АНДРІЙ МАЛИШКО

ПРОМЕТЕЙ

Як зараз бачу: з-за ріки —

Дві кручі, наче маяки;

Одна зелена, чорна друга.

Чи літнє сонце, чи зав’юга, —

Вони стоять собі віки.

На чорній кручі чорний дуб,

Як добрий воїн-вітролюб,

Весь посмаглілий, обгорілий,

Стоїть на кручі потемнілий.

Кому б сказати все? Кому б?

А тиха пристань ожива:

В артілях виспіли жнива,

Вантажать динь багряні кулі.

І кавуни лежать поснулі.

За човном човен підплива.

Од цигарок снується дим,

І пахне житом молодим,

І рибним виловом багатим,

Сухим засмоленим канатом

І тютюном, як спирт, міцним.

Чому ж та круча нависа?

Чому лиш чебер та роса

Лежать на схилі одиноко

І стовбур спалений високо,

Як меч, ввігнався в небеса?

І

Отож на пристані, як сон

Зморив, узяв собі в полон

Артіль вантажників і тиша,

Замків закованих міцніша,

Лягла на кручі й на затон,

П’ятірка сивих плотарів

Сиділа в тінях яворів.

Варили кашу на триніжку,

А молодий козячу ніжку

Смоктав і річ сповага вів.

Я теж підсів до них...— тоді

Дощі пройшли і на воді

Ще хвилі в’юнились, ще зорі

Стояли тихі та прозорі,

Як перші маки молоді.

Ще вечір спав в очеретах

І полохливий мокрий птах

Шукав гнізда. Об тій годині

Знайшли їх трьох в оцій долині:

Один юнак, а два — в літах.

Знайшов їх хлопчик із села

Із нашого. Смертельна мла

Ще молодого не зв’ялила,

А двох старіших обпалила,

Холодні очі сповила.

Вони уткнулися в пісок,

Немов заснули на часок,

І землю гріли під собою,—

Шматок землі, одбитий з бою,

Плацдарм — на метр а чи на крок.

То добре — німців ні душі.

Шумлять пошерхлі комиші.

Бійців тих два, прийнявши муку,

Плече в плече, рука на руку

Лежать. Видать, товариші.

А третій попросив води,

Хлопчині каже: — Підведи,

Я ще живий, підходь-но ближче.—

Його сховали на горище,

І ранок змів його сліди.

То був юнак не з ближніх міст,

Чи комсомолець, комуніст,—

Ніхто не знав. Знайшли солдатом,

То вже й мовчок. Немов за братом,

За ним дивились. Падолист

Іще не вийшов із дібров,

Ще жовтень літа не зборов.

І в ті години, ясні й гожі,

Юнак вже зводивсь насторожі,

Відчув живу, гарячу кров.

Кажу, він був не з ближніх сіл,

А десь з Смоленщини, де стіл,

І хата, й люди — всім привітні,

Зайди у лютому чи в квітні,

То хліб і сіль — завжди навпіл.

І в нас, і в них — цвіте в маю,

Жита одні, в однім краю,

А вечорами — хлопців гулі,

А влітку в них такі ж зозулі

Кують в дубовому гаю.

Дніпро із їхніх шум-борів

Тече до нас. А в матерів

Такі ж смугляві, чесні руки,

А в довгі дні боїв і муки

І їхній край, як наш, горів...

Отож у темінь зорову

На в’ялу, скошену траву

Його поклали у стодолі,

Забинтували груди кволі.

Нічого,— каже,— оживу.

Неначе з тяжкого труда,

В пилу сорочка — аж руда.

А він хазяйці: — Що там, мати?

Смертям двом,— каже,— не бувати,

Одну ж обдурим, не біда.

Сусід одежину дає:

Своє зніми, бери моє,

Ось, ось-бо німці будуть скоро.—

Він гляне скупо і суворо:

Ні,— каже,— буду вже як є...

Лежить — в пілоточці своїй,

У гімнастьорці польовій,

З кишені вийняв білу хустку,

Неначе їхав у відпустку,—

Затримавсь на передовій.

П’янить ромашкою трава,

І він, неначе у жнива,

Приліг спочить, сказати слово,

А тільки рана випадково

Йому дихання забива.

Заснув. І сниться сон. Як тінь,

Все метучи у пил і тлінь,

Виходить смерть, старенька сваха,

З мішком дорожнім, костомаха,

Бреде між часу й поколінь.

А проти неї вітер-птах,

Отой, що виріс у житах,

Що гне дуби, як буйні коні.

Питає смерть: — Боєць на сконі?

Я з ним пограюсь попервах.

— Ні, не пограєшся, стара,—

Говорить вітер,— не пора,

Давай-но битися з тобою,

Як переможцем вийдеш з бою,

Кульгай, бери його з двора.

Як свисне щерблена коса,

Аж кров’ю бризнула роса,

А вітер: стій — і вище в тучі,

Метнув на неї гори-кручі,

Аж захитались небеса.

Вона на нього —сліз потік,

Полки журби, — збирала ж вік.

А він — цвітінням, літнім громом,

Огнем любові, всім відомим,

Стару у піджилки підсік.

Та смерть сміється: — Братку, бре! —

За косу й знову за старе.

А він снаги узяв між люди,

Гарячим щастям їй у груди,

Та смерть і щастя не бере.

Він— блискавицею до ніг,

Хлібами, плодом, все, що міг,

Зібрав. А смерть жує охоче,

А костомаха, знай, регоче,

Кульгає в двір і на поріг.

І просить вітер у бійця:

Постій зі мною до кінця,—

І людським серцем — в очі смерті,

Спалив, стоптав кістки потерті!

Ще є в людей такі серця!

Сміявсь юнак о другім дні.

Це,— каже,— в роті по мені,

Мабуть, скучають. Сни на руку.—

А за вікном земля од гуку

Тряслась і корчилась в війні.

II

Ви чули, як шумлять бори

У вересневі вечори?

І кожен вечір— у шоломі,

В шинельці — в далі невідомі

Несе багряні прапори.

Де він спочине на землі,

Під курним небом, в ночі злі?

А з ним за дальніми містами,

За ріками і за мостами

Курличуть мирні журавлі.

Бійцю полегшало, він міг

Вже підвестися на поріг,

Картоплю, зварену в «мундирах»,

Вже їв, як є, в розмовах щирих

Летів, як птиця, в даль доріг.

Він думав часто, що в полку

В таку годину, в ніч таку

Об нім забули. Про кончину

Сам комавдир в сумну годину

Промову висказав палку.

Що, може, на передовій

Його шукав весь перший рій.

Та де ж? І дощечку з зорею

Йому зробили, й над землею

Вона над іншим кличе в бій.

А він живий, дивись, живе!

Чуття бринить легке й нове,

Ще день чи два — і він, нівроку,

Глибінь Дніпра, ясну, широку,

Не в човні — сам перепливе.

За ним — до смертної межі

Німецькі кулі, як ножі,

А з ним услід — дніпровські бурі,

І сміх радий, і дні понурі,

Й вітрів осінніх мятежі

Перепливуть. Такі дива.

То буде радість, а слова

Самі поллються.— Як ти? Звідки? —