На скільки розгалужена була вже в 1-ій пол. Х в. система безпосередно звязаних з Київом волостей, показує умова Ігоря 944 р.: в нїй виступає що найменьше двадцять князїв. Їх реєстр має свій інтерес, тому його наведу. Наперед тільки завважу, що сей склад держави з яких двадцяти князївств можемо уважати досить трівким для середини Х в.: коли тринадцять лїт пізнїйше прибуває Ольга до Царгорода, з нею бачимо знов 20 або 22 посли, очевидно — від сучасних руських князїв.

В умові 944 р. виступають:

великий князь руський Ігорь з жінкою Ольгою

син його Святослав (новгородський)

два племенники — Ігорь і Якун (норманське Акун, Гакон)

Предслав ³)

Сфандрь, жінка Улїба (очевидно — якась вдова по князю, що мала свою волость, як Ольга, бо самого Улїба не згадано)

Турд (норман. Dόrdr)

Аръфастъ (норм. Arofastr)

Сфиркъ

Тудко (може зменьшене від Тудор)

Тудор

Евлиск (чи Ерлиск, мабуть попсоване імя)

Воік (теж)

Яминд (Аменъдъ, норманське А'mundi)

Гунар (норманське Gunarr)

Берн (норм. Bjorn)

Алдан

Елек

Етон (мабуть попсоване)

(одно імя мусить бути опущено тут, бо є тільки імя посла)

Гуд

Тульб чи Тулоб (вар. Туад, Тулд)

Ут (прикм. Утинъ, Успинъ).

Цїкаво, що між сими іменами „княжья“ 944 р. не знаходимо ми імен відомих нам з Повісти — анї воєводи Свенельда, котрому передав Ігор Деревлянську землю, збирати з неї дань, анї деревлянського князя Мала. Можемо тут спустити ся на лїтопись, що такі особи тодї дїйсно були, бо імена Свенельда і Мала були звязані з памятною подїєю — як Ігоря убили Деревляни. З тої неприсутности їх тут виходило б, що в вище поданий реєстр не включено тубильних князїв і князьків, які далї правили своїми округами під зверхністю київського князя (се й само собою зрозуміле, бо сї князї не входили безпосередно в державну та дружинну орґанїзацію), анї не заведено тих київських бояр — дружинників, що не сидїли повсечасно в волостях, а тільки виходили періодично на полюдє до тих чи иньших підвласних, але не приведених в безпосередню залежність від Київа волостей, бо вони, що-б так сказати, числили ся при київськім штабі ⁴) і тільки висилали ся для збирання данини, або мали призначену з певних волостей дань на удержаннє своєї дружини.

Число таких земель, де непорушною зіставала ся свійська управа і свої князї, і тільки від часу до часу (раз на рік найчастїйше) прибував, з полком дружини для відповідного попертя свого права, чи то сам князь (київський або провінціальний) чи котрий з бояр на полюдє, збирати данину, — число таких земель, кажу, мусїло бути ще дуже велике в 1-й пол. Х в. Але були цїлі племена, звязані тільки обовязком помочи, що нїколи й не бачили на своїй теріторії київських князїв чи бояр, навіть тимчасово; в такім станї були, по всякій правдоподібности, всї західнї краї — Тиверцї, Дулїби і дальші, а на крайнім сходї — Вятичі, взагалї землї що лежали осторонь; їх звязок з Київською державою був зовсїм хисткий, майже номінальний.

Власне еволюція Руської держави в Х-XI в. полягала в зміцненню сих звязків, розширенню сїєї системи „руських“ намістників і залог та розгалуженню її в усїх напрямах, в середину волостей, з часом все далї. В оповіданнї Константина Порфирородного території словян Новгородських, Деревлян, Дреговичів, Кривичів, Сїверян і иньших Словян — се волости, куди тільки на час, зимою приходять руські дружини з князями „на полюдиє“. Образ зовсїм вірний, тільки з тою поправкою, що князї не ходили всї з Київа, бо вже був цїлий ряд провінціальних центрів, де сидїли князї з руки київского „великого князя“. В таких землях громади правили ся собі по своєму, як хотіли, тільки обовязані були віддати відповідну данину князеви на „полюдию“ і виживити дружину екзекутників під час збору сеї данини (се трохи хибно зрозумів Константин, кажучи, що київські князї з „усею Русю“ йдуть на зиму в „словянські“ землї й там перегодовують ся до весни). Тільки поволї до сього збору дани почали прилучатись і ріжні адмінїстраційні та судові компетенції. Се дуже добре ілюструє пізнїйше оповіданнє літописи під 1071 р.: в Білоозеpo приходить для збирання дани в імени кн. Святослава Янь Вишатич, і йому при тій нагодї заносять скаргу на безправности, які дїють ся з причини „кудесників“ : безправности сї, очевидно, дїяли ся за згодою місцевих властей (які-б вони не були), і скарга була певного рода апеляцією на них; Янь переводить слїдство й чинить екзекуцію. Те що в другій половинї XI в. дїяло ся може тільки в далеких фінських аннексах, в Х в., певно, практикувало ся і в словянських волостях. Навіть ще за часів Ярослави бачимо, що княжий вирник (очевидно — судовий та фінансовий аґент) тільки періодично приїздить у волость („урок вирнику“ в Руській Правдї), — о скільки ж меньша мусїла бути участь центральної власти в управі і судї волости столїтє перед тим! Очевидно, вона була мінїмальна, і за границею міста, де резидував князь чи намістник, та його найблизшого округа — властиво її не було зовсїм.

В тїснїйше звязаних з Київом землях самоуправа зіставала ся непорушеною тільки в границях дрібнїйших округів; в головнїйших центрах землї сидїли князї чи намістники і служили якимись судовими чи адмінїстраційними інстанціями, бодай у важнїйших справах, бодай часом. Але у иньших племен, як у Деревлян, Вятичів, може Дреговичів, на цїлих етноґрафічних територіях в 1-ій пол. Х в. не було нїяких повсечасних резидентів, і весь давнїй устрій землї зістававсь непорушеним. Напр. у Деревлян: Ігор примучив їх і примусив давати дань, сю дань він передав Свенельду на удержаннє його дружини, але Свенельд анї сам, анї його відпоручники не перебувають в „Деревах“ (нема слїду того). Очевидно, Свенельд вибирав собі дань підчас осїннього полюдя („й приспЂ осень“), а з своїм полком перебував при Ігорі, виконуючи всякі воєнні поручення; в Деревах же по давньому правили „добрі“ деревлянські князї, „иже роспасли суть Деревськую землю“. Аж по великій війнї з Деревлянами в половинї Х в. скінчилась ота давня управа. Теж і у Вятичів: в другій половинї Х в. їх оподаткував київський князь, а ще при кінцї XI були тут якісь свої князї-правителї. На такі території дивили ся в Київі головно як на джерела дани, як се характеристично (хоч і побільшено) відбило ся в оповіданню про зачіпку Ігоря з Деревлянами. Вся київська полїтика супроти сих підвластних племен кінчить ся на змаганню здерти як можна більше.

Як і в сучасній державній полїтицї мілїтарних держав, все обертало ся коло удержання армії — княжої дружини. Розширеннє підвласної території, побільшеннє дани давало можливість держати більше дружини. Передаючи Свенельду дань з Уличів, а потім з Деревлян, Ігор забезпечив удержаннє цїлому корпусови дружини, що мав тримати з тієї дани Свенельд. Розставивши дружинні залоги, що мали удержувати ся з добираної дани й натуралїй в своїм окрузї, князь мав на поготові воєнні кадри, що в потребі могли бути змобілїзовані і вислані куди треба, зіставивши на місцї мінїмально потрібні контінґенти; при тім сї залоги забезпечали торговлю, що була важним джерелом доходу для правительства й для самої дружинної верстви. Збільшеннє-ж воєнної сили, vice versa, давало можність київському князеви все далї розширяти круг свого полїтичного впливу, зміцняло становище князя, його перевагу над підручними „світлими і великими князями“ та воєводами.

Се була теж дуже важна сторона в еволюції Руської держави. І ті великі воєводи, що від себе удержували цїлі корпуси дружини, як Свенельд, і ті провінціальні князї — були часом занадто сильні і могли вирости над голову київському князеви; він мусїв держати свою власну значну дружину та урівноважувати силу одних своїх підручників силою других. Між дружиною великого князя й дружинами його підручників та воєвод могло часом вивязувати ся певне суперництво, і київський князь мусїв уважати, щоб служба у котрого з його воєвод не стала для дружинника привабнїйшою, як у нього; коли Свенельд дістав деревлянську дань, Ігорева дружина почала завидувати: „се далъ єси єдиному муже†много: отроци СвЂнельжи изодЂли ся суть оружиемъ и порты, а мы нази“, и князь мусїв добувати для своєї дружини якийсь новий дохід, аби собі не марикувала, не вважала становище Свенельдової дружини кращим від свого.