В кожнім разі, сі образи повинні були існувати в нашій дружинній поезії X в.
Похоронна обрядовість і голосіння над помершими. Магічним, чи містичним, як його називають також, світоглядом примітивної людини перейняті також обряди, зв’язані з смертю, і приналежні сюди фрагменти поетичної творчості, до котрих тепер перейдемо.
На жаль, ся сторона нашої обрядовості дуже занедбана. В 1880-х рр. хотів забратись до студій над нею молодий, многонадійний український етнолог-соціолог Микола Чернишов 1. Смерть перебила його плани, і досі ся справа не пішла далі збирання і деякої систематизації матеріалу 2. Тим часом матеріал сей дуже різнородний і багатий різними пережитками примітивної думки й уяви.
1 Про нього Початки громадянства, с. 302.
2 Перегляд літератури і бібліографічний покажчик публікацій до р. 1912, зроблений д-ром Кузелею в Етногр. Збірнику львівськім, т. XXXI.
Як справедливо підносить не раз згаданий мною французький дослідник примітивної гадки Лєві Брюль, примітивній людині смерть ніколи не уявляється актом природним і неминучим. Таке розуміння природності смерті приходить з дуже розвиненим реалізмом думки; для примітивної ж людини смерть — се результат чийогось злого наслання, діло якоїсь злої сили, ворогів або чужородців. Діло родичів передусім зробити все можливе, щоб вирвати нещасливця з власті злих, супротивних сил і вернути його до життя. Отже коли у деяких примітивних племен єсть тенденція відчепитись, позбутись якнайскорше покійника, котрим заволоділи злі сили, у інших — і у наших предків в тім числі — бачимо бажання прийти в поміч покійникові, захистити його й помогти вернутись. Таку мету мають посидження при мерці, охоронювання його тіла аж доки розклад не покаже, що душа не може чи не хоче вертатися до тіла. Такі звичаї в різних формах практикуються у різних народів, й існують і досі у нас подекуди. Рідні і близькі вважають своїм обов’язком сидіти при небіжчику до похорону, і тим часом, як звичайно, час сходить у забавах, розмовах, читають молитви, слухають псалтирі і т. д., — подекуди практикуються також заходи коло оживлювання мерця.
«Вечером збирається молодіж і виправляє страшні, варварські річи з трупом. Напр., тягають мерця за ноги і кличуть, щоби встав та бавився з ними, тягають за волосся і питають, чи відгадає, хто потяг, тягають стеблом чи галузкою з чатинного дерева небіжчикові попід ніс, скобочуть його, щоб засміявся і т. д. І все те діється в очах рідні, котра, одначе, не може запротестувати проти того, бо не може ломити звичаю», — записує один свідок, не розуміючи значення сих звироднілих практик оживлювання 1.
1 Там же, с. 210.
Таке ж значення мають заклики до небіжчика, аби вернувся; докори, що він покинув рідних; нагадування йому достатків і добра, котрим він тішився за життя, і описування в темних красках того, що чекає його в могилі — все те, з чим стрічаємося в похороннім голосінні.
Коли ясним стає, що «душа» не вертається, родичі вважають потрібним поховати тіло з усякою увагою, щоб не нарушити інтересів покійника, не образити його і не зіставити в потребі по щось вертатись до старого житла і до покиненої родини.
Одним з обов’язкових, звичайно, елементів такого похорону являється похоронний плач і жалоба, котра потім повторюється в певних приписаних моментах. Ся періодичність чи повторність у нас тепер переважно або затратилась, або ослабла, але давніша, мабуть, держалась загально.
В московськім Стоглаві (1551) читаємо: в троїцьку суботу по селах і погостах сходяться мужі і жени на жальниках (могилах) і плачуться на гробах з великим криком, а коли почнуть грати скоморохи, гудці і прегудниці, люди, перервавши плач, починають скакати і танцювати, і в долоні бити, і пісні сатанинські співати (гл. 41, пит. 23). Се цінне свідоцтво того, що давніше похоронний плач у східніх слов’ян повторювавсь періодично, при поминках, або обрядовім годуванні небіжчиків, тим часом як тепер вони здебільшого проходять в повнім мовчанні або при кількох обрядом приписаних фразах («Позарастали ті стежки й доріжки, де ходили ваші білії ніжки», як приказують, напр., в Херсонщині; «Нехай із святими спочивають і нас грішних дожидають» і т. п.). По-друге, воно вказує на те, що поминальна відправа не оберталась в межах самого голосіння, а переходила до різних пісень «сатанинського», себто передхристиянського, характера, і сумна частина поминок перемінялася в забавну, яка періодично відновляла похоронну «тризну». «Тризна» ся первісно означала воєнні забави, гри, представлення, що відбувались, очевидно, на похоронах вояків і старшини, і тільки пізніше перейшла на звичайний пир та піятику. В різних формах такі гри приходять у різних примітивних народів, являючись до певної міри продовженням тої охорони небіжчика, яка відбувалась на посидженнях при його трупі перед похороном.
Найстаршу літературну збірку про слов’янські поминки можна бачити у Теофілакта, візантійського письменника VII в., що оповідає про візантійське військо, яке, війшовши в 590-х рр. «в середину краю слов’ян», застало їх ватажка п’яним, тому що він справляв похоронне свято свому братові. Старий київський літопис оповідає про плач і тризну на могилі Ігоря, інсценізовану відповідно звичаям кн. Ольгою. Безцінне наше «Слово о полку Ігоревім» представляє колективний плач «руських жен» по чоловіках, страчених в Ігоревім поході, і як побачимо — в кількох місцях носить ясні сліди впливу мотивів голосінь. Волинський літопис, описуючи смерть кн. Володимира Васильковича, згадує плач княгині над ним, — одначе переказує його вже в чисто християнських формах 1, зате плач «ліпших мужів володимирських», що може служити інтересною ілюстрацією, так би сказати, громадських, офіціальних плачів, одправлюваних місцевою старшиною 2.
1 Царю мой благый, кроткый, смиреный, правдивый! воистину поречено бысть тобЂ имя во крещеньи Иванъ: всего добродЂтелью подобенъ єсь єму», і т. д.
2 «Плакаху ся по немъ лЂпшии мужи володимерьстии рекуче:
"Добро бы ны, господине, c тобою умрети, створшему толикую свободу!
Яко же и дЂдъ твой Романъ свободилъ бяшеть отъ всихъ обидъ,
Ты же бяше, господине, сему поревновалъ, м наслЂдилъ путь дЂда своего!
НынЂ же, господине, уже ктому не можемъ тебе зрЂти!
Уже бо солнце наше зайде ны и во обидЂ всЂхъ остахомъ“».
Як Менецій, польський священик в Лику, в своїм оповіданні про поганські звичаї «пруссів, ливів і инших сусідніх народів», виданім в 1551 р., наводить автентичне руське, як він виразно каже (quae in lingua ruthenica sic sonat), але, очевидно, на польське підправлене похоронне голосіння, що може вважатись найстаршою записею таких плачів;
На, lete, y procz ty (mene) umarł?
Yza ty nie mel szto yesty albo pity — y prócz ty umarł?
Aza ty nie mel krasnoye żony (mlodzice) — y prócz ty umarł 1).
Себ. Кленович в своїй «Роксоланії», в латинськім перекладі і з деякими прикрасами, наводить довший плач, що загальним характером своїм відповідає тим голосінням, які ще й тепер живуть в устах народу і саме в останніх часах дочекались якоїсь уваги.
Тепер маємо вже кілька більших збірок такстів плачів, деякі навіть з мелодіями, і кілька розвідок, присвячених формі і змістові, аналізові мотивів і зв’язкам, які зв’язують їх, на один бік, з магічними формулами, закляттями і замовляннями, на другий — з поетичними творами 2. Безсумнівно, опублікований матеріал не дає ще повного образу 3, і в дослідах на історичну або соціологічну сторону плачу не звернено досить уваги: більш архаїчні сторони і зв’язки з іншими пережитками похоронного обряду не просліджені.
1 У Котляревського, О погребальн. обычаяхъ Славянъ, с. 146, зведено з двох видань (варіанти другого видання в скобках).
2 Бібліографія текстів у Свєнціцького: Похоронне голосіиня і церковнорелігійна поезія. Студія над розвитком народної поезії, Записки львівські, т. 93, і в цитованім вище покажчику Кузелі, при збірці плачів, в XXXI томі львівського Етнографічного збірника (тут передруковані тексти з інших видань і 139 нових записів, всього 299 нумерів). Аналізом змісту займаються головно статті Данилова і згадана студія Свєнціцького; поетичною і музикальною формою — цитована студія Ф. Колесси «Про генезу українських дум».
