Хоч Птолємей зачисляє Венедів — Словян до більших народів Сарматії (расом з Бастаранами, Язиґами, Роксолянами) одначе на його мапі східня Европа так замощена ріжними иньшими народами, що для сього „великого” народа зістаеть ся дуже не велике місце. Причиною сього була велика плутанина в іменах, і та форма, в якій Птолємей уявляв собі східну Европу — форма узької шиї між океаном і Меотідою. Усунувши ті імена, що перейшли, в формі дублєтів, з лївого боку Висли на правий, і ті що за тіснотою місця з прикарпатських і донсько-кавказьких країв простягнулись на Птолємеєвій мапі за-далеко на північ, здобуваємо порожню просторонь за Вислою, на Поднїпровю і далї на схід, де Птолємей, чи його джерело — Марин з Тіра, не знав в дїйсности ніякого народу крім тих Венедів.
Як ми бачили, Птолємей виразно уміщує венедські осади над берегом моря, „по Венедеькому заливу”, що тягнеть ся у нього на значну просторонь, на кілька степенів. Сього мусимо триматись. Правда, у Таціта за ґерманськими народами на лївім боцї Висли згадують ся „на правім боцї Свебського моря” Литовцї, Aestii з їх торговлею горючим каменем (янтаремъ, Bernstein). Але ся звістка не виключає звістки Птолємея: Венеди і Литовцї могли на сїм побережу сусїдувати 13). Також не маємо підстави відсувати Словян з-над моря, щоб умістити там Ґотів, як роблять иньші 14).
З згадних у Птолємея сусідів венедських не тяжко відгадати в Ґалїндах пізнїйших пруських Ґалїндів (огляд наших лїтописів), в Судінах — може пруських же Судавів; сї народи відповідали-б загальній згадці про Aestii на балтийськім побережу у Таціта. Тільки у Птолємея вони відсунені від балтийського побережа осадами Венедів. 'Όσσιοι Пригадують річку Оссу в Прусії. Кілька иньших імен, що зістають ся на Птолємеєвій мапі між Вислою та „океаном”, не можна добре обяснити, і сама реальність їх лишаєть ся непевною 15).
Для визначення докладнїйшої границї Словянщини з Фінами нема історичних відомостей. Таціт і Птолємей лише згадують про них, і Птолємей навіть всадив їх, як оден з „меньших” народів над Вислу, вище Ґотів: очевидно, він не знав про них нїчого крім імени. Звістки сих письменників свідчать тільки, що в І в. по Хр. Фінів знали недалеко від Балтийського моря 16). На другім кінці граничної лїнїї слїди присутности Фінів бачать в фінськім імени Волги у Птолємея ( 'Ρά — у Фінів і досї Rhav, Rawa); також імя Урала - Δάιξ обясняють з фінського. Певнїйшу вказівку на фінську кольонїзацію на полуднї дають лїнґвістичні слїди довгої культурної стичности між фінськими мовами середнього Поволжа (Пермяків, Вотяків) і осетинською — останком чорноморських Іранцїв: вони вказують, що в часи розпросторення Іранцїв в прикаспійських степах Фіни жили на середнім або низшім Поволжу. Середину граничної лїнїї між сими крайнїми точками виповнював катальоґ народів Ґерманарихової держави, де бачили імена поволзьких фінських племен Мері й Мордви (не кажучи за більш неясні). Але не знати, чи дїйсно тут маємо сї ймення, а не прості созвучности, і в кождім разї про територію згаданих племен не можна з нього витягнути нїяких вказівок 17). Археольоґічні і антропольоґічні розклади досї не могли ще нїчого дати для розяснення сього питання 18). Пробовано ще використати несловянські назви в хороґрафії верхнього Днїпра і Десни, ще більше-в басейнї Волги, Оки й Дона 19); але сї вказівки добре не перевірені, та й позбавлені хронольоґії: вони вказують на несловянську людність (припустїм — фінську) в часах перед словянською кольонїзаціею IX-XI в., але не мають доказової сили для давнїйших часів, бо під час словянського руху на захід і полудень словянські правітчинні краї могли (бодай по части) спустїти, і фіни могли їх на якийсь час тоді опановати. Таким чином тут кольонїзаційної границї не можемо вказати близше, як те, що басейн Волги і великих озер був в головнім територією фінською.
Виключивши території иньших племен, дістаємо для старої словянсько-литовської кольонїзації четверокутник, що ограничуєть ся лїнїєю Висли на заходї, Балтийським морем на півночи, на полуднї займає краї по середньому Днїстрі й Богу, а на сходї — басейн Днїпра (може — крім верхів самого Днїпра й його головних східнїх притоків). Тут з найбільшою правдоподібністю мусить бути уміщена словянсько-литовська територія перед міґрацією. Литовькі народи займали її північну частину. Як ми бачили, Таціт виразно уміщує їх на східнїм березї Балтийського моря, і се потверджуєть ся хороґрафічними й лїнґвістичними поміченнями. Правда, у Птолємея Ґалїнди й Судини сидять не на самім побережу, а віддїлені від нього осадами Венедів, але се такаж помилка як перенесеннє на тійже мапі Фінів на середню Вислу, або ж на балтийськім побережу треба припускати иньші литовські племена, упущені Птолємеєм. Близше означити тодїшню литовську територію можна тільки гіпотетично 20). Орієнтоватись в тодїшнїй литовській кольонїзації пізнїйшими етноґрафічними границями можна тільки до певної міри, тим більше, що і в означенню пізнїйших етноґрафічних границь є багато непевного. В пізнїйших часах східне побереже Балтийського моря аж до Курішгафа займають Фіни (Корсь і Либь Початкової лїтописи), — вони відтиснули відти Литовцїв. Литовцї займають цїлий басейн Німана, а навіть в басейнї Березини і Припети (на лївім боцї її) пробовано виказати несловянські (нїби литовські) елєменти 21), Досї одначе литовські елєменти в порічях Припети й Березини на певно не сконстатовані, а як і приймати їх, то ще велике питаннє: що треба-б тут зачислити до кольонїзації пра-литовських часів і що може бути слїдом пізнїйшого розпросторення Литви на полуднї. Подібно як Словяни, литовські народи разом з словянським рухом, в IV-V в., могли пересунутись на полудень і захід, полишивши фінським племенам північно-східню частину своєї території; могли опановати тодї колишнї словянські займанщини, та по якімсь часї знову їх стратити під поворотною хвилею словянської кольонїзації — коли замкнулись полудневі і західнї границї словянського розсіяння, і словянській кольонїзацийний рух, по реакції, відбив ся о північні границї.
Видїливши, хоч з певним, далеким приближеннєм для литовської ґрупи по її відокремленню балтийське побереже і що найменьше — землї між Нїманом і Двиною, ми для прасловянської території маємо простір від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, краї верхнього й середнього Днїпра (але території на схід від Днїпра, а також в сусідстві нїманського басейна — спірні), та краї між Вислою й Нїманом аж до моря (о скільки сї краї не були заняті готськими й литовськими осадами). Таке означеннє праславянської території в головнім (з ріжними другорядними відмінами) досить приняте в науцї і дїйсно опираєть ся на цїлїй сумі наших відомостей, тож і має значну, як на тепер — найбільшу правдоподібність за собою 22).
Не можу проминути мовчаннєм, що при такий виводї словянської і спеціально східно-руської правітчини ми зовсім розминаємось з нашою історичною традицією, представленою автором вступних глав „Повісти временних лїт”. Для нього вихідною точкою словянської кольонїзації було середнє й нижнє Подунавє, і словянське розселеннє у нього йшло на північ, північний схід і схід. „По мнозЂхъ же временехъ, каже він, сЂли суть Словени по Дунаеви, кде есть нынЂ Угорская земля й Болгарьская; отъ тЂхъ Словенъ розидоша ся по земьли й прозваша ся имены своими” 23). Традиція ся противить ся всїй сумі наших відомостей про словянську кольонїзацію; се невдала гіпотеза київського книжника. Скомбіновала ся вона в тих часах, коли память про словянську міґрацію вже затерлась; піддали її ріжні факти-як згадки народньої поезії про Дунай, біблїйне оповіданнє про загальне розселеннє народів з полудня, а головно мабуть навіяли її свіжійші факти витискання Руси з середнього і нижнього Подунавя в Х-XI в. Навіть в народнїх переказах вона, очевидно, не мала нїякої основи і не може мати нїякого значіння для історії словянської міґрації 24).
