Ну гаразд, я трохи викривила правду, але, зрештою, кому то шкодить? Еван тяжко зітхнув.
— Я… я хотів з тобою поговорити.
Оце новина! Цікаво, це те, що я думаю?
— А чому зі мною, а не, скажімо, з Бояном, твоїм альтер его?
— Так чортяка пішов до дами, — хтиво заусміхався Еван.
— Справді? А до кого?
— Та до Яни, ну, знаєш, з мілтонівської групи. Така смаглявка з великими е-ее… перспективами. Ну, це справи не стосується.
— Гаразд. Якщо поговорити заманулося — в тебе є чудова нагода. То що тебе цікавить? Останні новини театру? Політичні скандали? Інтимні пригоди?
Ну що ж, коли я згадувала про істеричну ейфорію, я, принаймні, не брехала.
— Та чекай! Я ж серйозно!
— Вибач, — я насилу стерла з лиця хижий оскал, — Так про що мова?
Еван замислився. Таким серйозним я його давно не бачила. Насправді, не бачила ніколи. Навіть коли він збирався бити Алекса, і то, це було якось більш… азартно, чи що. З почуттям. Еван взагалі належав до тієї категорії людей, котрі виглядають привабливо лише тоді, коли чимось захоплені. Так що така задумливість явно не йшла йому на користь. Нажаль, я не могла сказати йому про це, вроджений такт не дозволив.
— Мова про Дафну. Взагалі, про цю ідіотську ситуацію…
— А, ясно. Тобто, навпаки, нічого не зрозуміло… Еван, я ж знаю не більше твого, — я придивилась до виразу його обличчя: щось тут було не так! — А може й менше? Набагато менше? Ну, я маю рацію?
Він кивнув.
— Розумієш, є деякі речі, які краще не афішувати. Особливо в таких обставинах. Вчора ми з Дафною трохи, е-ее, посварились…
— Справді? А через що?
— Через те, що вона… Ми з нею…, а вона в цей же час… І я…
Еван замовк, опустивши очі додолу. Оце чудасія!
— Так що вона? Ну, не муч! Що сталося?
Він зітхнув, піднявши на мене змучено-іронічний погляд.
— Ну добре. Ми з Дафною уже деякий час, гм, зустрічаємося. Ти мабуть, помітила. Не могла не помітити. Так от. Все було б добре, якби не її захоплення Артом. Дитяче захоплення, справді. Тільки якраз вчора ввечері я, прогулюючись лекційним корпусом, надибав на них. У досить недвозначній ситуації.
Він глянув на мене у пошуках адекватної реакції на його слова. Боюсь, нічого адекватного на моєму обличчі не проступало. Я була настільки приголомшена почутим, що не могла вимовити ні слова. Мало того, що студенти в цій Школі сплять один з одним наліво і направо, так іще й викладачів залучають до цього безчинства! І, що найгірше, я нічого про це не знаю! Я, звичайно, помічала деякі симптоми тут і там, але ніколи не думала, що тут все настільки запущено!
— І ви… — насилу проказала я, — посварилися через такий дріб’язок?
— Власне, — іронії моєї він, нажаль, не помітив, — Але це була лише підстава. Насправді, ну, ти ж бачиш, ми всі тут на нервах. Досить лише натяку… От вона і почала хаяти все навколо, а потім сказала, що піде до декана, що хоче звідси поїхати…
— І що, пішла?
— Не знаю. Я був настільки розлючений, що просто розвернувся і пішов геть. До, ее-е… В гості.
— Е ні, зізнавайся вже й далі, раз пішла така розмова! До кого тебе занесло?
— До Вероніки. Правда, я її не застав.
— До кого?! — я аж підстрибнула з крісла, — А ти знав, що вона спить з Алексом?
— З ким?! — підстрибнув Еван.
— Ти все правильно почув, — мені трохи відлягло від серця — все таки, дещо і я знаю.
— Чорт, — повідомив Еван, — Чортове дране лайно.
— От і я так думаю.
— Ні, ти не розумієш… Я ж говорив їй, я був з нею відвертий, ну, іноді, просто інакше не можна… А вона, виходить, все переказувала йому!
Я обміркувала цей варіант. Це звичайно, пояснювало деякі речі — наприклад, дивовижну обізнаність бамбузлівців про наші плани.
— Справді, виходить що так. І чого це тебе до неї потягло?
— Мене? Та я сказав би, її до мене. Вона була така сумна, така нещасна через свого нестерпного сусіда. Я просто мусив її трохи втішити. Ні, ну хто б міг подумати!
— Слухай, а ти більше нічого такого курйозного не помічав?
— Ні, крім того, що… — він допитливо глянув на мене, — Крім того, що у вас з Тоні якісь цікаві взаємини. Мій сусід Томаш казав, що часто бачив вас разом. Ти, сподіваюсь, йому нічого не розказувала?
— Хто, я? Боже, та як ти міг таке… У нас з ним нічого немає. І не знаю, чия в цьому провина.
Цікаво, чи й справді мої з Тоні стосунки зі сторони виглядають настільки підозріло? Соромно людям зізнатися, що найбільшим моїм досягненням була випадкова здибанка на "панорамі"… Може, це спільна житлова площа знищує всяку романтику? А може, він і справді настільки порядний? Теж іще, єзуїт… Образливо, все ж таки.
Еван мовчки колупав тріщину в шибці, очевидно, обмірковуючи нову диспозицію і баланс сил. Я тяжко зітхнула і, з метою зігріти стражденні пальці ніг, котрі не рятували навіть мої бронебійні капці, сіла по-турецьки.
— Ну, то що це нам дає? Окрім загально-виховного ефекту? Я зайвий раз впевнилась в тому, що тут — таки справжнє збоченське кодло. Але ми все одно не знаємо, хто міг вчинити таке неподобство з Дафною. Ти ж не хочеш сказати, що до цього причетний професор Арт?
— В мене, звичайно, немає ніяких доказів. Але може так статись, що вона дізналася від нього щось про камери — ну, відеокамери, за допомогою яких ведеться спостереження, і розповіла нам. Може, він вирішив її таким чином покарати? Боян казав, що та "вуздечка" призначалася для покарання занадто балакучих…
— Ну, казав. Але це ж іще не підстава…
— А ключ? Забула? Пиріг з передбаченнями? Це ж була його ідея!
— Еван! — я вражено завмерла, — Виходить, вони спланували все це заздалегідь! Як же я раніше не подумала?!
Я підскочила з крісла, зробила кілька безладних рухів, потім, зрозумівши марність цієї ідеї, впала назад на продавлене сидіння.
— І що ж тепер робити? Іти до декана? Викликати поліцію? Тікати звідси, доки не пізно?
— Та почекай! Може, це був просто збіг? Ну не збіг, так просто використання наявних ресурсів. Багато хто знав про ключ, ми з цього секрету не робили. Про наше замовлення панові Асперу щодо тортурного приладдя, як з’ясувалося, теж могли знати… Отож, це міг бути хто завгодно. Наприклад, той же Алекс і компанія.
