Вона справді почувалася бібліотечною книгою, із загорнутими кутиками нагорі, наслиненими знизу, рідкими примітками на полях, видертими сторінками, можливо, хтось її навіть цитував. Наприклад, вона сама постійно цитувала маму, наче та була збіркою «афоризмів і мудрих висловів народів світу».

Кого цитувала Алєся, Світлана не знала.

Алєся приїхала з Гомеля, прагнула займатися експортом білоруської косметики, натомість імпортувала українського чоловіка, чоловіка Світлани.

Взагалі це збурило Світланчин інтерес до Валерки, котрий щодня її дратував, а зараз збирався звільнити її від самого себе — джерела подразнення, однак це бісило ще більше. Певне, не хотілося залишатися заяложеною жінкою, «замацаною книгою» з неповнолітньою дитиною і несповна розуму вередливою мамою на руках. Та й лють забирала, що Валерку хтось хоче взяти собі, поїти чаєм, притулятися «ватними стегнами», моститися на його твердому животі, чекати з роботи, трохи буркотіти, голосно сміятися.

Світлана бачила Алєсю лише один раз, коли вони зустрілися на літньому відпочинку в Саках. Світлана повезла оздоровлювати Данила, а Валерка — Алєсю.

Валерка далі жив їхніми відпустками, дихав їхнім морським запахом, виловлював їхні сонечка, котрі тисячами падали в морські хвилі. Світлана пам’ятала, як вони складали долоні човниками й намагалися рятувати цих комах, а Данило верещав і бридився, бо з дитинства комах не любив.

Валерка змінив одну жінку на іншу, але не змінив того, що йому направду подобалося. Ось вона, справжня його любов — степове повітря, розпечене, готове розколотися, як стиглий кавун, і море, де можна з четвертої ранку перегукуватися з рідкими чайками та ловити бичків, і червоні розцятковані сонечка, котрих можна рятувати тисячами та вважатися справжнім комашиним героєм...

Алєся не вміла плавати, Світлана зловтішалася з цього, це сприймалося нею як неповноцінність суперниці, але боляче було дивитися, як Валерка своїми сильними руками підтримує це м’яке, пухке, ватне тіло, вмиває і пестить свою жінку-немовлятко; боляче було слухати її русалковий сміх, що розносився узбережжям, як нав’язливий пух від місцевих тополь, сухоногих, струнких і височезних. Боляче було бачити, що він вовтузиться з чужою дорослою жінкою, а не зі своїм сином і що пурнати з катамарана солдатиком та ластівкою Данила вчить веселий «дядь Саш», студент, сусід по курортному будиночку, а не тато.

Валерій ворухнувся, застогнав, Світлана підскочила, не знала, що робити: наблизитися, заспокоїти, кликати лікарів, — але Валерій сам собі дав раду, повернувся до свого законсервованого стану нерухомості та мовчання.

— Скільки йому дають? — запитала Світлану мама, коли та повернулася з лікарні.

Світлані здалося, що вона повернулася з судового засідання, де Валерію зачитали вирок, що також було б страшно, але вирок його здоров’ю не вимірювався роками, скоріше навпаки — митями.

— Два тижні, максимум — місяць.

— Докурився... А якби тобі дістало розуму затримати його в родині, тоді б...

Приспів.

— Якби ти цінувала родину, чоловіка, тоді б...

Приспів. Із двома повторами. З кухні виповз Данило, схопився за голову і виголосив свій приспів.

— Дістали, дістали, — продовжувала шепотіти Світлана, коли син і мати розповзлися хатою.

Валерка помер о п’ятій ранку, всіх розбудив.

— Та чого ти з трусів вистрибуєш, раніше потрібно було вистрибувати, зараз йому то все байдуже, вгамуйся! Що там тобі робити? Без тебе розберуться! Гоношиться вона, бігає, тьху, дурдом! — розпочала повчання матір. Вона прокидалася на о пів на п’яту і вже не була заспаною, Валерій своїм відходом урізноманітнив її сумні пенсійні ранки, додав до меню, в якому були зелений чай, сухарик, вівсяна каша і повтор вечірнього серіалу, гостроти. Цього ранку матір забула кинути волоським горіхом по сусідській машині, яка щоразу заходилася у сигналізаційних схлипуваннях і розважала стареньку.

Данило, котрий вклався спати біля четвертої, стогнав і закладав вуха подушками. Світлана викидала з шафи чорний одяг.

— Не корчі з себе вдову, цей карнавальний костюм уже в іншої, Свєта, вгамуйся, ти виглядаєш жалюгідно і смішно! — уїдливо зауважувала мама.

Але Світлана знайшла чорну сукню, середньої довжини, складного крою, таку саму, як їхнє з Валеркою подружнє життя, і втиснулася в неї, вона не погладшала, хороші гени.

Алєся натомість була пухкою, нічого не могла вдіяти з ватними стегнами, котрі не маскували навіть широкі чорні штани та чорна розтягнута кофтина. Очі в неї були сухими, вона всім дякувала, невиразно, звично і скуто, наче приймала монетки на паперті. Світлані не вдавалося зупинити сльози, вони весь час струїлися обличчям, залишалися струмочками на пудровій поверхні лиця, розмазували макіяж, Світлана мироточила.

На поминках нічого не змогла сказати і сварила себе за це в туалеті, куди пішла умитися: чого мовчала, чого стільки плаче, невже нема чого пригадати, викрикнути навздогін? Слова бурлили глибинними водами десь усередині, але ніяк не могли пробитися або ж пробивалися сльозами і схлипами. Світлана уявила уїдливий вираз материного обличчя, вислухала кілька приспівів, іще раз умилася, вийшла в коридор курити.

— Спасибі, — почула когось тихого поряд.

Алєся.

—Чекаю на дев’ять днів.

Світлана кивнула, мовляв, буду обов’язково, але помітила, що Алєся спілкується з кимось іншим, а в її руках невідомо як опинився кульок із печивом і цукерками «Корівка». Вдовина магія.

Коли Світлана повернулася додому — прорвалися й слова. Вона бубоніла та бубоніла, жалілася, зізнавалася у коханні, розповідала про всі образи, про все те, що замовчувала, саме зараз викладала всі карти на стіл, вихлюпувалося все те, чого він не встиг почути, все те, що він не міг почути протягом їхнього спільного життя, бо Світлана ковтала слова не розжовуючи, кілька разів згадувала врятованих ними сонечок, навіщо — й сама не знала;Світлана погрожувала, Світлана молилася, Світлана розповідала про все сокровенне, про те, що зараз більше за все хочеться, щоб він прив’язав її до себе фартухом, щоб не відпускав, щоб не йшов. Легко просити того, хто пішов до іншого світу, залишитися. Важче просити того, хто здатен повернутися.

Смерть спрощує стосунки, прибирає всі страхи, приміряє, вирівнює, насправді несе любов і спокій, але забирає тих, для кого все це могло бути важливим за життя, не зараз, а за життя. І в цій несправедливості винна не вона, винний не Бог, винні тільки люди.

Алєся сказала, що поїде додому, в Білорусь, там мати, вона допоможе з дівчатками, матері — запасні якоря дорослих доньок. Тих, хто розлучився. Тих, хто овдовів. Тих, у кого просто немає іншого якоря.

—А моя матір не якір, а осиковий кілок, — промовила Світлана вголос.

Алєся здивовано пограла бровами, її личко було дитячим, круглощоким, рум’яним. Світлана відмахнулася, мовляв, не зважай, то все дурне. Алєся усміхнулася.

—Як ти? — запитала Світлана.

Алєся виглядала спокійною, на погляд Світлани, злочинно спокійною, ні, жінці не хотілося б, щоб Алєся телефонувала кілька разів на день та істерила, але це було б зрозумілішим. Однак Алєся була спокійною.

— Вчуся водити машину. Вчуся жити. Тримаюся за кермо. Тримаюся за життя. Знаєш, — Алєся торкнулася рукою Світлани, — він для мене продовжує жити, я відчуваю, що він десь поряд.

Світлана хотіла заперечити, обуритися, але раптом зрозуміла, що і для неї Валерій зараз сприймається живішим, ніж тоді, коли полишив її та Данила. Живішим і ближчим. Вона знітилася, бо розповісти це Алєсі не змогла.

—Я хочу тебе попросити. — Алєся знову переключила Світлану на себе.

—Давай.

— Ти можеш взяти до себе Мая? Він уже не скиглить, але дихає важко, гуляти не хоче, а я його забрати не можу, сама розумієш, а у притулок як здати — то він помре.

—Май, Май! — Світлана хлопнула долонею по стегну. — Май!

Сиві варґи потерлися об її коліна, так вона і пішла додому разом із Маєм та старим рибальським светром Валерки. І ввечері сама зарилася в цей светр носом, притискаючи до себе старого пса, відчуваючи провалля його ребер.