Удень Чеслав пішов на узлісся. Сюди чоловіки городища приходили вправлятися в стрілянні з лука. Не встиг він як слід прицілитися, щоб випустити першу стрілу, як з’явився його друг Кудряш. Ім’я йому таке при народженні дали не без заміру. Його голова й справді була кучерява. А з-під тих кучерів визирали майже завжди бешкетні та веселі очі.

– Ти куди пропав? Я тебе всюди шукав, а тебе як корова язиком злизала, – накинувся на Чеслава товариш.

– На полюванні був.

– Що?! А мене чого не взяв із собою? – насупився Кудряш.

– Так від твоєї тріскотні, Кудряше, уся живність розбіжиться.

– Так уже й розбіжиться… – у його голосі почулася образа, але одразу в очах блиснуло бешкетництво, а потім і підозра. – І ранком тебе ніде не було. Недоговорюєш ти, Чеславе, щось приховуєш. Ох, я-то тебе знаю!..

Чеслав і Кудряш товаришували, скільки себе пам’ятали, напевно, відтоді, як навчилися повзати й відбирати одне в одного дерев’яні та глиняні цяцьки. Рухливий Кудряш був баляндрасник і веселун, заводила на будь-якому святі й гулянці. Але верховодив у цій дружбі зірвиголова Чеслав.

– А Зоряна мене замучила, так випитувала, неначе рогатиною до частоколу притисла: «Де Чеслав? Куди подівся? Скажи та розкажи, Кудряшечку!» – передражнив Зоряну Кудряш. – Навіть любчиком назвала!

– Ой, брешеш ти, Кудряше! – похитав головою Чеслав, знаючи любов друга до перебільшення та вигадування казок і небилиць.

– Та щоб мене кикимора поцілувала! – спробував зробити серйозне лице Кудряш.

– Допросишся, поцілує. Ну, а ти що їй?

Обличчям Кудряша розпливлася глумлива посмішка. Не поспішаючи, він ліниво потягнувся, немов зі сну, відтягаючи очікувану відповідь, а потім із серйозною міною видав:

– Сказав, що ти зустрів у лісі русалку, вона тебе зачарувала і ти бігаєш тепер слухати її казки. Так потихеньку сохнеш за нею, нудишся, здичавів, страждаєш… Забава мене ледь дрюком не відходила.

– Дурило! – невесело відгукнувся Чеслав. – Ти краще б про Посвяту подумав. А то осоромишся, дівки точно проходу не дадуть, – задражнять.

– Отакої! Так й осоромлюся?..

Кудряш діловито засукав рукави, поплював на руки, примощуючись поруч із другом, і натягнув тятиву. Потім заплющив одне око, передумав, заплющив друге, прицілився в палицю, встромлену в землю на узліссі, що слугувала мішенню, і відпустив нарешті тятиву.

– Схибив, – Чеслав махнув рукою.

– Так сонце просто в око засвітило! – свято вірячи своєму виправданню, заявив Кудряш.

– Яке сонце?! Тобі, Кудряше, батьки руки погано зладнали!.. – почувся розкотистий регіт.

За розмовою друзі й не помітили, як до них підійшов Борислав – рудоволосий хлопець їхнього віку, що також мав у руках лука.

– Зате тобі реготалку твої справно злагодили, – не залишився в боргу Кудряш.

– Що стараєтеся? Боїтеся на Посвяті знеславитися? – криво посміхнувся, а тоді й відкрито заіржав Борислав. – Бачив, бачив нині, як ти, Чеславе, лісом, як той заєць, стрибав.

«Це коли я від Мари йшов. Треба бути обережнішим», – відзначив подумки Чеслав. А вголос якомога спокійніше відповів:

– Випробування покаже, кому сміятися доведеться… А ти-то чого лісом шатуном тиняєшся?

– Я?.. Та так… Справи були… – спершу було зніяковів, а потім невиразно відповів Борислав.

– Ну й у мене справи, – відрізав Чеслав.

Борислав, красуючись і насмішкувато поглядаючи в бік Кудряша, став на мітку для стріляння. А Чеславові ніби між іншим кинув:

– У Мари був? Заборону волхва порушував… – і відпустив тятиву.

Стріла точно вцілила в палицю. Майже відразу її розколола інша, пущена Чеславом.

– А ти не сунь свій веснянкуватий ніс у горщик із чужим молоком, ціліший буде, та й молоко не скисне, – попередив він Борислава.

А пущена Кудряшем стріла знову пролетіла повз, і хлопець пом’янув багатьох дрібних лісових духів.

– Це ж хто такий влучний?

Від лісу, куди тільки-но полетіла очманіла стріла Кудряша, з козубом у руках з’явилася Зоряна. За нею біг чудний Вишата, розмахуючи тією-таки загубленою стрілою.

– Ну от, тільки пом’янув лісову нечисть, а вони вже тут, – їдко підмітив Кудряш, незадоволений появою нових свідків його сорому.

– Чую голос, дай, думаю, гляну: хто на стрільбищі вправляється… Світлого дня тобі, Чеславе. Рідко видно тебе щось… – стрельнула очима в бік хлопця Зоряна.

Чеслав, ледь глянувши в бік дівчини, мовчки кивнув, нібито зосередившись на цілі.

– Ішла б ти, Зоряно, ішла… та не заважала б хлопцям справою важливою займатися, а то тільки збиваєш, під руку словами порожніми кидаючись, – із перебільшеною діловитістю заявив Кудряш.

– Та що ж отут важливого? – намагаючись приховати посмішку, поцікавилася Зоряна. – Прицілюйся та стріляй!

– Вам, дівкам, усе забавою легкою здається, а тут велике вміння та вправність знаєш які потрібні?! Знаєш?! Не жіноча! – Кудряш постарався сказати це якомога суворіше й серйозніше, але від того вийшло ще кумедніше.

– Ой чи?! – зі сміхом перепитала Зоряна.

– А то?! – невдоволенню Кудряша не було меж.

Стріляти йому зовсім перехотілося.

– Не жіноча!.. Не жіноча!.. – Вишата став ганятися за легкокрилою бабкою та викрикувати на різні голоси. – Не жіноча!

– Чеславчику, дай-но свій лук! – задирливо попросила Зоряна, ступнувши до хлопця.

– Ще чого! Не жіночого то розуму справа! – пробурчав невдоволено Чеслав і не дав лук.

Чимало жінок їхнього племені, чиє життя завжди проходить у суворому оточенні лісу, вимушені боротися за своє існування і зі звіром диким, і з людом недобрим, запросто могли впоратися зі зброєю. А були серед них і такі, для кого й лук не був дивом. Але Чеслав не любив, коли торкалися його зброї. А тим більше жінка! У глибині душі він остерігався пристріту чи порчі на своє мисливське спорядження, побоюючись, що воно перестане служити йому справно й втратить влучність. А пристріт – річ не проста! Та й не один він так думав із чоловіків їхнього племені.

Зоряна невдоволено насупила свої соболині брови.

– А ти, Бориславе?.. Теж не даси? – підступилася дівчина до юнака.

Хлопець засумнівався було, але йому важко було відмовити Зоряні.

– Тобі, Зоряно, що хочеш… – передав дівчині свій лук Борислав.

Дівка обвела хлопців лукавим поглядом, приклала стрілу до тятиви, із зусиллям натягнула, прицілилася й відпустила… Стріла точно влучила в палицю, а дівчина з викликом глянула на Кудряша. А той, вражений, невдоволено фиркнув, крекнув і, різко скинувши лук, вистрілив… І несподівано для самого себе теж влучив. Поспіль якийсь час стояв і лупав очима, не вірячи у свою спритність, а переконавшись, що таки влучив, одразу надувся від важності й, споважнівши, подивився на Зоряну.

Дівчина пирснула від сміху:

– Ой, зараз луснеш, Кудряшику!.. Ой, луснеш!.. – а пересміявшись, додала: – А таки у стрілянні зі мною тобі краще не змагатися – продуєш!..

– Та вже точно!.. – обурився Кудряш.

– Вишаточці теж лук потрібний! – заявив Вишата, що кинув ганятися за бабкою й тепер уважно стежив за тим, що відбувається.

А Зоряна тим часом підійшла до Чеслава й лагідно, так, щоб ніхто не чув, запитала:

– Хлопці та дівки ввечері на грища збираються… Прийдеш?

– Ніколи нині, – не дивлячись їй в очі, відповів хлопець і натягнув тятиву.

Так минуло кілька днів. Чеслав із ранку зникав у лісовій хащі, намагаючись привчити до себе непокірну бранку. Повертався сердитий і похмурий. А наступного ранку поспішав знову до неї з новою надією.

Якось за обідом, коли вся родина була в зборі, Велимир уважно подивився на Ратибора.

– Думаю, дружину тобі настав час підшукати, Ратиборе, – сказав синові, коли той перехопив батьківський погляд.

Усі подивилися на Ратибора, а в Голуби навіть ложка випала з рук. Ратибор теж перестав їсти, а обличчя його чомусь раптом сполотніло.

– От пройде Чеслав Посвяту, поїдемо в городища інших родів та по хуторах – дівок подивимося, – продовжив Велимир.