— Я, ну, лише встиг побувати на чорному базарі, а потім зазирнув до Установи. Ми ж, — я кивнув до Нінки, — намагалися розшукати пана Портфеллера.

Колеги вирішили присвятити мені дещицю своєї уваги. Власне, на мене тепер дивилися три пари очей з професіональним зацікавленням психіатрів, які зіштовхнулися із феноменом розладу удаваного маніакально-депресивного психозу.

— Чорний, значить, базар. Ага, — першим прийшов до тями Редактор, — Установа. Ну, могло бути і гірше. Наприклад, витверезник, а Джаскін?

Той розреготався, Нінка замріяно заусміхався, а мені не залишилося нічого окрім як оглядати їх з невимовним докором

— Та не лякайся, Бруксе, — мовив Редактор, — це у Джаскіна в часи його буремної юності був такий метод: береш об’єкт інтерв’ю за барки, доставляєш його у найближчий питний заклад і заливаєш істотною кількістю алкогольних напоїв, аби нещасний не надто пручався. Цілу філософію склав, підступний, називалася вона “Метод та істина” — правильно, Панчі? — з натяком на вміст алкогольних сполук, та навернув у свою віру значну кількість співробітників. В результаті я починав свій ранок з регулярного прочісування Дрободанських витверезників на предмет кореспондентів ГС. Це було звичайно, дуже весело, однак одного ранку, коли в Редакції мене зустріла негостинна тиша, я вирішив покласти цьому край. Це була титанічна праця, та мені вдалося досягти — відносного — успіху.

— Он воно що, — зітхнув я, — невчасно, значить, потрапив я до вас, шановні, не застав золотої доби Редакції. Шкода… Але який красивий метод, пане Джаскін!

Той улещено зашарівся.

— Пробач колего, — винувато всміхнувся Пайба Оліфаг, — що доводиться тобі працювати у похмурий вік панування людської розважливості, однак зроби старому послугу, напиши статейку. Тобі ж неважко, правда? Ти працюєш позанормово, я неймовірно тішуся. Примітивна залежність, але так надихає!

— Але про що писати? — розгубився я.

— Про ринок, про чорненький. Огляд товарів зробиш, викладеш свої унікальні враження на папері. Це ж така можливість для самовираження! Ну, згоден?

— Спробуй не погодитися! — з повагою повив я, — Ви й мене пиячити відучите, як-от моїх нещасних колег. Тоді моє життя втратить будь який сенс!

— Який він мудрий, страшно глянути, — кивнув на мене Джаскін, — нарешті, Пайба, ти знайшов ідеального працівника. Нам з Нінкою можна йти на заслужений відпочинок.

— Ага, відпо-шинок, хіба що. Знаю я вас, ледве з Редакції, відразу ж у питний заклад аби зняти стрес, який спричиняє кропітка праця. Гаразд, митці, — мовив пан Оліфаг, піднімаючись з-за столу, — Вже по сьомій, я відчуваю докори сумління з призводу того, що досі сиджу сидьма на службі замість культурно збагачуватися в хорошому товаристві.

— Звичайно, ми не тягнемо! — зрадів Джаскін, підхоплюючись, — Нінка, ходи, складеш мені компанію, я йду до “Гелікону”.

— Я буду скаржитися на долю, а ви будете мені співчувати та підливати міцних напоїв у склянку?

— Ой, може, щось оригінальніше вигадаєш, а то вже набридати починає.

— Гаразд, — поважно мовив той, — на цей раз я сам наливатиму. Слід поважати побажання безпосереднього начальства, особливо, коли воно пригощає. Ну, Бруксе, не сумуй. Може й тебе колись відлупцюють, і Редактор на радощах пляшку виставить!

— Іди геть, не заважай мені скорботно оплакувати загибель прекрасних планів на сьогоднішній вечір.

Мені всі хором поспівчували і залишили у гордій самотності. Я побрів до власного відділу, де взяв до рук перо й замислився. Після години зітхань, стогонів та почісувань потилиці на папір посипалися перші слова статті, а потім я так захопився, що, коли жирна крапка увінчала останнє речення, над Дрободаном сходив місяць, що безапеляційно вказувало на настання ночі. Виснажений, але у шаленому захваті від власної звитяги, я побрів додому з наміром здійснити найбільш доречну для цієї пори справу.

Як можна здогадатись, навіть не надто напружуючись, це мені не вдалося. Моя нервова система, навантажена різноманітними враженнями, почала перетворюватись на щось принципово нове. Якось Нінкомпуп оповів мені страшну історію про те, що споживання інформації змінює не тільки психологію, а й саму фізіологію споживача. Тоді я покивав, повідомивши, що тепер мені було зрозуміло, чому йому так добре вдається домовлятися з жінками: інтеракції з мутантами так збагачують досвід! Тепер, однак, це стає мені більш зрозумілим — формуються нові потреби надзвичайної сили, збудження викликають неприродні речі, органи чуттів перелаштовуються на сприйняття сумнівного і несподіваного. Зараз же, замість відпочивати, я почав думати, і цей нехитрий процес довів мене до стану такої екзальтації, як не зміг би ніякий автоеротизм. Я зірвався з ліжка, як кришка з банки із бродячою консервацією, і закрокував по кімнаті, перечіпаючись через меблі, капці та власні нижні кінцівки. Я відчував, що ось-ось повинна статися якась неприємність. “Якщо я не припиню шпортатись, — скептично зауважив я до себе, — то це відбудеться прямо зараз.” Не повірити такому авторитету я, звісно, не міг, тож сів і спробував заспокоїтись. Не допомогло.

Архи… Якщо для них так просто знищити якийсь дисфункціональний елемент Системи, то що можна їм протиставити? Не власний же героїзм, хе-хе. Вони вже зробили перший крок, напавши на нещасного Нінкомпупа, метою чого було або моє фізичне знищення або ж — спроба психологічного тиску, гм, до повного психологічного розчавлення. Але що я зробив, власне? Нечемно поводився з бідолахою Фобіусом? Видобув і оприлюднив приховану від громадськості інформацію? Так, але чого їм боятися? Невже це може зашкодити Системі? Якщо це і справді так, то Архи можуть вчинити справді щось кардинальне.

Однак, в той момент, коли якийсь зухвалий здогад збирався було утворитися з черева оголеної інтуїції, прикриваючись лише підсвідомо-прозорими аргументами, на сцену подій опустилася завіса. Опустилася, як найліпший вид транквілізаторів — паля охоронця правопорядку — мої очі заплющилися, а тіло надбало горизонтального положення. Не знаю, що спричинило таку неконвенційну поведінку — втручання зловісних сил чи здоровий молодецьких сон — але той факт, що я тимчасово випав із свідомого існування, беззаперечний.