- Ага, а як вона прийде тебе їсти кликати, а нас не буде, то що ми будемо робити? – зітхнула я.

І ми вирішили сказати, що йдемо на «майовку» на долину.

- Ну, бабусю, ну, будь ласочка! Ми тільки постелимо ковдру на траву і будемо там їсти цукерки! – канючить подруга, а ми, затамувавши подих, сидимо в кущах під її парканом.

- То чого ж ви не можете вдома поїсти тих цукерків? Треба йти аж на долину? А як впадеш де, перечіпишся, або гадюка вкусить?

- Ну, бабусю!..

Й таке продовжувалось понад півгодини. Та,врешті, Вікушці вдалося вмовити бабусю й дати слово, що близько до води підходити не будемо, по деревах не лазитимемо і прийдемо додому рівно о другій годині.

Отож, наступний день. Десята ранку. Вікушка стоїть під нашою хвірткою й горланить моє ім`я. Я застібаю на сестричці курточку, бо серпнева вранішня прохолода вже дає про себе знати, і ми виходимо на вулицю з вудочками в руках. Моя мама не забороняла йти на риболовлю, закликала повертатися із рибою, чим я дуже пишалася.

- А де твоя вудочка? – здивувались ми, дивлячись на пусті Вікушкині руки.

- А ось, у траві. Та не кричи ти так, ще бабуся почує! – засичала подруга, полохливо озираючись. – Я її у діда… кхм… позичила… поки ніхто не бачив. А тоді покладу на місце.

- А якщо ти наловиш багато риби, то що ти бабусі скажеш? – резонно запитує Куська.

Подруга розгублено замовкла. Видно, цей варіант вона аж геть собі не уявляла.

- Та не переживай! Віддасиш нам рибу, та й усе! – моя сестра сьогодні просто Міс Тактовність.

Але всі разом ми цілком справедливо вирішуємо, що якщо Вікушка принесе додому багату здобич, то яка вже буде різниця, де вона її взяла.

І ми вирушаємо в кінець вулиці на долину. Стелимо ковдру, закидаємо вудочки й починаємо діставати свої пайки.

- У мене бутерброди з ковбасою, печиво і цукерки, - перерахувала Вікушка.

- А у нас «Мівіна» запарена і апельсин! – із гордістю промовляє мала.

Я зневажливо пирхаю і мовчки витягаю з пакетика копчену ковбасу. Перемога, звичайно ж, за мною.

Отож, закинули ми вудочки раз, вдруге… Не клювало нічогісінько – навіть дрібнота не чіплялася. Півгодини ми переходили із місця на місце і врешті під високою вербою я зупинилася.

- Давай ще тут спробуємо, - звернулась я до подруги. – Дивись, яка тут вода стояча і зелена. Мабуть, щуки водяться.

Подруга із виглядом знавця кивнула головою і, відкопиливши губу, закинула свою вудку у річку. Мала ще бігла десь позаду, волочачи наші пожитки.

Я теж змахнула вудочкою з усієї сили і… зрозуміла, що мій гачок зачепився за жабуриння посеред ріки. Я смикнула раз, удруге, втретє… Смикала, як божевільна, аж волосінь вигиналася дугою і напиналась, мов струна. Анічичирк.

- Та вона ж зараз порветься! – кричить сестричище.

Я й сама бачу, що порветься. Але ж робити щось потрібно! Й тоді Вікушка йде на дуже відважний крок.

- Оксано, ти бачиш?.. – шепоче мені.

Я бачу. В метрах чотирьох від нас, повільно похитуючись на хвилях, стоїть човен. Він нічим не припнутий до кілка. Всередині – весло. Мабуть, люди з іншого берега перепливли річку, щоб поїхати до центру міста у базарний день. Так виходить набагато ближче, ніж робити величезний гак через села. Вікушка рішуче йде до човна й рвучко зсуває його у воду.

- А може не треба? Ну його! – роблю останню спробу зупинити подругу. – Ти точно вмієш веслувати?

- Звичайно ж, вмію! – на лиці Вікушки написана зневага. – Я з дідом два рази на човні каталась.

Ну, тепер все зрозуміло. Я більше не перечу. Але коли Вікушка врешті сідає у човен, стає зрозуміло, що малувато вона з дідусем каталась. Човен крутить, наче тріску в вирі, подруга крутиться разом із ним і відчайдушно бореться веслом із неслухняним транспортом. Ми з сестричкою стоїмо, роззявивши рота, й нічим не можемо допомогти бідолашній Вікушці. А вона стає вже навстоячки й кричить не своїм голосом, протягаючи до берега руки:

- Оксана! Оксана!!!

Здавалось би, куди іще гірше, аж тут краєм ока я помічаю, що по лугу йде якась баба. Вона дуже зосереджена, губи зімкнено в одну риску, стара майже біжить. Біжить до човна…

- А що ви тут, гаспиди, робите?! Злодіяки, неучі, дряні кудлаті!!!

З переляку ми забули всі слова. Лише глибоко всередині бурхала важка образа на несправедливу лайку, адже ми нічого поганого не хотіли робити.

- Бабусю! – тремтячим голосом обізвалась я.

- Га?!. – скинулась баба.

- Ми не крали Вашого човна. У нас просто вудочка зачепилася за жабуриння. Дістати хотіли. А запитати дозволу не було в кого…

Бабині очі помітно потеплішали.

- А ну, вертай до берега! – криконула вона Вікушці.

А та вже була аж ген, адже човен трохи віднесло течією.

- Греби давай, веслуй сюди! – закричала стара. - Отак, отак, лівою, правою, лівою, правою…

- Я не можу! – подруга майже плакала від відчаю.

- От гаспидська дитина, прости Господи! Нащо ж ото було лізти, як веслувати не годна?

- Вона вміє веслувати! – вмішалось сестричище, мов хто за язика потяг. – Вона з дідом два рази…

- Замовкни, мале стерво, бо зараз вихопиш! – налетіла я на неї. – І так не солодко!

Із горем навпіл, подруга догребла до берега.

Як побита кішка, повільно вилізла з човна, передавши бабі весло. Стара аж якось занадто спритно заскочила всередину і вправно повеслувала до клятого місця, де гачок зачепився за водорості.

- Роби вигляд, що ти плачеш! – зашипіла подруга мені в вухо. – Нехай їй стане нас жаль, а то он як обзивається!

Я подивилась на неї, як на хвору людину, але, зрештою, найшла в її ідеї певний сенс. Для того, щоб баба не наробила галасу на нашій вулиці й нікому не розповіла про «гаспидських дітей», себто нас, треба було добре її розжалобити.

І я тихенько завела:

- И-и-и!..

- Та голосніше, бо вона глуха, нічого не чує! – закричала Куська.

- Тихо!!! – подруга миттєво затулила малій рота обома долонями. – І справді, можна голосніше, - це вже до мене.

Я захлипала на тон вище, краєм ока позираючи на бабу. Та вже якось недобре косувала на нас, тож я вирішила, що досить.

- Тихо, тихо! – почала «втішати» мене Вікушка. – Не плач! От бачиш, все добре! Дістанемо ми твою вудочку…

Стара нарешті розплутала вузлуватими пальцями гачок і, всміхнувшись, змахнула нам рукою:

- А чого ж це ви, діти, так побиваєтесь через оцей дручок? Чи ж дуже дорога нині вудка? Он як, бідолашне, захлипалось, - кивнула на мене сивою головою.

- Дякуємо Вам, бабусю! Та вудки нині не дуже й дорогі, але знали б Ви, як би її батько потім бив! – Я від несподіванки не знайшлася що й сказати, тільки кивнула, потупивши очі. А Вікушку «понесло». – Бив би, боронь Боже, як!.. І палицею, й кнутом, і ременем!

Бабині очі округлились, вона схопилася за серце, ледь не впавши у воду.

- А чия ж то ти, дочко? – спромоглася вичавити, дивлячись на мене.

- Та це ж… - але я не дала нерозумній Вікушці створити катастрофу в моїй хаті.

- Це з там-того боку вулиці, до побачення, бабусю! – я схопила за руки обох Вік, підхопила вудки і помчала на інший край долини.

Баба дивилася нам вслід і обурено кивала головою, доки ми не зникли за першими деревами.

А ми добігли до чиєїсь кладки й зупинились нарешті, відхекуючись.

- Оце пригода… - розгублено сказала Вікушка й зайшлася сміхом.

- Ото пригода, - обурено відізвалась я. – Ти ж казала, що вмієш веслувати! А якщо ця баба розкаже про нас на вулиці? Що ми будемо робити?

Та не розкаже, не бійся. Вона ж не знає, чиї ми й звідки, - заспокоїла подруга. – Давайте краще спробуємо тут повудити. Мені здається, у цьому місці має бути багато риби.

Мені теж так здавалось. Річка тут глибоко вдавалася у берег, густо вкритий очеретом. Мутна, аж зелена вода стояла спокійно, ані хвильки не було на її поверхні, лише сонце відблискувало від дзеркальної гладі, висвічуючи маленьких грайливих рибок. Починало припікати.

Ми закинули вудилища вкотре, хоча вже й втратили надію щось спіймати.