– Як ти, синку? – тихо запитала Болеслава, прибираючи зі столу.

– Як бачиш, цілий, – буркнув юнак і ступив за поріг.

Роздратований, не знаючи, на кого більше – на себе чи на батька, Чеслав вийшов із дому. Надворі він побачив Ратибора й Голубу. Вони сиділи поряд на колоді, про щось тихо перемовляючись. Помітивши Чеслава, розмову чомусь урвали, а Голуба, підхопивши цебро з водою, пішла в дім.

– Ну й дурноголовий ти, брате! Батько ночі не спав, тебе чекав. Накрутити б тобі вуха, щоб попухли! – напався, гиркаючи баском, зовсім як батько, на брата Ратибор.

– А сам у вухо не хоч? – з погрозою запитав молодший.

– А по шиї? – уже лагідніше поцікавився старший.

Чеслав пішов спати на сінник. Там було просторіше, ніж у домі, і дихалося вільніше.

Щойно світанок зайнявся над верхів’ями дерев, Чеслав прокинувся. Розкинувшись поруч, час від часу похропуючи, спав Ратибор. Швидко, але так, щоб не розбудити брата, юнак вибрався з шарудливого сіна й пішов у бік дому.

Городище ще ніжилося в залишках нічного сну, і тільки йому, Чеславові, чомусь не хотілося продовжити ці солодкі миті. Очевидно, на те в нього були важливі причини. І він не хотів, щоб будь-хто з одноплемінників прознав про них.

Обережно прокравшись до ще сплячого дому, Чеслав під уважним поглядом невсипущого павука, що дивився на нього з глибини своєї пряжі-павутини, знайшов під рушником два хліби і, прихопивши їх, тихо вийшов на вулицю. Сховавши хліби в торбу, яку він теж узяв із собою, юнак рушив до річки.

Та ще раніше за свого хазяїна прокинувся кінь Вітер. Зачувши Чеслава, він вимогливо заіржав.

– Відчепись, Вітре, не до тебе!

Але Вітра, звісно, не влаштувала така відповідь, і він заіржав іще голосніше та ще й став нетерпляче бити копитом.

– Ти ж перебудиш усіх, дурню! – Чеслав розумів, що Вітер вимагає, щоб його викупали й почистили.

Учора на це в хазяїна не було ані сил, ані часу. Але й зараз юнака відвертали зовсім інші справи. І все-таки, розуміючи справедливість вимог хвостатого друга й боячись, що він перебудить усе городище, Чеслав мусив пристати на цю наглу вимогу.

– Ну, добре вже, пішли на річку, реп’ях. Тільки стрілою!

Вітра не треба було вмовляти, він понісся в бік річки набагато швидше від свого хазяїна…

Коня Чеславові подарував батько, коли той був ще лошам. Це був дуже дорогий подарунок, а для хлопчиська, яким на той час був сам Чеслав, – межа бажань. Далеко не всі в їхньому племені володіли цими гарними тваринами.

Попелясто-сірої масті, з довгими сильними ногами, шкурою, що сріблилася на сонці, Вітер був нащадком тих рідкісних коней, що потрапили до їхніх дрімучих лісів із дикого степу. З тієї далекої сторони, про яку в їхніх нетрях лише казки та небилиці оповідали: нібито на краю того степу земля з небом сходиться. Отож казали, що саме відтіля разом із загоном зухвалих степовиків, які забралися в таку глухомань, бажаючи поживитися та пограбувати лісових жителів, з’явилися й коні.

Степовики спритно управлялися зі своїми жвавими скакунами, нападаючи й грабуючи лісовиків та забираючи їхніх дружин і дітей у полон. Але чоловіки лісових племен і родів теж були не боязкі, а в лютості своїй, силі й ратній справі могли посперечатися зі степовими. Зібравшись дружною ватагою й знаючи ліс і його таємниці набагато краще за чужинців, вони розсіяли непрошених гостей серед дерев, улаштовуючи їм хитрі пастки, заманюючи у багнисті водойми й непрохідні буреломи, зрештою перебили всіх до одного й відстояли свої селища й житла. А коні, на яких прибули степовики, дісталися в нагороду найсміливішим і гідним…

Біля воріт городища Чеслава привітали сторожі.

– Що так рано? Сну не маєш?

Чеслав лише махнув у їхній бік рукою, доганяючи Вітра. А той уже був біля річки і, як ошпарений, влетів у тиху воду, піднявши хмару бризок. Чеслав поклав торбу на березі, швидко нарвав прибережної трави і, роздягнувшись, увійшов у воду. Підійшовши до коня, він почав хлюпати на нього водою й люто терти йому боки травою. Вітрові зовсім не сподобалися швидкість і напористість процедури, і він невдоволено зафиркав, перебираючи копитами.

– Стій, не балуй! – гримнув на нього Чеслав.

– Та ти, дивлюся, за кимось женешся, хлопче? – почулося з берега.

Чеслав і не помітив, коли й звідки з’явився Сокіл. Кошлата чуприна, розпатлані вуса й борода та отримана на полюванні рана, що перетинала його чоло й око, надавали йому лютого вигляду. Здавалося, що, проводячи багато часу в лісі, він і сам став схожий на звіра. Але тільки зовні. Сокіл посідав у громаді особливе, почесне місце. Він учив юнаків племені всіх премудростей життя в лісі, полювання, а також ратної справи, роблячи з них справжніх чоловіків – добувачів і захисників. Усе, що знав і вмів Чеслав, було заслугою Сокола.

– Довгих років тобі, Соколе! – приклавши руку до грудей і шанобливо уклонившись, привітав наставника хлопець.

– І тобі, Чеславе.

– Не очікував побачити тебе…

– А я люблю раненько росяною травичкою пройтися. Любо мені те, та й від хворостей різних береже, – поплескав себе по ногах Сокіл.

Тільки тепер Чеслав помітив, що штани Сокола підкочені до колін, а ноги – в росі.

– Тебе не було кілька днів… – Сокіл очікувально подивився на юнака.

Чеслав мовчав, сподіваючись, що тим обійдеться.

– Де пропадав? – не обійшлося.

– У лісі… Місця для лову… вишукував, – щоб не дивитися в очі Соколові, Чеслав знову почав терти боки Вітрові, але тепер уже абияк.

– Це добре, коли в молодця є гідне заняття, – посміхнувся у вуса Сокіл.

Чеслав знову не найшовся, що сказати.

– Щось ти неговіркий нині… Знову зібрався в довгу дорогу?

– Ні, Соколе, моя дорога лише до річки. Коня вирішив викупати, почистити, – і став терти Вітра так старанно, що той навіть відсахнувся від нього.

– А я вже почав турбуватися, Лісовик тебе задери… – раптовий порив вітру здибив і без того розкуйовджену чуприну Сокола, зробивши його самого схожим на згаданого Лісовика. – Думаю, чи не загуляв хлопець, не забалував?.. Адже незабаром твій обряд Посвяти. Великий для юнака день! Пам’ятаєш?

– Хіба про це можна забути? У мене на плечах голова, а не горщик.

– Голова в тебе є, – погодився Сокіл.

– А чого ти вирішив, що я зібрався їхати, Соколе?

Сокіл обурено крекнув і спробував пригладити свою непокірну гриву.

– Тому що коли йдуть на річку коня купати, не беруть із собою торбу з двома хлібами, – хитро примружився наставник.

– Від тебе, Соколе, ніщо не сховається, – захоплено вигукнув Чеслав.

– Цього я й тебе вчив. Не просто дивитися, а бачити. І бачу я, Чеславе, що ти задумав щось… Приховуєш… Очі відводиш…

Від цих слів серце юнака тенькнуло.

– Та я тобі не чужий, завжди можеш мені довіритися. Якщо не ділом, то порадою допоможу… Можеш не відповідати. Сподіваюся, ти робиш правильно. Одне скажу: часом ми щось вчиняємо не замислюючись, до чого це призведе в майбутньому.

Чеслав мовчав і тільки смикав зім’яту в руках траву.

– Захочеш поговорити про це, ти знаєш, де мене знайти, – промовивши це, старий Сокіл пішов.

А Чеслав, підхопивши торбу з хлібами, довів Вітра майже до воріт городища і, ляснувши рукою по крупу, скомандував:

– Додому, Вітре!

Повторювати двічі не довелося. Кінь голосно заіржав і, жваво влетівши у ворота, понісся додому. А Чеслав, оглянувшись на всі боки: «Ніхто не бачить?» – рушив до лісу. Він ішов ледь помітною стежкою. Люди нею ходили рідко, і вона майже повністю заросла травою, але ж таки нею ходили…

Юнак щодалі заглиблювався в хащу. На шляху траплялися величезні кам’яні брили. Казали, що колись, дуже давно, їх сюди притягнув якийсь страшний злидень Льодовик, надовго скувавши все під собою, а відступивши, кинув…

Стежка обігнула маленьке болітце і повела Чеслава в майже непрохідні нетрі. Нарешті, попетлявши трохи серед колючих чагарників, вона вивела його на зарослу травою й квітами галявину біля підніжжя невисоких скель. Покриті мохами, чагарником і низенькими деревами, що вчепилися корінням у скелі й намагалися вижити на їхньому кам’яному тілі, вони приховували ледь помітну щілину, що переходила в печеру. Здавалося, що це всемогутній Перун, розгнівавшись за щось на цю кам’яну твердиню, кинув у неї блискавкою й розколов. А може, так і було насправді?