Зустріч із Гораком ніби притлумила власні пере­живання. Тепер вони знову заворохобились, гіркі й розпачливі. Знову постала перед очима батькова справа...

Звернув у провулок. Примусив, здавалось, себе збадьоритись і прибрати безтурботного виразу. З поштової скриньки забрав газети. Листів нам ні­хто не писав. На подвір'ї нікого. Мати, напевне, з хаті. Я завагався: заходити чи сісти на лавку й пе­реглянути газети? Краще посидіти.

Проте не читалось. Відчував внутрішнє напружен­ня і хвилювання. Раніше нічого не приховував од матері, а зараз немов збирався свідомо її обдурити, як вона мене. Тепер ми помінялися місцями. Я те робив заради неї, щоб не викликати непри­ємних спогадів і не завдавати горя. Усе брав на себе.

—О, ти тут,— мати стояла на веранді, збираю­чись замикати двері.— Що трапилось, Арсене? — ступила до мене, тримаючи під пахвою підручники.

—Нічого,— якомога байдуже відказав, уникаю­чи її прискіпливого погляду.— Відпочиваю.

—Правда — нічого?

—Звичайно,— стенув я плечима.— Вже у від­пустці.

—Е-е, ти мене не проведеш,— мати опустилася'на лавку.— Глянь мені в очі.

—Ах, не вигадуй,— відвернувся.

—Я помітила, Арсене, що ти завжди, як щось не­гаразд, спершу сидиш отут, потім заходиш до ха­ти,— мовила докірливо.

Я наважився подивитися їй в очі, усміхаю­чись.

—Як бачиш, нічого.

Мати осудливо похитала головою і ображено піді­брала губи.

—Не навчився ти мене обдурювати в дитинстві і тепер не вдається. З Олею посварився чи на ро­боті?..

—Усе гаразд, мамо. Тобі здається,— впевнено заперечив.

—А чого ж вона дзвонила і питала тебе? Ніби незадоволена,— допитувалась.

—Сподівався звільнитись до двох годин і піти разом на річку,— пояснив їй.— І закрутився.

—Ага,— иаче заспокоїлась, розгладжуючи збган- ки на сукні, і замислено додала: — Але ти б тут не сидів.

—Мамо,— пригорнувся до неї і докірливо ска­зав: — Далася тобі ця лавка!

Мати знову пильно глянула на мене.

—Якщо це службова таємниця, то безперечно — звелася і пригладила моє розкуйовджене волосся, провела долонею по шиї, щоці, і я притиснувся до її руки губами,— Розігрієш собі обід, тільки не лі­нуйся.

Мати ще оглянулась на мене за хвірткою, і її каб­лучки зацокали по-дівочому весело, замигтіла за парканом не по літах струнка постать. Аж тоді я відчув полегшення. Усе, минулося, витримав екза­мен. І спохопився, бо ж чого тішитись? І чим?

Встав, неквапно піднявся на веранду... А мати спостережлива. Виказала мене лавка. Дрібниця, а не врахував. Ось тобі і знання психології.

Та мене не полишала думка про батька і двох вій­ськових. Відчував: справа надто складна, щоб роз­плутати її швидко, без жодної перешкоди. Але десь же існував слід, якийсь незначний факт. Тільки б його віднайти, натрапити на нього. Звичайно, за ві­сімнадцять літ він добряче стерся, але шукати тре­ба. Троє з одного села...

Задзвонив телефон, і я неохоче здійняв трубку, сподіваючись, що то Оля.

—Як, Арсене, оклигав? — прогув Великошич.

—Взяв себе в руки.

—А мати?

—Нічого їй не казав, але вона щось помітила.

—У матерів інтуїція — дай боже. Краща, ніж у нас,— зауважив Сергій Антонович.— Що збираєш­ся робити?

Шукати. Гадаю, вони зникли по середині свого шляху. Напочатку, звідки виїхали, їх шукали, як і тут, але безрезультатно.

Великошич помовчав, мабуть, міркуючи.

—Що ж, спробуй,— погодився.— Але без офіцій­ного дозволу на розслідування, поскільки ти у від­пустці. До того ж ти зацікавлена особа, а судова етика... Словом, ти мене зрозумів?

—Мені б хоч маленький слід,— розгублено, ні­би виправдовуючись, мовив я.

—Мізкуй, Арсене, наче наказував слідчий. — Дзвони, коли що. Завжди допоможу.

Я потримав усі три справи на долоні. Тоненькі, майже невагомі. Доведеться зустрітись із Кедровським та докладно про все розпитати. Але не тішив себе надією, що зустріч наблизить мене до мети, якої не досяг старий слідчий по гарячих слідах-подіях. Мені залишився попіл, і з нього я повинен ви­добути іскру істини.

Зі стіни на мене спокійно дивився батько. Ніколи не думав, що колись натраплю на його слід. А ма­ти... Невже її не брали сумніви? Невже так вірила йому? А чому ні? Адже вона краще знала батька, ніж будь-хто. І все ж вони мало прожили разом, не беручи до уваги дитбудинок. Дуже мало. І не завсіди риси дитячого характеру проростають у дорос­лій людині. З роками вони можуть мінятися під впливом різних обставин.

І я знову дійшов висновку, що насамперед необ­хідно знайти людину, яка воювала з батьком пліч- о-пліч. У цьому мені без матері не обійтись. Але як її запитати? Як підвести до розмови, не викликаю­чи підозри? Згадав військового з обпеченим лицем, мені вірилось і не вірилось, що справді він колись тут сидів. Мабуть, ввижалось або вигадав у дитин­стві, бо ж вельми хотілося отримати звістку від батька.

Узяв з полиці «Земля гуде» Олеся Гончара, чи­тану й перечитану мною книжку, розгорнув навман­ня. «Потім німецькі танки ганялись по полю за оточенцями, давили траками гусениць людей, почаділих від горя, давили рядових і командирів, давили все живе на шляху. А берегами Сули і Ворскли вже си­діли ворожі засади, прошиваючи з кулеметів човни, що відчалювали від східного берега. Летіли тріски від човнів, кривавилась вода, гойдались на хвилях зелені пілотки...» Далі не читав. Несила. Напевне, і батько потрапляв в оточення, пробивався до своїх, знову сідав на танк і дійшов, женучи фашистів, аж до Хмельницького. Жодного листа не отримала ма­ти від нього з війни. Мабуть, і не знав, що ми вижи­ли в окупації. Як він поспішав до нас!

Вдруге задзвонив телефон. Я розгублено подивив­ся на чорний апарат, ніби його сьогодні поставили й ото вперше він збурив тишу. Оля. Більше нікому.

—Слухаю,— мимохіть глипнув на годинник, за­значаючи час, — п'ятнадцять хвилин на сьому.

—Погано слухаєшся,— сказала ображено.— Чо­го не попередив? А я все нашорошую вуха, мов заєць.

—Пробач, Олю, з... закрутився.

—Еге, аж занесло на річку, і без мене,— іроніч­но зауважила.— Чого там сидів? Чи це таємниця?

Що їй відповісти? Все розказати?

—Мовчиш.—І я уявив, як Оля осудливо похита­ла головою.— А тебе часом не обсідають вагання?

—Які вагання?— насторожено запитав.

—Одружуватись чи ні?

—Олю, припини,— мені зовсім не хотілося сва­ритись.

—Гаразд, Арсене, інколи кортить побути на са­моті. Але чому ти мене не попередив? — уже без іронії, серйозно мовила Оля.

—Звідкіля ти дзвониш?

—Від гастроному, вибігла по хліб. Сьогодні тре­тя серія «Тихого Дону».

—Іншим разом, Олю.

—Що з тобою? — стривожено запитала.— І го­лос у тебе... Якісь неприємності?

—Та ні,— ще сумніше відповів, хоч і намагався бадьоритись.

—Я побігла. Треба своїм хлопакам давати вече­ряти. Подзвони завтра.

—Добре.

Я потримав трубку, надіючись, що Оля говорити­ме про мій настрій, але в ній уже тоскно пікало. Як я прагнув співчуття! І ні від кого його не мав, крім Великошича. Але Сергій Антонович — не мати і не Оля. Нерозділене горе — вдвоє, втроє важче. Мовчання оберталось не золотом, а гірким поли­новим трунком. І мені одному судилось випити його до дна.

Переодягнувся у спортивний костюм, ліг на ка­напу і лише тоді відчув нидіючу втому в усьому ті­лі, а голова ніби наповнена оловом.

У кімнату, крізь яблуневе гілля, проникали смуж­ки призахідного сонця, перетинали м'яку сутінь і ро­жевими теплими плямами падали на стіну, висвіт­люючи на ній фотографію. Обличчя батька прибра­ло живого кольору, повеселішало і здавалося зовсім юним. Довго дивився на нього, аж закипіли від на­пруження сльози на очах, а може, через думки, що, напевне, страшно бачити, як гинуть твої товариші, як шматує зла сила їхні тіла, і сам теж чекаєш та­кої долі.

Склепив повіки і подумав, що мені таки пощасти­ло: попереду більше місяця на розшуки, і за той час дещо можна зробити. А дах стояв десять років не ремонтований, то й ще рік потерпить. Мені б спер­шу знайти того обпаленого військового. Врешті, ні­коли не пізно запитати матір. Завтра...