Блукаючи серед розвалених почорнілих стін порожньої будівлі, я пересвідчилася, що нещастя сталося вже давно. Зимові хуртовини, думала я, безборонно мели досередини, дощі лили в оці повибивані вікна, а весна вже викохала рослинність між купами мокрого непотребу: серед каміння та порозкиданих кроков де-де зеленіла трава й повитикались бур'яни. Та ба! Де перебуває тепер нещасний господар цієї руїни? В якому краї? Хто піклується про нього?

Я мимохіть перевела погляд на сіру баню церкви й спитала себе, чи він, бува, не поділив з Деймером Рочестером його тісне мармурове пристановище. Я повинна дістати відповідь на ці запитання. Я ніде її не почую — тільки в готелі, тож не гаючись я попрямувала туди. Сам хазяїн заніс мені сніданок до вітальні. Я попросила його причинити двері й сісти: я маю його дещо спитати. Та коли він сів до столу, я не знала, про що питати, так боялася його відповідей. Однак страшне видовище, яке я щойно побачила навіч, уже якоюсь мірою підготувало мене до сумної розповіді. Хазяїн був поважний на вигляд, середніх літ чоловік.

— Ви, напевно, знаєте Торнфілд? — врешті вимовила я.

— Так, пані, я колись там жив.

— Жили?

«Мабуть, не при мені, — подумала я, — бо я його не знаю».

— Я був дворецьким у покійного містера Рочестера.

«У покійного!» Ось, здається, мені завдано того страшного удару, якого я так довго намагалась уникнути.

— Я маю на увазі батька теперішнього хазяїна, містера Едварда, — пояснив він.

Я з полегкістю зітхнула, кров знов заструміла в жилах: його слова мене переконали, що містер Едвард — мій містер Рочестер (хай боронить його Господь, хоч де б він був) принаймні живий. Які радісні слова! Теперішній хазяїн живий! Я вже ніби могла слухати все, що він мав далі сказати, — хоч би які відкриття, — з порівняним спокоєм. Коли він не в могилі, то я вже якось витримаю звістку про те, що він десь на краю світу.

— А містер Рочестер живе у Торнфілд-холі? — спитала я, знаючи заздалегідь, яка буде відповідь, але бажаючи цим запитанням відсунути інше, пряме, — де він перебуває.

— Ой ні, пані! Там ніхто не живе. Ви, мабуть, не тутешня, бо вже б знали, що сталося минулого літа. Від Торнфілд-холу лишилися самі тільки руїни: він згорів дощенту десь у жнива. Страшне нещастя! Стільки пропало всякого добра: з меблів майже нічого не вдалося врятувати. Зайнялося пізно вночі, і поки з Мілкота приїхали пожежники, весь будинок стояв у вогні. Жахливе то було видовище, я бачив усе на власні очі.

— Пізно вночі! — промурмотіла я. Авжеж, та пора для Торнфілда була завжди фатальна. — А відомо, чого почалась пожежа? — спитала я.

— Здогадувався дехто, пані, здогадувався. І всі ті здогади, повинен вам сказати, потім підтвердились. Вам, видно, невідомо, — провадив він, підсуваючи стільця трохи ближче до столу й стишивши голос, — що в домі жила божевільна жінка?

— Щось таке я чула.

— її тримали під дуже пильним наглядом, пані; навіть челядь кілька років не знала напевно, чи вона справді є в домі. Ніхто її не бачив, йшла тільки чутка, що така є, але хто вона й що, ніхто не знав. Казали, що містер Едвард привіз її з-за кордону, що вона колись була його коханкою. Але рік тому сталася дивна річ — дуже дивна.

Я боялась почути розповідь про себе, тож спробувала навернути його до того, що мене цікавило.

— То що з тією жінкою?

— А та жінка, пані, — відповів він, — була дружиною містера Рочестера. А виявилося це в дуже дивний спосіб. Було там одне дівчисько, ґувернантка, в яку містер Рочестер за...

— А як же сталася пожежа? — урвала я його.

— А я до цього веду, пані... в яку містер Едвард закохався. Слуги кажуть, що вони

ніколи не бачили, щоб хто був такий закоханий, як містер Рочестер. Він усе ходив за нею назирці. Вони стежили за ним, як ото, знаєте, пані, ведеться серед слуг. Він її ставив понад усе, але, крім нього, ніхто не міг знайти в ній якоїсь краси. Воно, кажуть, було таке собі мале, як дитина. Сам я її ніколи не бачив, але чув про неї від покоївки Лі. Вона її дуже хвалила. Містер Рочестер уже мав близько сорока літ, а тій його ґувернантці і двадцяти не було. Самі розумієте, коли чоловік його років та закохається в таке дівча, то стає як зурочений. І що ви думаєте: він вирішив з нею одружитися.

— Докажете мені про це іншим разом, — мовила я, — а тепер я з певних причин хочу знати все про пожежу. Чи не було підозри, що та божевільна, місіс Рочестер, була причетна до неї?

— Ви вгадали, пані. Тепер відомо напевне, що підпалила вона, а не хто інший. До неї було приставлено жінку, щоб її гляділа, — таку собі місіс Пул. Вона добре знала свою справу і була дуже надійна, коли б не її вада, що є в багатьох таких няньок і доглядальниць: вона завжди тримала при собі пляшку джину, і часом, бувало, хильне зайвину. Воно б то й нічого, бо роботу вона мала нелегку, а все ж небезпечно: інколи місіс Пул засне після кварти джину з водою, а божевільна, хитрюща, як та відьма, витягне в неї з кишені ключі, відімкне двері та гайда вештатись будинком, виробляючи все, що тільки спадало їй у шалену голову. Кажуть, якось вона мало не спалила в ліжку свого чоловіка, тільки я про це нічого не знаю. А тієї ночі вона спочатку підпалила завіски в сусідній кімнаті, потім зійшла на поверх нижче і попрямувала до кімнати, де жила ґувернантка (вона ніби здогадувалась про останні події й затаїла на неї злість). Там вона підпалила ліжко, але в ньому, на щастя, ніхто не спав. Ґувернантка втекла два місяці перед тим, і хоч як містер Рочестер її шукав, мов дорожчої за неї в світі не було, а ніде нічого не зміг про неї довідатись. І він знавіснів, геть знавіснів з відчаю; він ніколи такий не був, а як утратив її, то став просто сам не свій. Порозганяв од себе всіх. Місіс Фейрфакс, економку, відіслав до її друзів десь далеко, але обійшовся з нею по-людському, поклав їй пенсію на все життя, яку вона заслужила, бо працювала дуже добре. Міс Адель, свою вихованку, віддав до школи. Він припинив дружбу з довколишнім панством і зачинився, мов той самітник, у своїм маєтку.

— Що? Хіба він не поїхав з Англії?

— Поїхав з Англії? Що ви — ні! Він і порога свого не переступав, тільки вночі бродив, мов привид, парком і садом, ніби втратив розум. А він його, на мою думку, таки втратив, бо ж, пані, годі знайти веселішого, діяльнішого й мудрішого хазяїна, як був він, поки та миршава ґувернантка не стала йому на дорозі. Він не пив, не грав у карти, не ставив на перегонах, як дехто, і хоч був не такий уже гарний з себе, однак такого хороброго й сильного на вдачу чоловіка ще треба було пошукати. Я знав його ще хлопцем і тому частенько жалкував, чом раніше міс Ейр не пропала, ніж приїхала до Торнфілд-холу.

— То, виходить, містер Рочестер був дома, коли зайнявся будинок?

— А де ж? Піднявся на верхній поверх, коли все вже горіло, побудив слуг і сам допоміг їм зійти вниз, а потім поліз назад, щоб випустити свою божевільну дружину. Тут йому гукнули, що вона на даху. Вона й справді там стояла над зубцями, махала руками й так кричала, що її було чути за милю, я її сам бачив і чув. То була здоровенна жінка з довгими чорними косами, що маяли на вітрі проти вогню. Я та ще кілька чоловік бачили, як містер Рочестер проліз крізь слухове вікно на дах, і чули, як він гукнув: «Берто!» Ми бачили, як він підступив до неї. А вона тоді, пані, як загорлає та як стрибне і через мить уже лежала розбита на бруківці.

— Мертва?

— Мертва, питаєте? Еге ж, мертва, як оте каміння, по якому розбризкались її мозок і кров.

— Господи милосердний!

— Так, пані. Страшне було видовище! — мовив він, здригнувшись.

— А що було далі? — не вгавала я.

— Та що вже, пані! Далі будинок згорів дотла, тільки де-де лишилися стіни.

— І ніхто більше не загинув?

— Ні. Може, було б і краще, якби загинув іще хтось.

— Що ви маєте на увазі?

— Бідний містер Едвард! — вигукнув він. — Я ніколи не сподівався побачити таке! Дехто каже, то його Бог покарав за те, що він тримав у таємниці свій шлюб і хотів був узяти ще одну жінку, коли перша була жива. Але я його жалію.