До кабінету хтось постукав. Євген глянув на годинник – 15.45. Напевне викликані Ігор і Аркадій. Поспішили.

– Заходьте, – голосно запросив слідчий.

Це були не десятикласники, а посильний з науково-технічної лабораторії. Подав Бухову сірий пакет. Денис витяг з нього папери, переглянув і задоволено гмукнув.

– Спасибі, – подякував посильному. Коли той вийшов, потер долоні. – Моє передбачення підтвердилось. На почитай.

Акт експертизи. Тополюк перебіг його очима й спинився на висновку. Так, анонімки і заявки на рацпропозиції друкувались на одній машинці. Доказ незаперечний. Тепер залишилося взяти зразок «почерку» машинки Апостолових і віддати на експертизу. Євген не сумнівався щодо її наслідків. Безперечно, не батько Аркадія друкував пасквілі на Броварну. Ось вони, п’ять брудних творінь. На кожному червоним олівцем підкреслені слова «Геракл засушений».

Бухов поклав у шухляду анонімки й акт експертизи. І тут знову постукали. На годиннику – 16.00. Двері відчинились – до кабінету зазирнув Ігор Біронський. Точними виявились учні.

– Можна? – запитав Ігор.

– Прошу, – слідчий звівся і Тополюк теж.

Вони несміло увійшли – високий, міцний Біронський і худорлявий, нижчий за нього Апостолов, обоє одягнуті в джинси і болгарські сорочки – білі з широкими коричневими смугами. Сторожко дивилися на слідчого і оперуповноваженого карного розшуку.

– Приземляйтеся, – Денис кивнув на стільці.

Поки юнаки влаштовувались, Бухов сів за стіл, а Тополюк став біля сейфа: звідти добре видно всіх. Хлопці похмуро втупились у стіл.

– Паспорти принесли? – звернувся до юнаків Бухов.

Мовчки простягли документи. Денис переглянув їх, подав Євгену. Ігор Біронський народився 13 березня 1973 року, Аркадій Апостолов – 17 травня. Отже, виповнилось по 17 літ. Аркадію – три дні тому. Капітан повернув їм паспорти.

– Ви нас викликали на допит? – поцікавився Біронський.

– На допит, – відповів Денис. – Ви не забули нашої попередньої розмови?

– Ні, – буркнув Апостолов.

– Добре. А тепер, Аркадію, почекай в коридорі.

Ігор залишився без товариша. На повному обличчі юнака майнула розгубленість, але за мить воно знову стало байдужим. Слідчий повідомив Біронському причину виклику, попередив про обов’язок розповісти, що йому відомо по справі, про карну відповідальність за відмову давати свідчення й за свідомо неправдиві показання.

– І за це судять? – здивувався Біронський. – На який же строк?

– Стаття 178: позбавлення волі від шести місяців до трьох років або виправні роботи до одного року; стаття 179: виправні роботи до трьох місяців, або штраф до двадцяти карбованців, чи громадський осуд, – детально роз’яснив Бухов. – Як бачиш, із законом не жартують.

– Я вам казав правду, – нахмурився Біронський.

– Угу, – слідчий видобув із сейфа целофановий пакет. – Значить, Віталієва сорочка, коли ви розсталися після уроків, була чиста?

– Так, – підтвердив Ігор.

Бухов витяг сорочку з пакета, розгорнув і показав чорну смугу.

– Звідки ж вона? Адже від рогу будинку № 19, де ви стояли, до першого під’їзду метрів сто.

– Ми там не стояли, – заперечив Біронський.

– Ну навіщо, Ігоре, ти брешеш? – не стримався Тополюк. – І ти, і Аркадій бачили падіння Шейченка. Бачили!

– Неправда! – сполотнів юнак. – Не…

Бухов застережливо підняв руку – Ігор затнувся.

– Римма Полякова? А Славко Нечай? Раджу тобі не крутити. В пам’ять свого товариша. Ми вже дещо знаємо, – на диво співчутливо зауважив Денис.

Біронський опустив очі.

– На Віталії справді сорочка була чистою, коли він пішов од нас на подра.

Іч, вже вигадали – подра. Авжеж, звучить: сидіти на подрах! Тополюк сховав сорочку в сейф.

– Гаразд. А чого ви не розповіли про його витівки?

– Які витівки? – скинувся Ігор.

– Сидіння на підвіконні.

Біронський розгублено водив пальцями по стільниці.

– Ми… ми боялися, сказали б – не втримали, не вплинули… А як ми могли?… Він упертий…

Ймовірно. Бухов і Тополюк теж дійшли такої думки. Слідчий висунув шухляду й поклав перед Ігорем імперіал. Хлопець витріщився на монету.

– Це золота?

– Еге, – підтвердив Денис. – У Віталія такі водились?

– Ні-і… – Біронський закрутив головою.

Бухов дістав із шухляди коробочку з вітрильником, показав свідкові. Ігор прицмокнув язиком:

– Гарна річ. У моєї мами точнісінько така.

– І цього не бачив у Віталія?

– У них взагалі ніяких коштовностей, навіть обручки у Віри Михайлівни… – з прихованою зверхністю сказав.

– А де ж він узяв гроші на магнітофон? – зненацька докинув слідчий.

– Я йому…

– Стоп! Ми ж домовились – тільки правду, – перебив оперуповноважений Біронського. – То де?

– Де? – Ігор стенув плечима. – Не знаю. Попросив мене, коли поцікавиться мати, сказати, що я дав покористуватись.

– І ти не питав Шейченка?

– Питав. Гаркнув на мене: «Не твоє собаче діло!»

Євген помітив, як Ігор крадькома витер об джинси спітнілі долоні, а його лоб всіяли дрібні краплини поту, які він не наважувався змахнути.

– Ви повертали гроші Віталію за гулянки в кафе «Дружба»?

Біронський роззявив рота від подиву, потім зазіпав, наче йому забракло повітря. Він мав жалюгідний вигляд. Мабуть, таким його ніхто не бачив з друзів і товаришів-однокласників.

– Вип’єш води? – нахилився до нього Тополюк.

– Не… не треба, – Ігор облизав губи. – Я і Аркадій не мали грошей платити. Завжди Віталій.

– А він де брав? Мати давала? – Бухов, як зрозумів Євген, не збирався повідомляти Бірону про знайдені п’ять тисяч карбованців у столі Шейченка.

– Мати йому стільки не давала, – повільно говорив Ігор. – Вони небагато живуть. А нам казав – виграв у лотерею. Якось хвалився, мовляв, закінчить школу – і обов’язково випаде йому «Москвич».

І «випав» би, подумав Євген, за п’ять тисяч з нижньої шухляди. Невже мати повірила б і в ту байку? Наївне хитрування. Слідчий виразно глянув на Тополюка, запрошуючи підключитися до допиту.

– Часто виходив Шейченко із зали в коридор кафе?

Біронський вражено звів брови. Не сподівався, що й це знали.

– Кожного разу.

– Чого?

– Дзвонив матері на роботу. Віра Михайлівна хвилювалась.

Правдоподібне пояснення. Можливо, й казав так Віталій товаришам, аби приховати справжню мету, а сам зустрічався в коридорі з сивим чоловіком. Без свідків. І випадково буфетниця Макашина натрапила на них.

– Часом ти не згадав Кривого – високого чорнявого хлопця з сірою ковінькою? Не бачив його?

– Ні, – Ігор наважився – змахнув рукавом з лоба рясні краплини поту.

– А навіщо ви постирали свої знаки у під’їздах і на партах?

– Еге, рейдери, – насмішкувато докинув Бухов.

– Які… рейдери? – у Біронського сполохано витяглося обличчя. – Я вперше чую.

– Ну-ну, не прикидайся. Що вони означають?

– То все Віталієва вигадка. Просто малював без всякого смислу, – гаряче заперечив Ігор.

– А що ти вигадав? – Тополюк сів напроти Біронського. Юнак уникав його погляду. – Не давати спокою дзвінками Зої Пилипівні за двійки?

Ігор густо почервонів й розгублено закліпав повіками. Далебі, Красуцька не помилилась у своїх висновках. Тополюк перезирнувся з Денисом. Відрадно, юнак не позбувся здатності пройматися соромом.

– Чого мовчиш? – запитав його слідчий.

– А… а ви докажіть! – несподівано зухвало випалив Ігор, і червона фарба зійшла з його обличчя. – Не тільки мені одному вона ставила двійки! Не мені одному!

Отакої! Євген разчаровано гмикнув. Звичайно, нелегко зізнатись у брудному вчинку. Сором – це не мужність. А з іншого боку – Біронський не страхополох: боягуз не займатиметься дзюдо. Що ж йому заважає зізнатися?

– Зараз не доведемо, – сказав Бухов. – Але припущення вірогідне. Жаль, на слизькій стежці ти стоїш, Ігоре. Не зрозумієш цього – кусатимеш лікті. Дивись, щоб не було пізно.

Слідчий подав Біронському протокол допиту. Ігор підписав, полегшено зітхнувши. До нього поверталися спокій і врівноваженість. Якась дивна зміна сталась у ньому: наче розпирала тамована радість. Тополюк провів Ігоря до дверей.