– Джеймі, Джеймі, я так і сказала. Можна мені таблетку? Сьогодні болить нестерпно. Мені так погано ще ніколи не було.

– Мам, за п’ятнадцять хвилин. – До наступного приймання ліків залишалося дві години, але я не розумів – яка вже різниця. Клер сказала, що треба дати їх усі, чим шокувала Енді. Він єдиний із нас лишався вірним нашому доволі суворому релігійному вихованню.

– Хочеш, щоб вона в пекло потрапила? – спитав він.

– Вона не потрапить у пекло – це ж ми дамо їй таблетки, – відказала Клер (цілком логічно, як мені здалося). – Вона не знатиме. – А тоді сказала те, від чого в мене стислося серце, бо то був один з улюблених висловів нашої матері: – Вона не знає, чи вона пішки, чи на коні. Більше не знає.

– Не здумай таке зробити, – застеріг її Енді.

– Так, – зітхнула Клер. Невдовзі їй мало виповнитися тридцять, і вона здавалася ще вродливішою, ніж завжди. Бо нарешті закохалася? Якщо так, яка гірка іронія. – Мені сміливості не вистачить. Вистачає лише на те, щоб дозволяти їй страждати.

– Коли вона буде в раю, від її страждань залишиться тільки тінь, – проказав Енді таким тоном, наче це ставило крапку в справі. Для нього, напевно, так і було.

Вітер завивав, старі шибки в одинарному вікні спальні торохкотіли, і моя мати сказала:

– Я така худа, така худа тепер. Я була гарненькою нареченою, всі так казали, але тепер Лора Макензі така худа. – Її нижня щелепа опустилася в клоунській гримасі туги й болю.

Попереду в мене було ще три години в кімнаті з нею, потім мене мав змінити Террі. Якусь частку цього часу вона могла проспати, але тієї миті вона не спала, і я відчайдушно шукав способу відвернути її увагу від того, що її тіло пожирає само себе. Я міг би вхопитися за будь-що. Просто випадково цим будь-чим виявився Чарльз Джейкобз. Я спитав, чи знає вона, куди він подався після того, як покинув Гарлоу.

– О, то був жахливий час, – відповіла вона. – Такий кошмар стався з його жінкою і синочком.

– Так. Я знаю.

Моя вмируща мати глянула на мене з наркотичним презирством.

– Ти не знаєш. Ти не розумієш. То було жахливо, бо ніхто не був винен. І авжеж, не Джордж Бартон. З ним просто стався напад.

Після цього вона розповіла мені те, що я вже переказав вам. Вона чула це з вуст Адель Паркер, а та сказала, що передсмертний вигляд тієї жінки переслідуватиме її довіку.

– А чого я ніколи не зможу забути, – сказала мама, – то це того, як він кричав у Пібоді. Не думала, що чоловік може так кричати.

Дорін Девіт, Фернальдова дружина, подзвонила моїй матері й повідомила новину. І в неї була вагома причина зателефонувати Лорі Мортон першій.

– Тобі доведеться йому сказати, – попросила вона.

Нічого, крім жаху, у такій перспективі мама не вбачала.

– Ой, ні! Я не зможу!

– Тобі доведеться, – терпляче повторила Дорін. – Такі новини телефоном не повідомляють, а ви його найближчі сусіди, крім тої старої карги Майри Гаррінгтон.

Морфін стер без сліду всю мамину стриманість, і вона розказувала далі:

– Я зібрала в кулак усю свою хоробрість, але вже від дверей довелося вертатися. Скрутило живіт, я побігла в нужник і висралася.

Вона спустилася нашим схилом, перейшла трасу 9 і рушила до пасторського будинку. Я зрозумів, що то була найдовша дорога в усьому її житті, хоч вона цього й не сказала. Мама постукала в двері, але спочатку він не відчиняв, хоча з-за дверей вона чула, що всередині грає радіо.

– Та й чого б то він мій стукіт почув? – спитала вона у стелі, хоча я сидів коло неї. – Мої кісточки ледь-ледь торкнулися дерева.

Вона постукала вдруге, цього разу сильніше. Він відчинив двері й подивився на неї крізь сітку. У руці він тримав велику книгу, і через стільки років мама згадала її назву: «Протони та нейтрони: Таємний світ електрики».

– Здрастуйте, Лоро, – сказав він. – Що з вами? Ви така бліда. Заходьте, заходьте.

Вона зайшла. Він спитав, що сталося.

– Була жахлива аварія, – сказала вона.

Він стривожився ще більше.

– Дік чи хтось із дітей? Моя присутність потрібна? Лоро, сідайте, ви наче от-от зомлієте.

– Із моїми все гаразд, – сказала вона. – Це… Чарльзе, це Петсі. І Моррі.

Він обережно поклав товсту книгу на столик у коридорі. Мабуть, саме тієї миті вона й прочитала назву, і не дивно, що запам’ятала її: в такі моменти людина все бачить і все запам’ятовує. Я знаю це з власного досвіду. Краще б я не знав.

– Вони травмувалися? Сильно? – Не встигла вона відповісти, як: – Вони в лікарні Святого Стефана? Напевно. Вона найближча. Можна взяти ваш міні-фургон?

Лікарня Святого Стефана була в Касл-Року, але, звісно, їх відвезли не туди.

– Чарльзе, ви маєте приготуватися, це буде жахливий удар.

Він узяв її за плечі… делікатно, сказала вона, не стискав, та коли нахилився, щоб подивитися їй в обличчя, його очі палали.

– Травми? Лоро, вони сильно травмовані?

Моя мати розплакалася.

– Чарльзе, вони загинули. Мої співчуття.

Він відпустив її, руки безсило впали вдовж боків.

– Неправда, – мовив він голосом людини, що констатує простий факт.

– Мені треба було приїхати сюди на машині, – сказала моя мати. – Треба було взяти фургон. Я не подумала. Просто пішла.

– Неправда, – повторив він. Відвернувся від неї й притулився лобом до стіни. – Ні. – Він вгатився лобом об стіну, так сильно, що задрижала картинка, яка висіла неподалік, на ній був Ісус із ягням на руках. – Ні. – Він знову вдарився лобом, і картинка злетіла з гачка.

Мама взяла його за руку. Рука була млява й висіла батогом.

– Чарльзе, не треба цього робити. – І, неначе він був не дорослим чоловіком, а одним із її дітей: – Не треба, зайчику.

– Ні. – Знову удар лобом. – Ні! – Ще раз. – Ні!

Тепер уже мати обхопила його обома руками й відтягла від стіни.

– Досить! Заразісінько перестаньте!

Він подивився на неї, очманілий. На лобі розпливалася яскраво-червона пляма.

(«У нього був такий вигляд… – розповідала вона мені, лежачи на смертному одрі. – Дивитися на нього було нестерпно, але я мусила. Таке треба припиняти одразу ж, як почалося».)

– Ходімо зі мною до нас додому, – наказала вона йому. – Я дам вам ковтнути Дікового віскі, бо вам треба щось випити, а тут, я точно знаю, нічого такого нема…

Він засміявся. Страшним сміхом.

– …а потім я відвезу вас у Ґейтс-Фолз. Вони в Пібоді.

– У Пібоді?

Мама почекала, поки він усвідомить почуте. Він не гірше за неї знав, що означає «у Пібоді». На той час преподобний Джейкобз відспівав десятки покійників.

– Петсі не може бути мертвою, – промовив він терплячим напутливим тоном. – Сьогодні середа. А середа – це день принца Спагеті. Так Моррі каже.

– Ходіть зі мною, Чарльзе. – Вона взяла його за руку й потягла до дверей і далі – на розкішне осіннє сонце. Того ранку він прокинувся поряд зі своєю дружиною та їв сніданок за столом навпроти сина. Вони говорили про те й про се, як це зазвичай роблять люди. Ми ніколи не знаємо наперед. Будь-який день може стати для нас останнім, і ми ніколи не знаємо про це наперед.

Коли вони дійшли до траси 9 – тихої, омитої сонцем і без жодної машини (втім, практично як завше), він по-собачому задер голову на звуки сирен, що лунали з боку Сироїз-гіл. На обрії курився димок. Джейкобз глянув на мою матір.

– Моррі теж? Це точно?

– Ходімо, Чарлі. – («Тоді я вперше і востаннє так його назвала», – сказала вона мені.) – Ходімо, ми стоїмо посеред дороги.

Вони поїхали в Ґейтс-Фолз на нашому старому фургоні «форд» через Касл-Рок. Це щонайменше на двадцять миль подовжувало дорогу, проте на той час перший шок у моєї матері вже минув і вона могла міркувати ясно. У неї не було ні найменшого бажання проминати місце аварії, навіть якби для цього довелося об’їжджати в чорта на рогах.

Бюро ритуальних послуг Пібоді розташовувалося на Ґранд-стрит. На під’їзній доріжці вже стояв сірий катафалк «кадилак», а біля бордюру було припарковано кілька машин. Серед них і «б’юїк» Реджі Келтона, завбільшки з човен. А ще, на превелике полегшення моєї матері, вантажний автофургон із написом «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА».