Цього разу Бак був обережніший. Коли він опинився вже майже біля самого входу, то переможно закричав:

— Ну, шибеники, тепер ви за все мені заплатите!

Пеппі висунула з печери руку і ткнула пальцем Бака в живіт. Хлюп — і Бак знов заборсався у воді.

— Міг би сам собі взяти горіхів, коли стрибав! — крикнула Пеппі, влучивши акулу в ніс.

Але тепер припливло ще кілька акул, і Пеппі довелось безперестанку кидати горіхами. Один горіх влучив Бакові в голову.

— Ох, лишенько, це ти? — забідкалась Пеппі, коли Бак заревів з болю. — Звідси ти геть схожий на поганющу акулу.

Джім і Бак вирішили перечекати, поки діти самі вилізуть з печери.

— Коли вони зголодніють, то хоч-не-хоч ушиються звідти, — понуро сказав Бак. — Тоді вони інакшої заспівають. — Він задер голову й гукнув дітям: — Мені шкода, що вам доведеться сидіти в печері, аж поки ви повмираєте з голоду!

— У тебе добре серце, — відповіла Пеппі. — Але не бійся за нас. Ми маємо харчів на два тижні. А потім, певне, треба буде трохи ощадити кокосові горіхи.

Вона розбила один горіх, випила з нього молоко і з'їла смачне осереддя.

Джім і Бак вилаялись. Сонце схилялося на захід, і прибульці почали лаштуватися на ніч на березі. Вони боялися вертатись на пароплав, щоб діти не втекли з печери й не забрали з собою перлини, тому полягали на тверде каміння. В мокрій одежі їм було не дуже приємно спати.

А вгорі в печері сиділи діти, їли банани та варені плоди хлібного дерева й весело поблискували очима. Все їм тут подобалося, все здавалося таким цікавим і приємним. Час від часу хтось із них висував голову й позирав на Джіма і Бака. Вже так стемніло, що вони бачили тільки нечіткі обриси бандитів на камінні, але чули їхню лайку.

Раптом почався дощ — такий рясний, як буває тільки в тропіках. З неба линуло ціле море води. Пеппі ледь висунулася з печери й гукнула прибульцям:

— Ото вам пощастило!

— Що ти кажеш? — з надією запитав Бак. Він подумав, що, може, дітям стало їх шкода і вони хочуть віддати перлини. — Чому, по-твоєму, нам пощастило?

— Тому, що ви змокли ще до того, як почався дощ. А то вам довелося б тепер мокнути.

Котрийсь із прибульців знов сердито вилаявся, але дітям важко було розрізнити, чи то Джім, чи Бак.

— На добраніч, хай вам добре спиться! — гукнула Пеппі. — Нам також час уже спати!

І діти полягали покотом у печері. Томмі й Анніка лягли біля Пеппі й тримали її за руки- про всяк випадок. У печері було тепло й затишно. А надворі шелестів дощ.

ПЕППІ ДРАЖНИТЬ ДЖІМА І БАКА

Діти міцно спали цілу ніч. Але прибульцям зовсім не спалося. Спершу вони проклинали дощ, а як він перестав, почали сваритися між собою, з'ясовувати, хто з них винен, що вони й досі не забрали перлин, і кому першому спала безглузда думка їхати на цей острів. Та коли зійшло сонце й висушило їхній одяг, а з печери висунулося цікаве личко Пеппі і вона побажала їм доброго ранку, Джім і Бак твердо вирішили будь-що заволодіти перлами й покинути острів багатими людьми. Тільки не могли придумати, як добутися до тих скарбів.

Тим часом кінь Пеппі почав думати, де ділися Пеппі, Томмі й Анніка. Пан Нільсон вернувся від своїх родичів з джунглів і теж почав думати, де Пеппі. А ще йому було цікаво, що вона скаже, коли побачить, що він загубив свого брилика.

Пап Нільсон стрибнув на коня, вчепився йому за хвіст, і кінь побіг шукати Пеппі. Помалу він добрався до південного краю острова. Тут кінь побачив Пеппі, що саме висунула голову з печери, і радісно заіржав.

— Дивись, Пеппі, он твій кінь! — гукнув Томмі.

— А в нього на хвості сидить пан Нільсон! — додала Анніка.

Гїхні слова почули Джім і Бак. І зрозуміли, що кінь, який біг понад берегом, належав рудій біді з печери.

Бак підбіг до коня і спіймав його за гриву.

— Слухай-но, відьомське поріддя! — крикнув він Пеппі. — Зараз я вб'ю твого коня!

— Ти хочеш убити коня, якого я так люблю? — запитала Пеппі. — Мого милого, доброго коника? Не може цього бути!

— Мені доведеться вбити його, якщо ти не прийдеш сюди й не віддаси нам усі перлини. Геть усі, чуєш? А то коневі зараз буде кінець!

Пеппі хвилинку пильно дивилася на нього, тоді сказала:

— Будь ласка, я тебе дуже прошу, не вбивай коня і лиши дітям їхні перлини, хай собі граються.

— Ти чула, що я сказав! Неси швидше перлини, а то... — мовив він грізним голосом. Тоді обернувся до Джіма й додав пошепки: — Хай тільки вона принесе перлини, я її добре вимолочу за ніч, проведену на дощі. А коня ми візьмемо з собою і продамо на якомусь острові. — Він знов гукнув Пеппі: — Ну, то як? Ти йдеш чи ні?

— Іду, але пам'ятай, що ти сам покликав мене, — мовила Пеппі.

Вона легенько застрибала по виступах, наче то була рівна стежечка, і за хвилю опинилася на березі, де стояли Бак, Джім і кінь. Пеппі спинилася перед Баком — маленька, худа дівчинка, в самій тільки пов'язці навколо стегон, з рудими кісками, що стирчали на обидва боки. Очі її поблискували небезпечним вогнем.

— Де перлини? — закричав Бак.

— Я не взяла перлин, бо сьогодні ми не будемо гратися ними, — відповіла Пеппі. — Зате пограємося в підкиданки.

Бак так заревів, що Анніка в печері аж затремтіла.

— Ну, то я вб'ю не тільки коня, а й тебе! — вигукнув він і кинувся на Пеппі.

— Не так прудко, голубе! — мовила Пеппі, тоді спіймала його за пасок і підкинула на три метри вгору.

Бак гепнув просто на каміння. Тепер заворушився Джім. Він хотів ударити Пеппі, але вона спритно відскочила вбік і весело засміялася. А за мить Джім також полетів у ясне ранкове небо. Тепер вони обидва лежали на камінні й голосно стогнали. Пеппі підійшла до них і підняла одного правою рукою, а другого лівою.

— Не треба бути такими запеклими гравцями в перлини, як оце ви, — сказала вона. — В усьому має бути міра.

Пеппі віднесла їх до води й кинула в човен.

— Тепер їдьте до своєї мами й попросіть, нехай дасть вам п'ять ере на скляні кульки, — сказала вона. — Запевняю вас, що кульками також добре гратися.

Невдовзі після цього пароплав поволі відплив від острова Химерії. Більше його ніколи не бачили в тому морі.

Пеппі ласкаво погладила коня. Пан Нільсон відразу стрибнув їй на плече. І якраз тієї миті з-за найдальшої відроги острова з'явився довгий ряд човнів. Це капітан Довгапанчоха разом з іншими мисливцями повертався додому після вдалого полювання. Пеппі радісно скрикнула й замахала рукою, а вони у відповідь підняли вгору весла.

Потім Пеппі швиденько натягла мотузку, і Томмі, Анніка та інші діти безпечно вибралися з печери. Тож коли невдовзі човни зайшли до маленької затоки і спинилися поряд із "Стрибухою", на березі вже чекала на них ціла громада дітей.

Капітан Довгапанчоха погладив Пеппі по голові й запитав:

— Ну як, усе було гаразд?

— Так, усе було гаразд, — відповіла Пеппі.

— Ох, Пеппі, ну що ти кажеш! — втрутилася Анніка. — Адже в нас мало не сталося лиха.

— Ага, я й забула, — відповіла Пеппі. — Звичайно, не все було гаразд, тату Єфраїме. Як тільки тебе немає, у нас завжди щось стаеться.

— А що сталося, люба доню? — занепокоєно спитав капітан Довгапанчоха.

— Та нічого страшного, — відповіла Пеппі. — Пан Нільсон загубив свого брилика.

ПЕППІ ПОКИДАЄ ОСТРІВ ХИМЕРІЮ

Дні минали один за одним. Чудові, теплі дні, в чудовому світі, сповненому сонця, блискучої блакитної води й запашних квіток.

Томмі й Анніка так засмагли, що їх майже не можна було відрізнити від негренят. А в Пеппі все обличчя покрилося ластовинням.

— Ця подорож виявилась дуже корисною для моєї вроди, — вдоволено сказала Пеппі. — Ніколи ще я не мала стільки ластовиння і не була така гарна. Якщо так піде далі, то я всіх чаруватиму своєю вродою.

Момо, Моана і всі інші діти вважали, що Пеппі вже й тепер може всіх зачарувати, їм зроду ще не було так весело, як цього літа, і вони так полюбили Пеппі, як Томмі й Анніка. Звичайно, Томмі й Анніку вони теж полюбили, а ті полюбили їх. Тому всім їм було дуже гарно разом, і вони гралися цілими днями. Вони часто навідувалися до печери. Пеппі занесла туди ковдри, і діти інколи ночували там. Тепер їм було там ще зручніше спати, ніж першої ночі. Пеппі зробила також мотузяну драбину, що спадала з печери до самої води. Діти лазили нею вгору і вниз і купалися, скільки їм хотілось. Авжеж, тепер їм було не страшно купатися, бо Пеппі обгородила чималий простір сіткою і акули не могли пробратися крізь неї. А як цікаво було запливати в ті печери, до яких досягала вода! Томмі й Анніка навіть навчилися пірнати по перлові скойки. Перша перлина, яку знайшла Анніка, була велика, гарна, рожевого кольору. Анніка вирішила забрати її додому і вставити в перстень на згадку про острів Химерію.