Того вечора, перетнувши межі допустимого, я здійснив неочікуваний дебют у світі високого мистецтва. Із виразним зойком я блискавично ввірвався до сфери прекрасного і зупинився тільки тоді, коли на моєму шляху до емпіреїв постала стійка бару. І, без зайвої сором’язливості додам, мій виступ отримав потужний резонанс у суспільстві та критичних колах.
Коли, облитий міцними напоями і обсипаний потрощеним склом, немов святкова прикраса, я спробував піднятись, відразу ж знайшлися охочі допомогти мені й підтримати. Так я опинився, утримуваний за шкірку, перед виразним обличчям розгніваного митця, якого я, звісно, відірвав від процесу натхненного самопізнання.
— Ну, фраер, амба тобі прийшла, — мовив він. Я не міг не погодитись з таким міркуванням. Амба, гаплик, кранти, кришка, труба, фінал, фініш. Див. також “хана” та “триндець ”.
— Ти, чунарь паганий, платить збираєшся?! — Визвірилася салонна манірниця, підводячись з-під стійки, куди її щойно привів інстинкт самозбереження.
— Та я тут ні до чого, шановні! Я випадково повз проходив! Це нещасний випадок! Це прикрість, але не біда! — відчайдушно репетував я, намагаючись звільнитися.
Навколо зібрався чималенький гурт глядачів, що підбадьорювали мого чолов’ягу та закидали порадами, як же саме нам’яти мені писок, розтрощити ребра та натовкмачити кумпол.
— Сча тобі будить нещасний випадок! — пообіцяв мені мій візаві, без жодного зусилля нейтралізуючи мої потуги зірватися з гачка.
— За посуд хто платить буде, покидьок?! — наполягала на своєму розпашіла леді.
— В пику йому, в пику! — не витримували суспензу глядачі. Я осудливо зиркнув на натовп. І похолов. Давно я не спостерігав такої концентрації творчих особистостей на кубічний метр питного закладу. А я ж, бувало, не виповзав з богемних кварталів (бо не міг). От що значить не стежити за культурним розвитком суспільства!
Все, подумалося, звіздець. В такі хвилини можна молитися, сподіваючись, що Боги врятують, а можна гідно прийняти смерть, розуміючи, що сподіватись на таке диво може тільки хворий на ейфоричну шизофренію. Однак, в цей конкретний момент сталося неймовірне. Осяяний неземним світлом, до місця подій, розштовхуючи спраглий до помсти натовп, наближався янгол. Він дивився на мене співчутливо і осудливо, як жінка на коханця, який “вийшов в тираж” раніше ніж слід. Спитаєте, звідки це мені знайомий такий погляд? Чисто дедуктивне теоретизування.
Отже, янгол, матюкаючи навколишніх, що необачно штовхали небесну істоту, підійшов впритул до нашої скульптурної групи і вирік наступне:
— Вуля, мать твою так, облиш хлопця.
— А тобі що до того, Нінка? — Похмуро поцікавився “Вуля”, який щойно був вирішив питання про надання таки переваги правому хуку.
— А я просто попереджаю, що завдання тілесних ушкоджень кореспонденту “Голоса Совісті” нікому затак не минається.
От правда, тільки тут докумекав я, в нього самого рука перев’язана. Це ж Нінкомпуп!
— От бачите, — вказав я на травмованого янгола, опинившись нарешті на землі, — рука у нього перев’язана, а вчора на кладовищі з’явилася нова братська могила. Вночі копали, аби усім загиблим останній спочинок забезпечити. Знаю, сам некролог писав!
— Журналіст!
Натовп в жасі відступив. Вуля з сумнівом розглядав власні руки.
— Чо ж ти не сказав? Чо на них, на журналістів, — обурюючись все сильніше, звернувся він до публіки, — хоч бірочки які не почеплять?
Публіка захвилювалася.
— Ходи, — тихо промовив Нінкомпуп, — а то довиступаєшся.
Ми опинилися надворі, і мій неочікуваний рятівник захихотів.
— Добре ти оце придумав, про братську могилу. Правильно, хай поважають. А як ти тут, взагалі, опинився?
— Абсолютно випадково, — автоматично збрехав я, та аж потім усвідомив, що це якраз правда, адже ж мусив би зараз звітувати Фобіусу у його смердючій штаб-квартирі. Від цього мені легше не стало.
— Ми так і не встигли познайомитися, колего. Нінкомпуп — можна, просто Нінка — мистецька хроніка. Моральний радикал.
— Брукс, ге… гуманітарні проблеми. Побутовий анархіст.
Ми швиденько потисли один одному руки.
— Ну що, — промовив він, — Ходімо десь сядемо, в мене тут одна шинкарка знайома.
— Шикарна знайома? — розгубився я, — Ні, я розумію, такий був стрес, але я не зовсім…
— Тю, дурний. Шинкарка, кажу. Може, питва в кредит дадуть.
— Ого! Нічого собі знайомства! Це ж треба що було бідній жінці зробити? Врятувати життя і честь їй та всім родичам до сьомого коліна?
Адже ж давати в щось кредит без дозволу вищих інстанцій — злочинна дія. Можуть дізнатися і звинуватити у перевищенні допустимої міри співчуття, і доводь потім, що то було у стані афекту чи в результаті нервового розладу. Тож ця леді наражалася на страшну небезпеку.
— Вміти треба, друже. Зараз, як пощастить, продемонструю, як це робиться.
Ми ввійшли до шинка під вивіскою “Прокат пива”, що свідчило про розвинену інфраструктуру закладу. Всередині було темно й вогко, тьмяне світло падало на склянки, добрі п’яні фізіономії та на статуетку в кутку, що зображала роздратованого дракона. Це — відворотний амулет-репелент, що мусив би охороняти від нечистої сили — бомжів, циган, всіляких хіпі — та журналістів. Конфігурація статуетки свідчила, що це — Малий Істеблішмент (дика назва, що дійшла до нас з невідомо яких міфологічних часів). Та, вочевидь, хазяї задарма віддали гроші — ми з Нінкою нічого неприємного не відчули.
Тільки-но ми потрапили досередини, Нінкомпуп весь змінився: в його очах звідкилясь з’явилася втома від життя, недбала хода свідчила про нескінченну нудьгу, а посмішка видавала трагічний надлам знавця страшних таємниць. Він залишив мене сторожувати місця, а сам поплівся до шинкарки. Ота змучена існуванням хода таки вдідька уповільнювала пересування. Він із сумним усміхом привітався до дівчини і, прихилившись до стійки, заговорив, дивлячись на неї знизу вверх. Повернувся він через якийсь час з двома склянками пива. Дивина, та й годі.
— Так, ну отже, — Нінкомпуп хильнув прохолодного напою і рішуче взявся до інквізиції, — Скажи мені, Бруксе, як ти взагалі до Редакції потрапив? Ні, нічого особистого. Просто ти на журналіста схожий, як ковбаса на небеса. Рішення Оліфага, звичайно, привід. Але, здається, ти трохи не в його уподобаннях.
