— Навіщо… Навіщо це вам?
— А… Я обіцяв показати тобі дещо. Що ж, тепер це буде якраз доречно.
Він піднявся з крісла і рушив у інший куток кімнати, який майже губився у густому мороці між тарелями з вогнем. Він здійснив кілька непомітних маніпуляцій, і за хвилину навколо них виросли нові стіни — стіни з тонкого полотна. Білі примарні завіси оточили їх щільним колом, здіймаючись від підлоги до стелі.
— Що це? — вражено запитала Лада.
Пан Смерч задоволено усміхнувся.
— Це — мій театр.
Лада злякано роззирнулась навколо, лише тепер усвідомивши, що вона — сама, у повній владі господаря Вежі, і, якщо він захоче залишити її тут, йому навіть не потрібно буде просити її згоди… Втім, пан Смерч лише криво всміхнувся, глянувши на її стривожене обличчя.
— Зачекай трохи… Зараз сама побачиш.
Якийсь час нічого не відбувалося. Темрява навколо здавалося, трохи розсіялася, відступила перед світлом вогнів за завісою, які кидали на полотно рухливі тіні… Втім, здавалося, ці тіні — аж надто рухливі аби належати предметам. Лада здригнулася, зрозумівши, що тіні рухаються самі собою… Тепер вони почали набувати форми — перед їхніми очами вимальовувалися фігури людей… вони ходили, розмовляли, сміялися, сварилися, сходились для танку чи смертельного двобою… Тіні, силуети, обриси… Їх було безліч, та в цій рухливій масі якось можна було відокремити кожну тінь, розгледіти кожну сцену… Ось закохані присягаються один одному в вірності, ось діти грають в якусь невідому гру, ось старий дід б’є дрюком собаку… чоловік застромлює ножа в спину іншому, сім’я сідає до столу, молода жінка танцює запальний танок… Море тіней вирує, виплескує образи і постаті… Ось, здається, знайомий силует. Дівчина в довгій спідниці та вільній сорочці непорушно стоїть за полотном, приклавши долоні до білої завіси. Лада впізнає Паву і не може відвести погляду від її тіні…
— Це — вона? — тихо запитує Лада в господаря.
Він киває, з усмішкою розглядаючи беззвучну виставу.
— Звідси я можу побачити все… Навіть те, що вже минуло. Я ніколи не втомлююсь від цього спектаклю. Ти навіть можеш сказати, що я — ідеальний глядач.
Лада підняла на нього сполоханий погляд. Він повторював її думки, і знав про це.
— Глядач… — тихо мовила вона, — Глядач чи режисер?
— О, іноді відстань між протилежностями тонша за тінь… Я сказав, що не втомлююсь від цього спектаклю, але іноді… Іноді мені хочеться поділитись враженнями з кимось, розумієш, обговорити ті чи інші сцени, які мене зацікавили.
Він глянув на неї з прозорою посмішкою
— Я ще нікому такого не пропонував… Вирішуй!
На якусь мить Ладі здалося, що вона задихається, що їй бракує повітря… Залишитись тут назавжди? Поховати себе живцем? А що, як вона відмовиться? Тоді вона мусить повернутись в Ясенів ні з чим. Відвідати ще один похорон. А далі? Вона не зможе жити в Ясеніві з цим тавром на сумлінні, вона буде змушена повернутись у Стригород. А там — звична безрадісна рутина, нудотний вир, який засмокче її і знищить у своїй беззмістовній круговерті… Так, але залишитись тут? З господарем Старої Вежі? Стати згодом такою ж маною, котрою лякатимуть сільську малечу?
Тіні невтомно продовжували свій мовчазний танок, одвічну виставу життя і смерті… Вона ніколи не була хорошим глядачем, де вже там стати ідеальним? Втім, хорошого актора з неї теж не вийшло…
— То як? — звернувся до неї пан Смерч, — Ти вирішила?
Лада не могла вимовити ні слова. Тому вона просто кивнула.
***
Пан Крокус рвучко підвівся з крісла. Він ще точно не знав, що збирається робити, але лють його вихлюпувалась назовні, прагнучи знайти бодай якийсь вихід. Стеф Боро глянув на нього, як на скаженого пса — з жалістю, огидою і легким острахом.
— Сядь, Соломон Крокус! Сядь, де сидів, — мовив він суворо, з такою силою в голосі, що пан Крокус мимохіть підкорився.
Пан Боро тяжко зітхнув і налив собі ще віскі.
— Ну от, і лід закінчився… Нема правди в світі, — поскаржився він, — А тут ще ти, друже мій, вистрибуєш з мого франкфуртського крісла, як той… е-ее, невловимий месник. Мені, насправді, немає ніякого діла до твоїх проблем… ані до проблем твоєї чарівної дружини. Я хотів лише з’ясувати дещо. Сподівався, ти допоможеш мені…
— Чого ти хочеш від мене, паскуда? Грошей? Крові?
— От не треба так драматизувати, благаю тебе! — скривився пан Боро, — Мені потрібна інформація. Розумієш, мене зацікавили обставини загибелі Лукаша Пере. Я вирішив з’ясувати, як це все відбулося, зібрав деякі свідчення — неофіційними шляхами. В мене виникла гіпотеза, і я хочу перевірити її. І все. Після того, як ти скажеш мені, помилявся я чи ні, я обіцяю все забути. По-моєму, чесно. Ну що, згода?
Пан Крокус нічого не відповів, продовжуючи свердлити господаря лихим поглядом.
— Ну, оскільки заперечень не надійшло, будемо вважати, що ти згоден, — Пан Боро зручно вмостився в своєму кріслі, закинув ногу на ногу і з задоволенням відпив ковток скотчу, — Гаразд. Зараз я працюю над статтею, де хочу детально описати так званий синдром Чапмена. А, бачу, це ім’я тобі нічого не говорить. Сподіваюсь, ти знаєш, принаймні, хто такий Джон Леннон? Чув? Ну, добре. Так от, культового музиканта, кумира всієї планети було вбито. П’ять пострілів у спину. Дехто Марк Девід Чампен. Це все зрозуміло — які лише маніяки не зустрічаються в цьому чудовому світі… Чапмен, однак, зовсім не маніяк — він все тверезо зважив, добре підготувався, навіть лінію захисту на суді продумав… Цікаво, що він все життя був полум’яним прихильником "Бітлз". То якого ж біса він застрелив Леннона? Так ніхто і не зміг пояснити це адекватно… Я спробую — в руслі своєї концепції, звичайно. Втім, випадок з убивцею Леннона — це випадок маргінальний. Мені здається, мотивація, яка привела його до вбивства, властива багатьом, хоч далеко не кожен може втілити такі прагнення. От ти, скажімо.
Пан Крокус підвів похмурий погляд на Стефа Боро.
— Йдеться про відносини кумира і прихильника, коли останній настільки переймається своїм поклонінням, що починає ідентифікувати себе з кумиром. Тоді у схибленій свідомості прихильника відбувається зсув — він починає уявляти себе на місці кумира і прагне здійснювати владу, яку буцімто має… У твоєму випадку, кумиром, безперечно є твоя дружина-вбивця, котру ти боїшся і котрою захоплюєшся. Її ставлення до тебе, схоже, не є аж надто теплим — вона вийшла за тебе з міркувань безпеки і задля повернення собі доброго імені…
