Аж тут почувся підозрілий звук, і, розвернувшись, я побачив, як із повітря матеріалізується мій шеф, Пайба Оліфаг.

— Бруксе, ти ще тут? — гукнув він.

— Десь тут, — сумно мовив я, — Але ви мене і підсадили…

— Так, іноді є така потреба. Не ображайся, все ж обійшлося.

— А як ви мене знайшли?

— Ну, мені Джаскін повідомив про спіритичний напад, що стався з Нінкомпупом, — шеф стенув плечима, — а оскільки мова йшла про Портфеллера, я зробив десь той же логічний хід, що і ти. Але ти тут і натворив ділов! Молодець, знатимуть тепер, з ким зв’язались. А ти, власне, де?

— Що, ви мене теж не бачите?

— Ні. Але ти припиняй понти ганяти, не знаєш хіба, що чим довше ти перебуваєш у невидимому для інших стані, тим важче потім повернутися до нормального існування.

— А, ну добре. А тепер?

— Не-а. Нічого, схожого на тебе не бачу.

— Ну, я намагався. Так що мені тепер робити?

— Мусиш подумати про те, яке життя прекрасне, і як тобі хотілося б продовжити це заняття. Якщо не згадаєш нічого такого принадного — тут вже я тобі нічим не допоможу.

— Ну і завданнячко! — вжахнувся я. Останнім часом я отримував від життя лише прикрі несподіванки, окрім, окрім…

— О, ну нарешті! — вигукнув шеф, рушаючи до мене, — Тобі вдалося! Я тобі, взагалі-то заздрю. Мені, мабуть, не вдалося би так швидко згадати, заради яких-таких приємностей я існую. Ну, вітаю з поверненням!

І тут, знесилений кількагодинним перебуванням у світі духів, я похитнувся і впав, дорогою зомліваючи. Десь в процесі мене, здається, підхопили, не давши остаточно розтрощити кумпол об тверду підлогу муніципальної лазні.

— Так от, я, гик, думаю, чи не призначити Брукса штатним оглядачем? — мовив мій сильно захмелілий шеф. (Дійство відбувалося наступного вечора в Геліконі .)

— Ні! — сіпнувся я, холонучи від жаху, — Я не достойний такої честі!

— Та що там! — відгукнувся Пайба, — Ти ж протримався в невидимому стані майже шість годин, а це вже другий ступінь професійної магії. Теоретичних навичок, звичайно, не вистачає, але не можна ж не визнавати успіхів. Отже, дамо тобі окремий стіл, зарплату підвищимо — ну, не надто. І взагалі, не сперечайся зі мною, це мене дратує.

— Гаразд, не буду, я собі не ворог.

Адже ж, подумав я, в мене не так багато шансів отримати наступне підвищення. Стати редактором, і того менше. Так що, чого пручатися? Зарплату пропонують підвищити, у що взагалі іще треба повірити і змиритися інтелектуально з цією новою максимою реальності.

— А як ви вважаєте, шеф, Архи надовго відчепилися?

— Та хтозна. Тільки за Портфеллера можеш деякий час не хвилюватися — він валяється в лікарні з якимсь нервовим розладом.

— І все-таки, Бруксе, які вони були, Архи? — інтерес Джаскіна за останніх кілька годин все іще не вичерпався.

— Та страшні потвори і висловлюються цим, ну, амфібархієм чи навіть хе-…хореєм.

— А що це таке? — мовив Нінкомпуп, розливаючи останні краплі тієї пляшки, що я поцупив від держиморд — Нова матірна говірка?

— Угу, щось на зразок того. А потім вони злилися в одну подобу, схожу на триголового дракона… Не знаєте, що це таке, пан Оліфаг?

— Я? А хто в нас знавець міфології? Он, до Гріфа звертайся.

Пан Гріф Реморс подивився на мене крізь бокал із синьо-червоним коктейлем.

— А, згадали старі заслуги. Це, хлопчику, був Великий Істеблішмент. Його, відзначте, побачити довелося дуже небагатьом. Лише кільком навіженим та пророкам, от як Фріленселот-Чудило, на честь якого і було названо нашого товариша Ленса. Так от, це був перший і останній в історії журналіст — драконоборець, добра йому пам’ять.

Ми підняли бокали на честь славного попередника, зрештою, за що ми тільки сьогодні не пили! Я запропонував склянку Ешлі, яка тепер усміхалася без сарказму, без іронії і навіть без скепсису. Не знаю, може, це тимчасово, а може, це вже в мене алкогольна ейфорія, але видовище просто дивовижне.

— Знаєш, Ешлі, про що я подумав, коли шеф змусив мене згадувати приємні моменти життя?

— Ну і?

— Ці моменти було дуже щільно пов’язані з твоїм товариством. І, до речі, моє життя все іще перебуває у небезпеці, так що потрібні регулярні процедури… і мушу повідомити, що така потреба якраз назріває.

— Що, справи настільки серйозні? Не знаю, чи шеф переживе нашу відсутність…

— Хто, Пайба? Та він всіх нас переживе. Ідемо?

— Гаразд, — вона таємниче всміхнулася, — Ну і, з причин суто меркантильних, не можу ж я відмовити у найнеобхіднішому нашому новому оглядачеві.

А чого, добре звучить! Може і справді в мене є якийсь шанс отримати роботу, про яку попереджали Архи? Але якби так сталося, хіба я не знайшов би способу їх надурити? Адже пан Оліфаг зміг, і, схоже, вже не в перше.

Ми вийшли на Адміністративну площу, а потім звернули до чарівного провулку, вздовж якого по одному із каналів протікали темні води річки Хайнекен. Моє нещодавнє щільне з ними знайомство повинно було б викликати у мене відповідну реакцію, та зараз місячне світло зробило із водою дивовижну річ. На ній танцювали сріблясті спалахи, що огортали таємничим ореолом відображення вузьких похилених будинків та хлюпали ясними хвилями об фундамент. Сьогодні місто відпочивало: з освітлених вікон неслися п’яні співи та нескромний регіт місцевих бізнес-леді. З найближчого підворіття долинали відголоси дружньої бійки, а на задньому плані музикою для моїх вух прозвучала сирена та кілька пострілів. Це — моє місто, і, навіть якщо моє перебування тут буде не надто довгим, нехай все залишається таким, як є.

Все спокійно в місті Дрободані!