Вони чекали майже годину. Коли задзеленчав дзвінок у дверях, вона підвелася й пішла відчинити, але на майданчику сходів не було нікого. Вона взяла слухавку домофону й сказала, Трохи зачекайте, зараз він спуститься. Повернулася до чоловіка й сказала йому, Чекають унизу, їм наказано не підійматися, Схоже, в міністерстві справжній переполох, Ходімо. Вони спустилися на ліфті, дружина допомогла чоловікові подолати останні сходинки, потім залізти в санітарний фургон, повернулася до ліфта, щоб забрати валізу, підняла її, закинула всередину. Потім увійшла до фургона сама й сіла поруч із чоловіком. Водій карети «швидкої допомоги» запротестував зі свого переднього сидіння, Мені наказано доставити лише доктора, тому ви вийдіть із машини, сеньйоро. Жінка йому спокійно відповіла, Вам доведеться забрати й мене, бо я щойно осліпла.

Ідея спала на думку самому міністрові. Ідея була, хоч би з якого боку на неї поглянути, дуже вдалою, можна навіть сказати, досконалою, бо знайшла розв’язку не тільки для санітарних аспектів випадку, а й для його суспільних та політичних наслідків. Хоч досі не були з’ясовані причини або, висловлюючись науковою мовою, етіологія білої хвороби, як завдяки творчій фантазії одного обдарованого багатою уявою асистента назвали неблагозвучну сліпоту, не знайдені методи її лікування, не створено вакцину, яка могла б перешкодити виникненню в майбутньому нових випадків, проте вирішили всіх, хто осліп і хто перебував із ними в безпосередньому фізичному контакті, зібрати й ізолювати, щоб упередити наступні випадки зараження, кількість яких інакше могла б почати зростати в прогресії, яку в математиці називають геометричною, Ми вже переконалися, що це може бути так, завершив свої міркування міністр. Якщо переказати все це у словах, доступних розумінню більшості людей, то йшлося про те, щоб усіх, хто втратив зір, підхопивши білу хворобу, посадити в карантин відповідно до стародавньої практики, коли кораблям, які прибули в порт із тих місць, де шаленіли епідемії холери й жовтої пропасниці, наказували стояти на рейді протягом сорока днів, а там видно буде. Ці ж таки слова, А там видно буде, сказані для прояснення своєї думки, але таємничі тому, що він не уточнив їхнього змісту, промовив міністр, який згодом висловився більш конкретно, Я хотів сказати, що вони можуть перебувати на карантині й сорок днів, і сорок тижнів, і сорок місяців, і сорок років, тобто доти, доки ми не матимемо підстав випустити їх звідти. А зараз важливо вирішити, куди ми їх помістимо, сеньйоре міністр, сказав голова комісії логістики й безпеки, яку швидко організували для розв’язання нагальних проблем і яка мала взяти на себе транспортування, ізоляцію та пошуки пацієнтів, Які можливості ми нині маємо у своєму розпорядженні, поцікавився міністр, Ми маємо порожню будівлю для божевільні, яка чекає, коли її буде заповнено пацієнтами, кілька казарм, якими перестали користуватися після нещодавно проведеної реорганізації війська, незавершену будівлю промислового ринку, й мені досі ніхто не зміг пояснити, чому будівництво так званого гіперринку перебуває в процесі банкрутства, На вашу думку, котра з цих будівель найпридатніша для реалізації мети, яку ми перед собою поставили, Казарма забезпечить найкращі умови безпеки, Природно, Проте вона має істотну ваду, вона занадто велика, організувати пильне стеження за інтернованими в ній було б надзвичайно дорого й надзвичайно важко, Я розумію, Що ж до гіперринку, то тут нам довелося б мати справу з різними перешкодами юридичного характеру, враховуючи особливості нашого законодавства, А як щодо будівлі промислового ринку, Про будівлю промислового ринку, сеньйоре міністр, либонь, краще й не думати, Чому, Бо промисловості така ідея, поза всяким сумнівом не сподобається, вони вклали туди мільйони, У такому разі нам залишається божевільня, Так, сеньйоре міністр, нам залишається божевільня, Ну що ж, нехай буде божевільня, Крім того, хоч би з якого боку на неї глянути, саме божевільня забезпечує найліпші умови для утримання наших інтернованих, бо, крім того, що вона обнесена муром по всьому своєму периметру, вона має ту перевагу, що утворює два крила, одне з яких ми призначимо для сліпих у прямому значенні цього слова, а друге для підозрюваних, а крім того, там існує ще центральний корпус, який послужить, так би мовити, нічийною землею, через яку ті, хто осліп, переходитимуть і приєднуватимуться до сліпих, Я бачу тут проблему, Яку, сеньйоре міністр, Ми муситимемо тримати там персонал, який би відповідав за ці переселення, але навряд чи ми зможемо знайти добровольців, Не думаю, що в цьому виникне необхідність, сеньйоре міністр, Поясність, чому ви так вважаєте, У випадку людей, запідозрених у тому, що вони підхопили інфекцію сліпоти, яка має спостигнути їх раніше чи пізніше, можете, сеньйоре міністр, не сумніватися, що ті, хто поки що зберіг зір, негайно випхають зі свого середовища тих, хто його втратив, Ваша правда, І так само вони не приймуть до себе жодного сліпого, якому заманеться змінити місце свого перебування, Ви це добре обміркували, Дякую, сеньйоре міністр, Тож можемо починати, Починайте, даю вам картбланш.

Комісія діяла швидко й ефективно. До сутінок уже зібрали всіх сліпих, про яких було відомо, а також певну кількість тих, хто, як вважали, підхопив інфекцію, принаймні тих, кого пощастило виявити й схопити в домашньому середовищі та в місцях професійної діяльності тих, хто втратив зір. Першими переправили до порожнього будинку божевільні лікаря та його дружину. На вході несли варту солдати. Браму відчинили рівно настільки, щоб пропустити їх, і відразу зачинили за ними. Від брами до головних дверей будівлі була натягнута груба мотузка, що правила за перила, Зверніть трохи праворуч, там є мотузка, тримайтеся за неї й ідіть прямо вперед, прямо вперед, до сходинок, сходинок має бути шість, попередив їх сержант. Усередині будинку мотузка розділялася на дві, одна тяглася ліворуч, друга праворуч, сержант їм гукнув, Будьте уважні, ваша сторона – права. Однією рукою тягнучи валізу, жінка другою завела чоловіка до палати, розташованої найближче до входу. Вона була довга, як у стародавньому шпиталі, з двома рядами ліжок, пофарбованих у сірий колір, але фарба з яких уже наполовину облупилася. Покривала, простирадла й ковдри були такого самого кольору. Дружина провела чоловіка у глибину палати, посадила його на одне з ліжок і сказала йому, Сиди тут, на місці, а я піду подивлюся, що тут є. Там було кілька палат, довгі та вузькі коридори, кабінети, які очевидно належали лікарям, брудні нужники, невеличка кухня, яка досі не втратила запах їжі, зі столами, обтягнутими цинком, три келії, обклеєні ватою до висоти в три метри, а вище, до самої стелі, оббиті корком. За будівлею було обгороджене подвір’я з погано доглянутими деревами, чиї стовбури здавалися обдертими. Повсюди лежали купи сміття. Дружина лікаря повернулася в дім. У напіврозчиненій шафі вона побачила гамівні сорочки. Коли повернулася до чоловіка, то запитала в нього, Ти можеш собі уявити, куди вони нас запхали, Ні, До божевільні, пояснила вона, але він урвав їй мову, Ти не сліпа, я не хочу, щоб ти залишалася тут, Так, ти маєш рацію, я не сліпа, Я попрошу їх відвезти тебе додому, скажу, що ти їх одурила, аби залишитися зі мною, У цьому немає глузду, звідси вони тебе не почують, а якби й почули, то не звернули б уваги, Але ти бачиш, Не випадає сумніватися, що я теж осліпну через кілька днів, а може, навіть через хвилину, Іди звідси, благаю тебе, Не наполягай, бо солдати однаково не дозволять мені ступити бодай на одну сходинку, Я не можу тебе примусити, Атож, любове моя, не можеш, я залишуся тут, щоб допомагати тобі, а також іншим, яких сюди приведуть, але ти не кажи нікому, що я спроможна бачити, Про яких інших ти говориш, Ти ж не думаєш, що ми залишимося тут самі-одні, Божевілля якесь та й годі, Нема нічого дивного, адже ми перебуваємо у психлікарні.

Інших сліпих пригнали сюди цілою компанією. Їх усіх захопили у власних будинках, одного за одним, водія автомобіля, який осліпнув найпершим, потім крадія, який його пограбував, дівчину в чорних окулярах, хлопчака, хворого на страбізм, – цього, щоправда, забрали не вдома, а з лікарні, куди його помістила мати. Мати з ним не приїхала, бо не була спроможна на ту хитрість, яку виявила дружина лікаря, коли оголосила себе сліпою, не бувши нею, вона була жінка проста й нездатна збрехати навіть задля власного добра. Вони увійшли до палати, спотикаючись, обмацуючи руками повітря, тут не було мотузки, яка допомагала б їм обирати напрямок руху, вони визначали його, боляче натикаючись на речі, хлопець плакав і кликав матір, а дівчина в чорних окулярах намагалася втішити його, Вона вже йде, вона вже йде, казала йому, а що очі їй затуляли чорні окуляри, то вона могла бути сліпою, а могла й не бути, інші обертали свої очі туди-сюди, нічого не бачачи, а що в неї очі були сховані за чорними окулярами й коли вона казала, твоя мати вже йде, вона йде, то здавалося вона й справді бачила, як у двері заходить опанована розпачем мати хлопчика. Дружина лікаря наблизила губи до чоловікового вуха й прошепотіла, Сюди увійшли четверо людей, жінка, двоє чоловіків і хлопчик, Опиши мені, який вигляд мають ті чоловіки, тихо запитав він. Вона їх описала, й він сказав, Першого я не знаю, а другий, за твоїм описом, схожий на того сліпого, який приходив до моєї консультації, Малий хворий на страбізм, а жінка прийшла в чорних окулярах і здається гарною, То вони обоє сюди потрапили. Через шум, який створили сліпі, сідаючи на тих місцях, які здалися їм зручними, вони не почули цього обміну словами й, певно, думали, що тут немає нікого, крім них, а що зір вони втратили зовсім недавно, то в них іще не розвинулася та спроможність чути, яка перевищує нормальний слух. Зрештою, дійшовши висновку, що не варто міняти щось певне на щось сумнівне, кожен із них сів на тому ліжку, на яке наштовхнувся, й чоловіки опинилися дуже близько один до одного, хоч і не знали про це. Тихим голосом дівчина й далі намагалася втішити малого, Не плач, твоя мати скоро прийде, неодмінно прийде. Потім настала тиша, а тоді дружина лікаря сказала, голосом, який пролунав із глибини палати, від самих дверей, Ми тут двоє, а скільки вас. Несподіваний голос примусив стрепенутися тих, які щойно прийшли, але двоє чоловіків не озвалися, відповіла дівчина, Думаю, нас четверо, тут ось сидимо хлопчик і я, А хто ще, чому не озиваються інші, запитала дружина лікаря, Я, промурмотів таким голосом, ніби йому було важко промовляти слова, чоловічий голос, І я, пробурчав ще один роздратований чоловічий голос. Дружина лікаря сказала, звертаючись до самої себе, Вони поводяться так, ніби бояться впізнати один одного. Вони були якісь украй напружені, з витягненими шиями, ніби прагнули щось обнюхати, й, хоч на диво, вирази їхніх облич були схожими, суміш погрози й страху, проте страх одного не був схожий на страх іншого, те саме можна було сказати й про вираз погрози, Певно, між ними щось відбулося, подумала вона.