Укладчики київської лїтописи приложили звістку про похід 860 р. 12) до київської Руси. Се цїкаво-при її теорії про початок Руси, що вона не уважала можливим приложити її до якоїсь иньшої Руси і втиснула як могла між закликаннєм Варягів і приходом до Київа Олега: очевидно, вона тут ішла несвідомо і навіть проти своєї теорії за загальним переконаннєм, що Русь — се Київщина. Ся подробиця має характер і вартість історичного документу. З сею вказівкою Повісти сходять ся вказівки иньших сучасних джерел. Патр. Фотий в своїй проповіди каже, що напастники (Русь) прийшли з краю, віддїленого від Греків численними краями і племенами, морями й сплавними ріками 13). Цїс Лев в своїй тактицї (писаній при кінцї IX в.) згадуючи про подорожі по Чорному морю „так званих північних Скитів“, себ то Руси 14), каже, що вони уживають маленьких, легких і швидких човнів, бо виїздять в Чорне море з рік і тому не можуть уживати більших кораблїв 15). Сї пояснення показують, що в руських піратах IX в. не можна бачити мешканцїв самого морського побережа, бодай виключно, а похід 860 р., зовсїм певно, вийшов таки не з сього побережа, а з дальших країв. В оповіданню Бертинських анналів 839 р. про послів від руського кагана до візантийського імператора також, очевидно, йде мова про Русь не чорноморську, тільки дальшу від моря, київську мабуть. Сї посли „руського короля, прозвищем хакана“, післані до візантийського імператора не могли вернути ся безпечно назад, бо дорогу з Царгорода заступали „варварські, незвичайно дикі та великі народи“ (правдоподібно — Угри, або й Болгари, не Печенїги, як часто думають — бо вони зявились тільки при кінцї столїтя тут). Тому візантийський імператор не схотїв їх пустити назад тією дорогою, а переслав до імп. Людвика Побожного, просячи, аби він їх від себе відправив до дому 16). Се трудно прикласти до якогось чорноморського князя або до хозарського хана, тільки хиба до київського князя. Виходило б з того, що в 30-х рр. IX в. в Київі був уже мабуть якийсь сильний „король“ руський.
Але се ми й без того мусїлиб вивести уже з самих руських походів на початку Х в. Очевидна річ, що коли сї походи на Чорне море йшли від київського князя, він мусїв тодї вже панувати над нижньою частю Днїпра й Чорноморським побережем, або принаймнї мати тутешню людність під своїм полїтичним впливом і в своїм розпорядженню тримати значні воєнні сили. Коли то робили якісь чорноморські князї, то вони звали ся руськими через те, що залежали від київського князя, бо приймаючи, що руське імя розходилось з Київа разом із залежностію від Київа, инакше сього обяснити не можемо. Отже в обох разах мусимо прийняти, що на початках IX в. в Київі була вже якась сильна воєнна орґанїзація, що розширила сферу своєї дїяльности далеко поза околицї Київа.
І значить треба думати, що вже в VIII в. найпізнїйше, київські князї вийшли з ролї пасивних сторожів місцевого житя і безпечности київських зносин і торговлї та маючи значні воєнні дружини, які для самого свого удержання потрібували війни, почали воювати сусїднї племена та споружати далекі походи, на землї Візантийської держави, а потім і на схід, коли ослабла хозарська застава.
До того-ж самого виводу прийдемо ми иньшою дорогою. В умові Ігоря з Греками посли висилають ся від імени двадцяти чотирох (або двадцяти пяти) князїв, на чолї котрих стоїть „великий князь руський“ Ігор; декотрі з них могли бути тільки членами династиї, без удїлів, але яких двадцять було князїв на князївствах 17), що підлягали київському князеви, або намістників з титулом чи значіннєм князїв — те що умова Олега називає: „иже суть подъ рукою єго (Олега) свЂтлыхъ и великихъ князь и его великихъ бояръ“. Така велика державна система не може виробити ся протягом кількадесяти лїт, як представляє Повість, де руські князї одним махом опановують цїлий великий „путь із Варяг в Греки“, а знову протягом трох років підбивають полудневі племена. В дїйсности на се треба було дуже довгого часу, і ті здобутки, що в Повісти зложені на купу на початку князювання Олега (инакше сказати — виходили за границю історичної традиції), були здобутком мабуть цїлого столїтя або й більше.
Примітки
1) Див. вище с. 190-2.
2) Про обясненнє з фінського Ruotsi, особливо в новійшій редакції сеї теорії, даній ак. Шахматовим, див. в екскурсї I.
3) Історію Київа як міста див. в т. II гл. IV.
4) За Днїпром вже була Сїверщина, але пізнїйше київські князї, здаєть ся, як побачимо низше (т. II), прилучили до Київа вузенький клапоть на лївім боцї Днїпра, щоб сим захистити Київ.
5) В Повісти Поляне живуть з початку „роды своими“, потім зявляють ся ті брати (по иньшій верзії — праотцї Полянського племени), вони „изгибоша“, і в результатї зістають ся знову „роды“ без княжої власти, що приносить ся на ново Варягами.
6) Дехто як Müllenhof Deut. Altert. IV с. 177, Leist Alt-arisches jus civile II. 224, Brunner Deutsche Rechtsgeschichte I c. 181, уважали десяточну орґанїзацію навіть пра-індоевропейською. Се непевне, і широке росповсюдненнє сеї орґанїзації поза індоґерманським світом показує, що вона могла виникати спонтанїчно, самосїйно. Се треба мати на увазї супроти гадок про запозичаннє сеї тисячної, взагалї десяточної орґанїзації східнїми Словянами від Нїмцїв, спеціально східнїх, ґотської ґрупи, де звісні також тисяцькі в епоху по розселенню (і саме слово спільне — ґот. púsundi, старосл. тысАшта, лит. túkstantis). До тогож староґерманська десяточна орґанїзація представляєть ся так неясно, її останки в історичних часах такі фраґментарні і в своїм значінню непевні, що тяжко виробити собі суд про те, як виглядала вона в суцїльнім, початковім видї, і чи могла служити прототипом для східнословянської орґанїзації. Новійші дослїдники як Schwerin Die altgermanische Hundertschaft (1907). Rietschel Untersuchungen zur Geschichte der germanischen Hundertschaft (Ztschr. f. Savigny-Stift. 1907) дуже сильно виступили против теорії воєнно-територіального десяточного устрою, анальоґічного з нашим, і кладуть натиск на сотню як форму кольонїзаційно-аґрарну.
7) Грамоти Всеволода новгородського, нпр. в Христоматії В. Буданова І c. 226 і далї; Іпатська л. c. 613; про галицькі сотнї див. в т. V c. 147-8.
8) Звичайно кождий князь має тисяцького, що заразом буває тисяцьким його князївства й називаєть ся то по імени столицї, то по імени Князя, як то ми бачимо в XII в.
9) Против такого толковання десяточного устрою як перед-дружинного інституту, виступив недавно ПрЂсняковъ, з початку в осібній статї: „Кормилецъ, воевода, тысяцкій“ (ИзвЂст. отд. рус. языка 1908, І), а потім в книзї „Княжое право“ (1909). Опираючи ся на згаданих нїмецьких критиках, що мовляв „устраняютъ миражъ тысячно-сотенной орґанизаціи какъ основы и древнЂйшаго военнаго строя и разселенія“ в житю ґерманськім, він головний натиск кладе на сотню як фіскальну орґанїзацію, і вважає її дїлом княжого режіму. Але при тім зістаєть ся неясним, яким чином ся сотна орґанїзація завершила ся тисячею — бо в дїйсности, очевидно, орґанїзація йшла не від сотнї до тисячі, тільки від тисячі до сотень. Зовсїм неправдоподібно, щоб з простого зложеня десяти сотень явило ся понятє їх цїлости — тисячі, і булоб даремно припускати, що тисяча в дїйсности складала ся рівно з десяти сотень чи дванадцяти (бо в числовій системі можливе і ваганнє між десятьма і дванадцатьма — пор. Шрадера Reallexicon с. 969). Тисяча початково могла бути неозначеним словом для сили, маси, анальоґічним понятєм як полкъ — уоружений нарід, Volk (як слов. т ь м а і грецьке μύριοι), котре тільки потім по десяточній системі розчленило ся на сотнї й десятки. З другого боку теорія княжого походження орґанїзації не вияснить нам, яка потреба була княжому режімови творити сей уряд тисяцького-воєводи, коли князь сам властиво має бути вождем воєнних сил : се уряд в основі своїй для княжої власти конкуренційний, він асімільований кінець кінцем княжим устроєм, але орґанїчно з нього зовсїм не випливає (див. про тисячу в т. III с. 233-6).
