Галицький лїтописець гірко нарікає на Белю, що він надавав Романови обіцянок і потім зовсїм не піддержав його. Він каже, що Роману приходило ся тим часом видержувати тяжку боротьбу з Отокаром; Отокар радив йому розірвати свій союз з Белею й подїлити з ним — Отокаром, австрійську спадщину, але Роман не хотїв зрадити Белї. Беля ж не тільки не поміг Романови, але використовуючи його прикре становище, запропонував, аби він передав йому ті замки, які тримали ся Ґертруди, а натомість обіцяв йому дати городи в Угорщинї. Ґертруда одначе на се рішучо не пристала, хоч тодї вони були в дуже труднім становищу, обложені в Гімбурґу військом Отокара: в замку настав голод, і для Ґертруди й Романа приносила якась баба потайки поживу з Відня, прокрадаючись серед війська Отокара.
Скінчило ся тим, що Роман, як каже наша лїтопись — за радою Ґертруди, викрав ся з замку й подав ся до батька (в 1253 р.). Правдоподібно, Ґертруда, коли справдї так Роману порадила, надїяла ся, що йому удасть ся подвигнути батька до більш активної участи в австрійській справі. Але Данилови, після того як показало ся, що на поміч Белї нема що числити, розумієть ся, було трудно брати на себе сю справу, й він Романови не поміг. Не знати, чи Роман потім вертав ся до Ґертруди: нема про се нїякої звістки. Для нього не було виглядів в Австрії, Ґертрудї ж, видко, не хотїло ся кидати те, що мала вона в Австрії, й їхати за чоловіком на Русь, й вони розійшли ся. Австрійські хронїки закидають Романови, що він кинув свою жінку на глум; лїтопись галицька підносить, що він виїхав з Австрії за порадою самої Ґертруди, але мовчить про їх дальші відносини. Бачимо тільки, що Романа, по поворотї, заанґажував Войшелк в литовські справи, й він оженив ся на ново з донькою одного з русько-литовських князїв — Глїба волковийського. В Австрії ж скоро по відходї Романа прийшло до порозуміння між Белею й Отокаром, і вони подїлили між собою спадщину Бабенберґів (Беля дістав більшу частину Штирії, Отокар решту). Ґертрудї полишено значні маєтности в Штирії, де вона й жила потім довший час: від Романа вона мала доньку Марію, що вийшла потім за сина загребського бана Стефана IV 35).
Двозначна роля, яку Беля відограв у сїм епізодї з Романом, здаєть ся, переконала Данила, що йому нема що числити на угорського короля, і відносини між ними, видко, ослабли, але були спокійні. Лїтопись наша оповідає, що Данило під час Бурандаєвого походу (1260 р.) був утїк в Польщу, а відти на Угорщину 36); супроти звісток австрійських джерел, що він брав участь в походї Белї на Австрію сього року (лїтом), дуже правдоподібним здаєть ся здогад, що в сей похід він попав припадково, під час сеї своєї втікачки. Оден хронїст каже, що він був і на з'їздї у Віднї Белї з Отокаром 37), — сей з'їзд закінчив їх війну 38). По тому лїтопись згадує ще подорож Данила на Угорщину (десь 1262 р.), але не поясняє мотивів; можливо, що се була просто сусїдська візита 39). Не знаємо нїчого, яке становище займав Данило супроти внутрішнїх замішань Угорщини в остатнї роки Белї та його боротьби з сином Стефаном. Аж з часів Стефана 40) маємо лист, що сьвідчить про добрі відносини між Угорщиною й галицько-волинськими князями, але се хронольоґічно вже виходить по за часи Данила.
В русько-польських відносинах ми спинили ся на союзі Романовичів з Конрадом 41). Ми бачили потім, що Михайлу удало ся перетягнути Конрада до себе під час боротьби за Галич, і в війнах 1236-7 р. він виступає противником Данила. Але сей розрив Данилови не пошкодив: він скористав з нього для того, аби відібрати собі Дорогичин, а самого Конрада зашахував Литвою 42). Одначе потім між ними, видко, прийшло знову до порозуміння, і в 1240-х рр. Романовичі яко союзники Конрада увійшли навіть в конфлїкт з Болєславом Лєшковичом (т. зв. Огидливим), з котрим Конрад вів боротьбу за Краків” 43).
Ся війна, роспочавши ся пограничними спустошеннями 44), привела вкінцї до досить важного факту — окупації Русинами Люблина. Галицька лїтопись вправдї оповідає тільки, що в сю війну Данило з Васильком, обложивши Люблин, змусїли Люблинцїв до того, що вони пообіцяли на далї „не помагати князю свому”, але в польських річниках маємо виразну згадку, що Русини (чи тодї чи зараз потїм) зовсїм освоїли Люблин, для оборони його виставили тут камяну вежу, відновили замок, і володїли ним якийсь час 45). Чи відібрали його потім Поляки силоміць, чи звернув Данило його сам, не знати, але сю другу можливість уважаю супроти тодїшньої ситуації правдоподібнїйшою.
По смерти Конрада 46) бачимо Данила в згодї з обома лїнїями — краківською й мазовецькою. З мазовецькими князями Романовичі стояли в близших відносинах. Галицький лїтописець каже, що Данило мав вплив на Болєслава Конрадовича, бо він був оженений з його своячкою, донькою Олександра белзького; по його словам впливу Данила на Болєслава Конрадовича завдячав Зємовит, його брат, що дістав спадщину по братї 47) — до того мав його намовити Данило, і взагалї Данило й Василько уважають Зємовита своїм протеґованцем. Нпр. закликаючи його в похід на Ятвягів, вони в лїтописи кажуть йому: „бачив ти від нас добро, іди ж тепер з нами на Ятвягів”. Земовит теж оженив ся з якоюсь своячкою Романовичів Переяславою, котрої рід одначе близше не звісний (недавно висловлено здогад, що то була донька Данила, але се тільки здогад). Він був дїяльним помічником Данила в його заходах коло підбивання Ятвягів (при кінцї 1240-х і на початку 50-х рр.), але в сих походах помагав Данилу також і Болєслав краківський. Вимушена участь Русинів в походї Бурандая на Малопольщу (1259) не попсовала сих відносин, і перед смертию Данила вони були унормовані на з'їздї його з Болєславом у Тернаві 48).
Та сї відносини до Польщі не грали особливої ролї. Далеко важнїйше значіннє мали відносини литовські.
Вище була мова про завзяту боротьбу, яку провадив з Литвою Роман. Його смерть широко відтворила ворота литовським нападам на Волинську землю. Лїтопись, зайнята історією спадщини Романа, не вичисляє близше сих нападів, тільки принагідно згадує при подїях 1209-10 рр., що в ті часи „(бЂда бЂ в землЂ ВолодимерьстЂй оть воеванья литовьского и ятвяжьского” 49). Розумієть ся, волинські князї не залишали відвдячувати ся Литві, але в сих часах полїтичних замішань про якусь сильнїйшу боротьбу з їх боку не можна думати, аж поки на Волини не осїли ся міцно Романовичі. Отся важна переміна в полїтичнім житю Волини була мабуть причиною зміни в відносинах русько-литовських: при кінцї 1219 р. литовські й жомоітські князї уложили згоду з Романовичами, приславши своїх послів у Володимир 50). Се зменьшило литовські напади — „бЂ земля спокойна”, каже лїтописець, але не так дуже, бо не всї литовські племена обіймала ся княжа орґанїзація, й ятвяжські племена, що не входили до сеї орґанїзації, далї вели свої напади 51). Все ж таки по угодї 1219 р. литовські напади стали рідші, а окрім того вона дала Романовичам цїнних союзників, котрих вони уживали в потребі против Польщі 52).
Потім ми довший час не знаходимо докладнїйших відомостей про відносини до Литви. З одної згадки бачимо, що при кінцї 1220-х рр. Литва уважала ся союзною, але Володимир пинський, що мав порученнє стерегти Волинь від Ятвягів, побив Литву, коли вона вибрала ся на Польщу. Може бути, що се було причиною розрива: в 30-х і 40-х рр. бачимо одних литовських князїв союзниками Данила, иньші знову воюють його землю 53).
На тридцяті роки припадає сформованнє серед Литви першої більшої держави в руках Мендовга. Підбиваючи собі дрібнїйших литовських династів і сусїднїх дрібних руських князїв в басейнї Нїмана, Мендовгу було наручно бути в союзї з сильнїйшими руськими князями — Романовичами, аби вони йому не перешкоджали в сих заходах. Він служив Романовичам своїми помічними полками; окрім того нищив тих дрібних литовських династів, що давали ся в знаки волинським і пинським землям (пинські тодї стояли під протекцією Романовичів); сього виставало, аби оправдати такий союз в очах Романовичів, зайнятих тодї передовсїм заходами коло привернення своєї батьківщини.
