого князївського коника, даремно силкуючи ся в дипльоматії знайти опору серед тих потрясень, які переживала сучасна Русь, та простим терором приглушити ворожі князївсько-дружинному устрою сили, що серед сих потрясень підіймали ся. Його дипльоматія хаотична. Його полїтика супроти Татар короткозора, непевна, уривочна. Biн не вмів анї з'орґанїзувати якогось ширшого союзу руських князїв, анї оперти ся на народнїх масах. Вибранець народнїй, підпираний громадою в боротьбі з боярством, він не сьміє зближити ся до сих мас — вони зістають ся йому чужими; з боярством чує він себе далеко близше — по традиції. Його боротьба з народнїм автономічним рухом має глубоко траґічний характер і найлїпше показує, на скільки він був сином минувшого, а не чоловіком будущини.