— Щоб ти мені більше ніколи не бив коня! Чуєш? Якось у Капстаді мені теж трапився один тип, що бив свого коня. Сам він був одягнений у дуже гарний костюм, і я йому сказала, що коли він і далі битиме коня, я порву той костюм на клапті. І уяви собі, через тиждень я побачила, що він знов лупцює коня. Мабуть, він і досі жалкує за своїм костюмом.

Блюмстерлюнд, геть розгублений, сидів посеред дороги.

— Куди ти везеш ці мішки? — спитала Пеппі. Блюмстерлюнд боязко показав пальцем на садибу, до якої було вже недалечке, і сказав:

— Он туди, додому.

Тоді Пеппі випрягла коня, що й далі тремтів зі страху і втоми.

— Не тремти, конику, — ласкаво мовила вона. — Зараз усе буде добре.

Вона взяла коня на руки й понесла до стайні. Кінь був такий самий спантеличений, як і Блюмстерлюнд.

Діти з учителькою чекали на дорозі, поки Пеппі повернеться. А Блюмстерлюнд стояв біля воза й чухав потилицю. Він думав, як доправитися додому. Тим часом повернулася Пеппі. Вона взяла один важкий мішок і завдала на плечі Блюмстерлюндові.

— На ось, побачимо, чи ти такий самий мастак носити мішки, як махати батогом, — сказала вона й підняла з землі батіг. — По справедливості я мала б тебе трохи відшмагати цим батогом, коли ти його так любиш. Але він уже порваний, — Пеппі порвала батіг. — І поламаний, — додала вона й поламала пужално.

Блюмстерлюнд мовчки подибав з мішком, тільки постогнував. А Пеппі схопила за голоблі й відтягла воза до Блюмстерлюндової садиби.

— Не бійся, я грошей за роботу не візьму, — сказала Пеппі й поставила воза біля стайні Блюмстерлюнда. — Мені було не важко. І за повітряну подорож теж не треба платити.

Блюмстерлюнд довго дивився їй услід.

— Хай живе Пеппі! — загукали діти, коли дівчинка повернулася.

Вчителька також була задоволена й похвалила її.

— Ти добре зробила. Треба жаліти тварин. І, звичайно, людей також.

Пеппі радісно сіла на свого коня.

— А я й пожаліла Блюмстерлюнда, — мовила вона. — Скільки підкидала його, а грошей не взяла.

— Того ми й народилися на світ, — повела далі вчителька. — Ми живемо для того, щоб робити людям добро.

Пеппі стала сторч головою на спині в коня й замахала ногами.

— Ге-ге-ге, а для чого народилися на світ інші люди? — спитала вона.

У садку в Улли стояв великий стіл, а на ньому було стільки булочок і тістечок, що в дітей аж слина покотилася. Вони швиденько посідали навколо столу. Пеппі сіла швидше за всіх і миттю запхала в рот дві булочки. Щоки в неї стали круглі, мов яблука.

— Пеппі, треба почекати, поки тебе пригостять, — зауважила їй учителька.

— Ти жа мене не турбуйша, — насилу вимовила Пеппі, такий повний був у неї рот. — Нічого, я обійдуся і беж черемоній.

Саме тієї миті до Пеппі підійшла Уллина мама. В одній руці вона тримала дзбан із солодким соком, а в другій — кавник із шоколадом.

— Тобі соку чи шоколаду? — спитала вона.

— І шоку, і шоколаду, — відповіла Пеппі. — Шік до одної булочки, а шоколад до другої.

Вона спокійнісінько взяла з рук Уллиної мами дзбан та кавник і надпила з кожного потроху.

— Вона ціле своє життя пробула в морі на кораблі, — пошепки сказала вчителька господині, що вражено дивилася на дівчинку.

— Тоді все зрозуміло, — кивнула головою та й вирішила не звертати уваги на поведінку Пеппі. — А ось медяники, — мовила вона й простягла Пеппі тацю.

— Так, вони справді схожі на мідяники, — мовила Пеппі й захихотіла з власного жарту. — Щоправда, вони трохи потемніли, але, думаю, на смак добрі.

Пеппі взяла повну жменю медяників. І тут вона помітила, що на іншій таці лежать дуже гарні на вигляд тістечка, але таця стоїть далеко

від неї. Вона смикнула пана Нільсона за хвіст і сказала:

— Ану скоч он туди й принеси мені тістечко! Або краще двоє чи троє.

І пан Нільсон поскакав по столу, аж задзеленчали склянки з соком.

— Сподіваюся, ти не голодна? — спитала мама Улли, коли Пеппі наприкінці підійшла до неї подякувати за пригощення.

— Ні, я голодна, та ще й хочу пити, — відповіла Пеппі й почухалась у вусі.

— Що ж, пригощення наше було скромне, — мовила господиня.

— Так, воно було дуже скромне, — погодилася Пеппі й лагідно всміхнулася.

Почувши відповіді Пеппі, вчителька вирішила поговорити з нею про те, як треба поводитись у гостях.

— Слухай, Пеппі, — ласкаво мовила вона, — ти ж напевне хочеш бути справжньою дамою, коли виростеш?

— Такою, що носить на носі серпанок і мав три підборіддя? — спитала Пеппі.

— Ні, такою, що завжди знав, як де поводитись, чемною і вихованою. Невже ти не хочеш стати справжньою дамою?

— Треба подумати, — відповіла Пеппі. — Розумієш, я вже вирішила, що коли виросту, то стану морською розбійницею. — Вона трохи подумала, а тоді спитала: — Як ти вважаєш, можна бути одночасно морською розбійницею і справжньою дамою? Бо тоді б я...

Проте вчителька вважала, що бути одночасно розбійницею і дамою не можна.

— Ох, то що ж мені вибрати? — сумно спитала Пеппі.

Вчителька сказала, що хоч який би життєвий шлях вона вибрала, добре виховання їй ніколи не завадить. В кожному разі не можна поводитись за столом так, як оце щойно Пеппі.

— Коли ж так важко запам'ятати, як треба поводитись, — зітхнула Пеппі. — Ти б не могла мені сказати хоч найважливіші правила?

Вчителька почала якнайзрозуміліше пояснювати, чого не слід робити, і Пеппі зацікавлено слухала її. Виявляється, в гостях не можна нічого брати самій, поки тобі не запропонують, не можна їсти з ножа, не можна чухатися, коли з кимось розмовляєш, не можна те й інше. Пеппі слухала й задумливо кивала головою.

— Треба буде вранці вставати раніше і вчити, що можна, а чого ні, — нарешті сказала вона. — Звичайно, якщо я вирішу стати справжньою дамою, а не морською розбійницею.

Неподалік від Пеппі і вчительки сиділа на траві Анніка і, задумавшись, колупала собі в носі.

— Ти що робиш, Анніко! — суворо мовила Пеппі. — Запам'ятай, що справжня дама колупає в носі тільки тоді, коли її ніхто не бачить!

Вчителька сказала, що пора йти додому. Всі діти стали парами, лише Пеппі й далі сиділа на траві. Обличчя в неї було напружене, наче вона до чогось дослухалася.

— Що таке, Пеппі? — звернулася до неї вчителька.

— Скажи, пані вчителько, в справжньої дами бурчить у животі чи ні? — спитала Пеппі. Вона замовкла її знов прислухалася. — Бо якщо ні, — додала вона, — то в мене вже немає вибору — доведеться стати морською розбійницею.

ПЕППІ ЙДЕ НА ЯРМАРОК

У містечку почався ярмарок. Відбувався він раз на рік, і діти йому дуже раділи. Того дня містечко прибиралося, мов на свято. Скрізь юрмилися люди, маяли прапори, на ринковій площі виростали ятки, де можна було купити найдивовижніші речі, всюди вирувало життя і стояв такий веселий гамір, що було просто цікаво вийти на вулицю. Але найзвабливішим був атракціон, що розташовувався біля в'їзду в містечко: карусель, тир, театр та всілякі інші розваги, а головне — звіринець. Звіринець з різними звірами — тиграми, гадюками, мавпами й морськими левами. Можна було стояти за огорожею звіринця і слухати дивне гарчання й ревіння, якого ти зроду не чув. А коли ти мав гроші, то можна було підійти до кліток і все те побачити.

Тому не дивно, що того дня, коли починався ярмарок, в Анніки, яка стояла вже одягнена в дорогу, з нетерпіння тремтіли на голові банти, а Томмі давився бутербродом, так поспішав доснідати. Мама спитала дітей, чи не хочуть вони піти з нею на ярмарок. Але Томмі й Анніка, ніяковіючи, відповіли, що, коли мама не образиться, вони воліли б піти туди з Пеппі.

— Ти сама розумієш, що з Пеппі завжди веселіше, — пояснив Томмі Анніці, коли вони бігли бігом до вілли "Хованка".

Анніка, звичайно, розуміла його.

Пеппі вже була готова, вона стояла посеред кухні й чекала на своїх товаришів. Вона таки знайшла свого великого, як млинове коло, капелюха в повітці з дровами.

— Я забула, що носила недавно в ньому дрова, — пояснила Пеппі й насунула капелюх на очі. — Ну, як я вам подобаюсь? Правда, гарна?