Петро Черняк припаркувався біля приватних машин, навпроти центрального входу вокзалу. На фасаді електрогодинник показував за двадцять хвилин четверту. Євген виліз із «газика», перетнув площу і неквапливою ходою пішов уздовж ряду таксі. Порівнявся з диспетчерською, мимохідь кинув погляд на віконце й побачив за столиком чорнявого, пишночубого хлопця в білій сорочці. Той розмовляв по телефону й водночас щось записував на клаптику паперу. Впізнав. Заворотний Леонід.

Євген сів на лаву. З неї добре видно двері диспетчерської. Отож підозрюваний не зникне непоміченим. Минав час.

За десять хвилин четверта… Раптом таксисти повернулися до тротуару, заусміхались, декотрі попіднімали руки у вітанні – долинули вигуки «привіт!», «чао!». До кого вони?… А, он рудоволоса молодиця, струнка, в бордовій спідниці й тонкій оранжевій кофті, павою пливла повз жовті машини. Жінка грайливо насварилася на таксистів пальчиком, відчинила двері диспетчерської, увійшла всередину. Напевно, змінниця.

За п’ять хвилин 16.00. Одна хвилина, друга, третя… Вийшов Заворотний з ціпком. А він справді середнього зросту. Жінкам часто здаються ті чоловіки високими, які трохи вищі за них. Ліва нога у нього не згиналась. Кремезний, видно, при силі. Таксисти рушили до нього. Він щось їм зачитав з папірця і поклав його в кишеню сорочки. А потім… Хай йому чорт! Євген схопився з лави й побіг. Заворотний несподівано сів у таксі, і воно поїхало. Тополюк замахав рукою. Дарма, не спинилось. Ось цього не передбачив!

Поки капітан ошелешено дивився вслід «Волзі», поруч спинився їхній «газик».

– Товаришу капітан, сідайте! – вигукнув сержант, відчиняючи дверцята. – Ми їх наздоженемо!

Євген гепнувся на сидіння. Черняк, виходить, стежив за ним.

– Молодець, Петре, – Тополюка притисло до нього на крутому віражі. – У тебе є жезл?

– Є.

Євгенові не хотілося завчасно бити на сполох, аби затримати таксі. Тому не поспішав скористатися рацією. Подумав, що Заворотний, напевно, завжди їздить на роботу і з роботи на таксі. Диспетчерові ніхто з водіїв не відмовить.

Жовта «Волга» загальмувала перед тролейбусною зупинкою.

– Тепер я його дістану, – сказав сержант і, виїхавши на білу розподільну смугу, дав газу і за хвилину, виставивши руку із смугастим жезлом, став попереду «Волги» просто на «зебрі». Євген вискочив з машини й метнувся до таксі. Таксист і Заворотний здивовано витріщились на нього. Тополюк відчинив дверцята з боку підозрюваного.

– Ви Заворотний Леонід Сергійович?

– Я. А ви хто? – диспетчер очікувально дивився карими очима.

– Я з міліції. Мені треба з вами побалакати, – якомога спокійніше мовив оперуповноважений, намагаючись не наполохати його.

– О, Льоню, це, напевне, з приводу тих… – багатозначно сказав таксист, зблиснувши золотим зубом.

– Але справою займався наш дільничний, – невпевнено, ніби дивуючись, мовив Заворотний.

– А тепер я – капітан Тополюк. Ми повинні дещо вточнити.

Заворотний недовірливо, спідлоба подивився на оперуповноваженого і поволі, підтримуючи ногу рукою, ніяковіючи від своєї незграбності, вибрався з таксі. Тополюк відчинив задні дверцята «газика», диспетчер умостився. Вони рушили по Пушкінській.

– Ви куди їхали? – наче між іншим звернувся до нього Євген.

– Додому. Мене часто підвозять хлопці.

Жовта «Волга» давно зникла з виду. Їхній «газик» мчав уже по проспекту Леніна.

– Їх знайшли? – несподівано, з затамованим сумнівом запитав Заворотний.

– Знайшли, – Тополюк позирнув у дзеркало – Леонід дивився поперед себе безвиразними очима.

– Всіх? – його очі залишалися байдужими.

– Поки одного.

Заворотний заплющив очі. Таки насмілився поцікавивсь. Багато важило для нього «всіх?». Над чим зараз міркував і які робив висновки? Напевно, подумки зловтішався: ага, двох уже нема і ви ніколи їх не знайдете. І тим «всіх?» він мимоволі виказав себе. Диспетчер, очевидно, вважав: Тополюку мало що відомо. Він переконав себе в цьому і заспокоївся. На чому ж грунтувався його спокій?

«Газик» повернув на вулицю Володарського. Вже скоро… За кілька хвилин сержант загальмував біля прокуратури. Заворотний поглянув обабіч і запитливо втупився Тополюку в потилицю. Зрозумів, що вони приїхали не до міліції.

– Виходимо, – сказав Євген.

Коло дверей Заворотний загаявся – кинув погляд на вивіску.

– Прокуратура… А чого це сюди?

– Вашою справою займається слідчий прокуратури.

Диспетчер важко підіймався сходами: скалічена нога не дозволяла нормально крокувати, і капітан щоразу зупинявся, чекаючи, поки він, спираючись на палицю і рукою на поручень, підніметься на наступну сходинку. Євген чув його уривчасте дихання. Коли дісталися третього поверху, на чолі Заворотного рясніли краплі поту. Євген відвернувся. Ще кілька кроків…

Бухов підвівся їм назустріч. Заворотний привітався й озирнув кабінет, ніби когось шукаючи. Мабуть, сподівався на зустріч з Апостоловим. Денис чіпко, з інтересом оглядав прибулого.

– Сідайте, – показав на стілець. – Я – слідчий Бухов Денис Єгоровнч.

Заворотний сів. Тополюк – навпроти нього. Запанувала мовчанка, й відчувалася скутість, як між людьми, котрі щойно познайомились і придивлялися один до одного, шукаючи тему для розмови.

– Розкажіть, що з вами трапилося п’ятого січня, – попросив слідчий.

– Не хочеться згадувати… – Заворотний зиркнув на Бухова, потім на капітана. – Ми подивилися фільм в кінотеатрі «Росія», потім я провів Тамару і заспішив, додому, бо рано вставати на роботу. Зійшов з трамвая і пішов пішки. Йду. Бачу, під кленом три постаті. Подумав, свої хлопці. Я всіх знаю з нашої вулиці – виріс на ній. Ні, чужі, в синіх куртках, вовняних спортивних шапочках. Проминув їх, а найменший до мене: «Гей, кореш, дай закурити». Я зупинився, простягнув пачку сигарет, а він хап мене за руку і через бедро на землю. Лежу, думаю, що за чортівня. А він сміється… Ну, я служив у прикордонних військах, теж дечого навчився і, не підводячись, підсік його. Тільки звівся – налетів на мене другий, трохи вищий… Зчепилися. Потім підбіг третій… А на вулиці жодної душі…

Євген уявив, як вправлялися на Заворотному троє тренованих дзюдоїстів, що володіли різними прийомами боротьби, в тому числі больовими, і його пройняло співчуття до нього. Коли б не чинив опору, напевне, не зламали б ноги і не порвали сухожилля. А як би він сам повівся на місці диспетчера? Втік? Благав би пощади? Ні, бився б до останнього.

– Сумна історія, – Денис, видно, теж співчував диспетчеру. – І відтоді ви ніде їх не зустрічали?

Наївне, на перший погляд, запитання поставив слідчий, але психологічно вірне, розраховане на те, що підозрюваний, поринувши у спогади, втратить над собою контроль і пробалакається.

– Зустрічав… – чи то ствердив, чи то перепитав Заворотний і звів на Бухова очі. – Кого зустрічав? Їх?

– Еге.

– Ні-і… – заперечно покрутив головою. – Я б тоді заявив у міліцію.

– А де ви були шістнадцятого травня з другої до третьої години дня? – безвиразно поцікавився слідчий.

– Шістнадцятого… шістнадцятого… Сьогодні зранку… – Заворотний заворушив губами і почав загинати пальці, щось вираховуючи. По хвилі відповів: – Шістнадцятого був вдома – готувався до зміни. А що?

– Вдома… – розчаровано повторив Денис. – А позавчора з десятої до дванадцятої вечора?

– Теж вдома, – Заворотний дивився на них гарними карими очима, в яких світився непроникливий холод. Поляскав себе по знівеченій нозі. – Я тепер нікуди не ходжу ввечері: вона не дає.

Невже йому невтямки, навіщо запросили до прокуатури? Невже запитання слідчого не підказували єдине Правильне рішення – щиро зізнатися? Адже він не знав, скільки до зустрічі з ним, вже після Євгенового ранкового дзвінка з таксопарку, Бухов нагромадив фактів проти нього. І ніби поміркований хлопець. Втім, саме розважливі часто намагалися викрутитися, ввести в оману слідство. І Заворотний своїми відповідями відразу загнав сам себе в кут.

– Шкода, дуже шкода, – насупився Денис. – Хочу вас попередити: правдиві показання беруться до уваги судом. Ви мене зрозуміли?