Геть охляла з голоду, я ковтнула дві-три ложки каші, не зважаючи на її смак, та,

заспокоївши лютий голод, я відчула, що мене починає нудити: пригоріла каша не краща від гнилої картоплі, її й голодний не їстиме. Ложки рухались дуже поволі; я бачила, як дівчата куштували страву, намагаючись її проковтнути, та здебільшого одразу кидали їсти. Сніданок скінчився, але ніхто не поснідав. Проказавши подячну молитву за те, чого не дістали, та проспівавши ще один гімн, ми побрели з їдальні до класу. Я виходила останньою і бачила, як одна з учительок покуштувала кашу з миски і мовчки поглянула на інших; у всіх були невдоволені обличчя, а огрядна вчителька пробурмотіла:

— Яка гидота! Це ж ганьба!

Навчання мало початись за чверть години, і в класі зчинився страшенний гамір: видно, в цей час дозволялось голосно розмовляти, і всі учениці користувалися з цього права. Всі розмови точилися про сніданок, дівчата нарікали на пригорілу кашу. Бідолашні! То була їхня єдина розрада. З учительок у кімнаті лишилась тільки міс Мілер: круг неї зібрався гурт старших дівчат, вони щось говорили з похмурими, поважними обличчями. Я чула, як дехто називав ім'я містера Броклґерста; міс Мілер несхвально хитала головою. Однак вона не дуже старалася погамувати загальне обурення: напевне, вона поділяла його.

Годинник у класі вибив дев'яту, міс Мілер вийшла з гурту й, ставши посеред кімнати, гукнула:

— Тихо! Всі на місця!

Тут, видно, звикли до дисципліни: за п'ять хвилин галаслива юрба принишкла, і після вавілонського стовпотворіння настала тиша. Вчительки старших класів зайняли свої місця; однак усі ніби чогось чекали. Вісімдесят учениць, що розмістились на лавах по обидва боки кімнати, сиділи прямо й непорушно. Дивне то було зборище: у всіх волосся гладенько зачесане назад — жодного кучерика; всі в коричневих сукнях з високими комірцями, обшитими вузеньким мереживом, з полотняними торбинками на шитво (подібними до торбинок шотландських горян), що звисали спереду на шворці; усі у вовняних панчохах та неоковирних черевиках з мідними пряжками. Понад двадцять учениць, вбраних у таку одежу, були дорослі дівчата, що вже вийшли з дитячих літ; таке убрання було їм зовсім не до лиця і надавало недоладного вигляду навіть найвродливішим. Я розглядала їх, час від часу позираючи на вчительок, — жодна з них мені не сподобалась; огрядна була трохи грубувата, чорнява — дуже зла, чужоземка — нестримана й смішна, а червонощока міс Мілер, бідолаха, виглядала геть виснаженою. Мій погляд переходив з одного обличчя на друге, коли раптом усі дівчата схопилися на ноги, ніби підкинуті пружиною.

Що сталося? Я не чула ніякого наказу і була здивована. Та перш ніж я встигла щось уторопати, класи знов сіли, а що всі очі втупилися в одну точку, мої теж повернулися в той бік, і я побачила жінку, що зустріла мене минулого вечора. Вона стояла в кінці кімнати, біля одного з камінів, — їх було два, і обидва горіли, — і мовчки й серйозно дивилась на два ряди учениць. Міс Мілер, підійшовши до неї, щось спитала і, діставши відповідь, вернулась на своє місце.

— Староста першого класу, принесіть глобуси! — голосно наказала вона.

Поки виконувався її наказ, жінка, до якої вона щойно зверталась, повагом проходила між рядами. Мабуть, мені властиве глибоке почуття шаноби, бо ще й досі в мені оживає та побожність, з якою я стежила за кожним її порухом. Тепер, серед білого дня, я побачила, що вона висока, ставна і вродлива; карі очі, що сяяли добрістю, обведені делікатними довгими віями, відтіняли біле широке чоло; темно-каштанове волосся на скронях було завите великими кучерями, бо тоді не були в моді ні гладенькі, ані довгі; її сукня з лілового сукна, також за тодішньою модою, була оздоблена на іспанський манір чорним оксамитом. Золотий годинник (тоді годинники не були такі звичайні, як тепер) поблискував у неї при поясі. Хай читач іще домалює собі тонкі шляхетні риси, чисте бліде обличчя, струнку постать, величні й вишукані манери, і він уявить собі, наскільки її можна описати словами, — зовнішність міс Темпл, Марії Темпл, — як я згодом прочитала на молитовнику, що його було мені довірено нести до церкви. Директриса Ловуда (бо саме нею і була ця жінка) сіла за стіл з двома ґлобусами,

покликала до себе старший клас і розпочала урок географії; молодші класи розійшлися до своїх учительок, з якими вони годину повторювали історію, граматику тощо. Потім взялись до письма та арифметики, а тим часом міс Темпл навчала кількох старших дівчат музики. Кожен урок тривав рівно одну годину; нарешті настінний годинник вибив дванадцяту. Директриса встала й промовила:

— Я маю дещо сказати ученицям.

Тільки-но вона заговорила, гамір, що знявся був після закінчення уроків, відразу стих. Вона провадила далі:

— Сьогодні вранці вам подали сніданок, якого ви не змогли їсти, і зараз ви, напевне, голодні. Я звеліла дати вам хліба й сиру.

Вчительки здивовано поглянули на неї.

— Я беру це на свою відповідальність, — пояснила вона і одразу ж вийшла з класу.

Хліб і сир незабаром принесли й роздали, і всі з радістю попоїли. Потім пролунав наказ: «Всім у сад!» Дівчата понадягали прості солом'яні брилики зі стрічками з барвистого перкалю й сірі фризові плащі. Мені теж дали таке саме вбрання, і слідом за іншими я вийшла на свіже повітря.

Сад був великий і обгороджений височенною стіною, за якою нічого не було видно; з одного боку тяглась крита альтанка; середина саду, обведена широкими алеями, була поділена на десятки маленьких грядочок — коло них ходили учениці, у кожної була своя грядочка. Коли цвіли квіти, ці грядки, напевне, були дуже гарні, але тепер, наприкінці січня, на них стирчало тільки напівзогниле руде бадилля. Роздивляючись довкола, я вся тремтіла: день був не підхожий для прогулянки — дощ перестав, однак усе повивав вогкий сизий туман. Під ногами ще чвакало після вчорашньої зливи. Сильніші школярки бігали й заводили рухливі ігри, але жовті й худенькі дівчатка, шукаючи затишку й тепла, збилися в купку на альтанці. Коли холодна мряка почала пробирати їх до кісток, я раз у раз чула сухий кашель.

Доти я ще ні з ким не розмовляла, та й мене, здавалось, ніхто не помічав; я стояла осторонь, але до почуття самотності я вже давно звикла, і воно мене не дуже гнітило. Я прихилилась до стовпа на альтанці, щільніше загорнулася в плащ і, намагаючись забути про холод, що проймав мене іззовні, та нестерпний голод, що гриз мене зсередини, поринула у роздуми й спостереження. Мої думки були занадто плинні й уривчасті, аби щось із них запам'яталось. Я ще не усвідомлювала ясно, де опинилась; Ґейтсхед і моє минуле життя неначе відступили кудись далеко-далеко, теперішнє здавалось непевним і туманним, а майбутнього я зовсім не могла собі уявити. Я окинула поглядом цей нібито монастирський сад, потім перевела очі на школу. Великий будинок, одна половина сіра й стара, друга — зовсім нова. Нова прибудова, де містилися класи та спальня, мала високі, заґратовані вікна, як у церкві; на кам'яній табличці, що висіла над дверима, виднівся напис: «Ловудський притулок». Цю частину будинку споруджено року... завдяки турботам Наомі Броклґерст з Броклґерст-холу, графства... «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли отця вашого, що на небі» (Єв. від Матвія, гл. V, вірш 16).

Я знов і знов перечитувала ці слова, почуваючи, що не можу збагнути їхнього змісту. Я все ще міркувала над значенням слова «притулок», намагаючись знайти якийсь зв'язок між першим реченням та віршем із Святого письма, коли раптом почула позад себе чийсь кашель. Повернувши голову, я побачила дівчинку, яка сиділа недалеко від мене на кам'яній лаві; вона низько схилилась над книжкою і, здавалося, вся поринула в читання. Зі свого місця я змогла прочитати заголовок — «Раселас». Ця назва здалася мені дивною і тому привабною. Перегортаючи сторінку, дівчинка ненароком глянула вгору.

— Що, цікава книжка? — одразу спитала я.

Я вже вирішила попросити, щоб вона дала її мені почитати.