І хочеться жити.
Мені здається, що ту зустріч мені послав Всесвіт. «Хочеться жити». Як же я її розумів. Адже й мені хотілося хотіти жити. І хотіти мати сенс для того, щоб жити. Хотілося рухатися далі, а не думати про війну, війну, війну, війну... Від якої так важко сховатись і яка постійно нагадує про себе новинами, мертвими друзями, незагоєними ранами...
* * *
Ми з Ксюшею обмінялися номерами телефонів і загубилися в маленькому затишному місті. Вона пішла блукати Чернівцями, а я пішов до кафе працювати в Інтернеті, поки був час. А через кілька годин пішов на похорон. Дивно, але я хотів подивитись на Арсена й побачити вираз його обличчя. Я ніби переборов свій страх смерті. Може, тому, що вдосталь напився її на Сході.
Але труна була закрита й омита сльозами жінок у чорному. Я відчував, що Арсен також десь тут, з нами. І скоро буде в іншому, кращому світі. Там, куди вирушають усі герої. Я вперше зрозумів сенс вислову «Герої не вмирають». Вони справді не вмирають. Нація формується завдяки таким героям. Вони і є справжня Україна. Вони і є те, з чого складається нація. Герої будуть жити вічно в кожному з нас. А помруть вони разом з останнім українцем.
Кого справді було шкода, так це родичів Арсена, які постійно плакали... Я віддав їм усі гроші, які в мене були. Прийшовши до готелю, я працював увесь день, отримав мотивацію заробляти ще більше, щоб допомагати ще більше. Я відвів очі від ноутбука тоді, коли надворі вже було темно.
Дивно, але того вечора в готелі я згадав про початок розмови з Ксюшею. Вона говорила про «Океан Ельзи». Я не був їхнім фанатом, але захотілося послухати ту музику, яку вона любить. Після довгого сидіння за ноутбуком я підвівся й почав віджиматися. Тренування стали моєю хорошою звичкою. А потім я мав би лягти в готельне ліжко та заснути. Але замість цього знайшов пісні «Океану Ельзи», увімкнув їх і дивився на місто з балкона. Навколо були затишні старовинні будиночки, ліхтарики, гарні, доглянуті дерева. Але вся ця старовинна архітектура навіювала на мене сум. Все ж таки я фанат урбанізації. При цьому пісні в моїх навушниках прекрасно гармоніювали з пейзажами. Я розумів, що повинен потрапити на концерт «Океану». Справді шкода, що квитків уже не було.
Я слухав пісні одна за одною й навіть почав пританцьовувати. А потім зрозумів, що тягарі з мого серця кудись поділись. Ксюша стала немов феєю, яка своїми словами приспала моє сумління. Я раптом усвідомив, що перебуваю в тому місці, у якому й маю бути. І десь у серці на місці тягаря з’явилось відчуття надії й віри. Віри, яку сміливо можна було назвати впевненістю. Я був упевнений у тому, що смерть Арсена не була даремною. І що для України все лише починається. І в моїх силах все змінити на краще
* * *
Толік, Ксюша й Ангеліна вийшли з кафе й пішли вниз по вулиці Ольги Кобилянської.
– За десять хвилин квитки мають бути в нас, – сказала Ксюша.
– Навіть не віриться, що ми підемо на концерт, ще й усі разом, – промовила Ангеліна.
– Це буде дуже символічно. Такий концерт у Львові в День Незалежності, – сказав Толік.
– І поки ми чекаємо дівчину з квитками, ти можеш розповісти про свої мандрівки, – запропонувала Ліна.
– Про моє божевільне літо... Ну, слухайте...
* * *
Я ніби плила за течією життя. Мої плани постійно розбивались об береги, і я перестала дивуватися цьому. Я мріяла об’їхати всю Західну Україну за місяць. Але Луцьк настільки закохав мене в себе, що я не могла вирватись з його обіймів. Я планувала вирушити автостопом до Львова, але волонтерка наполегливо порадила мені поїхати на Шацькі озера.
– Дивись, яка хороша погода. Поживи в них тиждень, відпочинь, покупайся. Вони дуже гостинні, хороші люди, які хочуть допомогти.
Я чула сотні історій про те, як люди із зони АТО зіштовхуються з нерозуміннями, зі злобою, з матеріальними труднощами, і не розуміла, чому мені так щастить. У мене з’явився постійний замовник, якому я робила переклад. Вій платив доларами, тому підвищення курсу було мені на руку,
Родина з Волині, дізнавшись про те, що в Луганську я ходила на мітинги за Україну, зробила з мене героїню свого села. Люди приходили лиш для того, щоб поговорити зі мною й привітатися. Ставали в чергу, щоб вивезти покупатися їм Світязь. Мені було надзвичайно добре в тому селі. Але щось у мені змінилося. Мені хотілося постійно рухатися. Мені хотілося жити й отримувати від життя враження. Я почала боятися бути кораблем, який би знайшов свою гавань. Адже мої мрії почали здійснюватися лише тоді, коли мене викинуло у відкритий океан, у вільне плавання.
Тому одного дня я попрощалася з усіма й пішла ловити машину. Я була у Львові й Тернополі, в Ужгороді, Мукачевому й Івано-Франківську. Я ночувала на вокзалі, їла яблука й груші з дерев у селах. А іноді орендувала номер у готелі й замовляла собі королівську вечерю. Я зупинялась у людей з Коучсерфінгу або у звичайних селах у добрих бабусь і дідусів.
Одного дня я зайшла у свій старий блог і, перегорнувши багато записів, знайшла список моїх мрій. Виявилося, що частину з них я вже здійснила. Наприклад, я мріяла заночувати в наметі. Так-от, день першого ж дня після того, як я покинула гостинне село Волині, я зупинилася в селі між Львовом і Луцьком. Господарі сказали, що в них можна переночувати в кімнаті з щойно пофарбованими вікнами. Але через сморід перебувати там було нестерпно. Як альтернативу вони запропонували мені ніч у наметі. І це було прекрасно. Я милувалася зорями, дихала сільським повітрям, пила м’ятний чай і чомусь усміхалася. Пам’ятаю, як мені хотілося закричати. Можливо, тому що я була щаслива?
«Чому б не здійснити інші мрії?» – подумала я, дочитавши запис у блозі до кінця. І наступного дня перефарбувалася І рудий колір і вирішила перестати їсти м'ясо.
Ви спитаєте про тату маку? Ви не повірите, але його мені зробив один водій, який підвозив мене до Кам’янця-Подільського. Він виявився майстром тату й сказав, що мені зробить його зі знижкою.
Я боялася зупинитися. Знаєте, коли ти поспішаєш, то про все забуваєш. Є лише ти, дорога й твої думки про вічне. Не про буденне. Є музика в навушниках, під яку ти думаєш про сенс життя, про рідних, про новий початок, про свої мрії. І у твоєму серці не залишається місця для суму.
Багато разів мій внутрішній спокій намагалися підірвати. Новинами про війська на кордоні, про конвой, про екстрені збори верхівки військових Росії тощо. І я розуміла, що це лише зворотний бік інформаційного суспільства. Keep Calm and Сапу on. Цей напис з Англії часів Другої світової став моїм девізом.
А потім мені пощастило ще раз. Подзвонив Толік і сказав, що знайшов у Чернівцях дівчину, що продає квитки на львівський концерт «Океану Ельзи». Так у моєму житті з’явилася надія на те, що я здійсню ще одну мрію.
– І що далі? Після концерту? Ти ж не зможеш усе життя тікати від себе? – сказала Ліна.
– У Луганську в мене було багато планів. Цього року я закінчила лінгвістичний факультет. Планувала йти на магістра. Потім мала поїхати в США на півроку до знайомих тата для того, щоб підтягнути свою мову. Мама хотіла влаштувати мене викладачкою в ліцей іноземних мов. Навіть з якимось хлопцем мене планували познайомити в США. Моє життя було розплановано по тижнях. А мрії припадали пилом. А зараз я не хочу планувати. Я не знаю, що буде завтра. Можливо, завтра я буду стопити машину, а замість того побачу російський танк. Але сьогодні я маю право жити й втілювати свої мрії. Правда ж? Автостоп не закінчується Україною. Я не бачила Європу, Азію, Америку, Африку...
До компанії підійшла дівчина, що тримала в руках білий конверт.
– Привіт! Толік, Оксана, Ангеліна? Це ви по квитки? - спитала вона.
– Так.
Дівчина простягнула конверт, а Толік віддав їй гроші.
– Хорошою концерту вам, – сказала вона.
