Се привело до панїки Володимиркове військо: „Галичане настрашили ся й казали: ми тут стоїмо, а вони там наших жінок заберуть”. Володимирко мусїв перейти на дипльоматичну дорогу. Він потайки вислав своїх людей до Всеволодового брата Ігоря, що був теж з військом. Підозріваючи Ігореві аспірації до київського стола, Володимирко просив його посередництва у Всеволода й обіцяв за те помогти в справі київського стола. Дїйсно він зачепив дуже делїкатну струну в Ігоревій душі, і під впливом Ігоря Всеволод тогож дня розпочав переговори з Володимирком. Володимирко мусїв на доказ своєї покори приїхати й покорити ся Всеволодови, а участникам походу виплатити досить значну контрибуцію — 1200 (чи в иньшій верзії — 1400) гривен срібла, що й була роздїлена Всеволодом між участниками. За те Володимирко дістав назад зайняті міста на Понизю. „З початку богато наговорив, вкінцї богато заплатив” (переди много глаголивъ, а послЂди много заплативъ) іронїчно зауважає лїтописець, приточуючи се до призвища Володимирка — „Многоглаголивий” 14).
Але „многоглаголивий Володимирко”, викрутивши ся з біди, зовсїм не думав через те стати дїйсним покірником Всеволода. Зрештою й справа Івана звенигородського не була того рода аби причинити ся до полїпшення відносин між ними: знаємо, що Іван по своїй нещасливій пригоді з Галичанами удав ся до Всеволода, й можна догадуватися — був добре прийнятий, бо і потім, по своїй нещасливій пробі боротьби з Володимирком вернув ся до Всеволодового брата Сьвятослава. Досить, що десь на початку 1146 року прийшло до нової війни. Всеволод повторив плян попередньої кампанії: спровадив Половцїв, а сам з головною армією, з помічними полками иньших князїв, і з своїм зятєм Болеславом польським, зібравши „многоє множество вой”, пішов попередньою дорогою на Звенигород і Галич.
Але сей похід скінчив ся ще з меньшим ефектом нїж попереднїй, розбивши ся на невдалій облозї Звенигорода, котрою розпочала ся кампанїя. Правдоподібно, Володимиркова залога не була тут велика, і коли Всеволодове військо, приступивши під місто, попалило острог, Звенигородцї урадили піддати ся. Могла тут вплинути на Звенигородцїв і память про їх давнїйшого князя Івана Ростиславича, що стояв тепер під опікою Всеволода; принаймнї Всеволод, видко, числив на такий оборот справи і здержав битву, чекаючи, що Звенигород піддасть ся. Але Володимирків воєвода Іван Халдеєвич (дивачне імя!), що комендерував залогою, помітивши такий неприязний рух серед Звенигородцїв постановив удержати ся терором: арештувавши трох виднїйших проводирів руху, він зараз засудив їх на смерть, а для більшого вражіння звелїв їх трупи, розтявши на куснї, викинути з міста. Така незвичайна суворість і рішучість його дїйсно здержала рух, і Звенигородцї „почаша оттолЂ бити безъ лести”. Коли Всеволод, не діждавши ся капітуляції, повів сильний приступ під замок, цїлоденна битва скінчила ся на нїчим, а хоч замкові укріплення були запалені в кількох місцях, їх удало ся загасити.
По сїй неудачі Всеволод, як каже лїтопись, занехав дальший похід, чому — не каже. Нещаслива битва лід Звенигородом здаєть ся за малою причиною для того; може бути, Всеволод уже під час сього походу почув приступи своєї смертельної хороби, що звела його кілька місяцїв пізнїйше зі сьвіта, й через те вернув ся; могла бути й иньша причина.
В Суздальській лїтописи читаємо під тим же роком, що Володимирко взяв київське місто Прилук на Побужу, і що Всеволод, зібравши князїв, визначив новий похід на Володимирка на Борисів день (2 мая). Дуже можливо, що Володимирко під час самого Всеволодового походу зробив діверсію на київські землї, й се змусило Всеволода вернути ся і визначити на лїто новий похід. Він одначе не прийшов по сповнення, бо Всеволод дуже розхорував ся 15). Тільки Іван Ростиславич розвинув був якусь кампанїю з Володимирком, що як ми бачили, скінчила ся нещасливо для нього, і він мусїв утїкти десь в серпнї-жовтнї 1146 р., до Сьвятослава Ольговича.
Смерть Всеволода поробила важні зміни в руській полїтицї Володимирка; тож тут спинимо ся, аби кинути оком на иньші сторони його полїтики — скільки позволяють скупі наші відомости.
Як ми бачили, ворожі відносини до Польщі Володимирко заманїфестував уже зараз по смерти батька, і правдоподібно — на сїм становищу він лишив ся й потім. Що правда, в 1140 р. Володимирко й Поляки опинили ся разом в війнї з Ізяславом, як союзники Всеволода, але зовсїм припадково, мабуть без всякого порозуміння. між собою. Коли-ж прийшло до конфлїкту Володимирка з Всеволодом Ольговичом, то Поляки, себто князь польський Володислав II — дуже енерґічно помагає свому свояку і союзнику Всеволоду на Володимирка. З другого боку Володимирко пізнїйше згадує, як він за часи угорського короля Белї (1131-41) „бив ся з Ляхами за нього” (йому помагаючи) 16). Переміна, що стала ся в Польщі майже разом із смертию Всеволода: упадок Володислава і панованнє його ворога Болеслава Кучерявого, не перемінила нїчого в відносинах до Польщі Володимирка. Болеслав Кучерявий був союзником і свояком нового Володимиркового ворога Ізяслава Мстиславича, і галицько-польські відносини зістають ся однаково неприхильними, здаєть ся, за весь час князювання Володимирка, хоч якихось сильнїйших конфлїктів не знаємо, і можливо, що їх не було, бо обидві сторони мали досить иньших справ.
Натомість сильно змінили ся відносини до Угорщини. Ми бачили, що по катастрофі, яка спіткала Угрів в їх аспіраціях до Галичини 1099 р., відносини їх до галицьких князїв трохи були вирівняли ся за нового короля (Стефана II), і Ростиславичі в волинській війні 1123 р. виступали разом з угорським королем як союзники Ярослава. Володимирко опинивши ся в крутих обставинах підчас боротьби з братом Ростиславом, звертав ся по поміч до Стефана і дїйсно дістав, хоч і за пізно. Чим здобув собі Володимирко таку прихильність кор. Стефана, не знаємо; можливо, що страх перед претендентом на угорську корону, Борисом Кольомановичом, що міг числити на поміч Мономаховичів, як своїх свояків, примушувала Стефана шукати приязнї князїв ворожих Мономаховичам. Ся приязнь здаєть ся, ще збільшила ся по смерти Стефана († 1131), за часів Белї Слїпого (1131-41): Володимирко пізнїйше пригадував його сину Ґейзї, як богато помагав він його батькови: „твій батько був слїпий, тож я твому батькови досить послужив своїм списом і своїми полками, за кривди, які йому дїяли ся, і з Ляхами за нього бив ся — пригадай но собі се й віддяч ся тепер 17). Син Белї Ґейза був також з початку союзником Володимирка: ми бачили, що в війнї 1144 р. Володимирко мав угорську поміч.
Але все переміняєть ся в звязку з змінами в руській полїтицї. Десь в р. 1145-6 Ґейза оженив ся з сестрою Ізяслава Мстиславича Евфрозиною і сильно заприязнив ся з Ізяславом 18). Тим часом відносини уложили ся так, що Володимирко стає завзятим ворогом Ізяслава. Ґейза став по сторонї свого шваґра. Чи самі лише фамілїйні відносини вплинули на се, чи були й иньші ще обставини, які охолодили відносини Угорщини до Володимирка, не знаємо; досить, що в війнах 1149-52 рр. Володимирко стрічаєть ся з Ґейзою вже як його противник.
Ми знаємо, що Володимирко стрічав ся уже з Ізяславом, як той сидїв на Волини, в 1140 р.; Володимирко тодї помагав Всеволоду в його походї на Ізяслава. Тодї одначе Володимирко признав за невідповідне дуже попирати Всеволода й помирив ся з Ізяславом. Та шість лїт пізнїйше Ізяслав засїв на київськім столї й зараз же відібрав від Сьвятослава Всеволодича Волинь. Стало ся отже знову те саме, чого традиційно так не любили галицькі князї й через що не давно ще „розкоторав ся” Володимирко з Всеволодом: Волинь злучила ся в однїх руках з Київом, при тім у князя дуже енерґічного й здібного. До того князь сей числив з одного боку на поміч Ляхів (бо Болєслав Кучерявий був жонатий з його братанницею), з другого боку — перетягнув до себе Володимиркового союзника Ґейзу, що присилав йому помічні полки в кождій потребі, аж на Чернигів 19).
Володимирко опинив ся в дуже прикрій ситуації і мусїв розглянути ся за союзниками супроти такої коалїції та подумати над способами оборони. Супроти союзу Угорщини з Ізяславом він навязує зносини з Візантиєю (імп. Мануілом), що від хрестоносного походу 1147 р. стає в ворожі відносини до Угорщини і підтримує угорського претендента Бориса Кольомановича. Між Володимирком і Мануілом приходить до формального союза: пізнїйше візантийські джерела виразно звуть Володимирка візантийським союзником, άνήρ ύπόσπoνδoς 20). Зрештою новиною для Галичини се зближеннє до Візантиї, мабуть, не було, як зазначив я вище 21).