Втім, була ще й прихована причина. І ця причина (так би мовити, світ під світом) важила більше, бо її не можна було називати: Едді не міг дозволити собі в чомусь випередити Генрі, бо Генрі був практично ні на що не здатний… крім, звісна річ, Наглядати за Едді.

На спортивному майданчику за багатоквартирним будинком, де вони жили (у бетонному передмісті, де вежі Мангеттену затуляли обрій, наче втілення мрії, а світом правив чек соцзабезпечення), Генрі навчив Едді грати в баскетбол. Едді був на вісім років молодший за Генрі й значно дрібніший, але рухався набагато швидше. Він мав природне відчуття гри. Щойно Едді опинився на потрісканому бугруватому бетоні майданчика з м’ячем у руках, всі потрібні рухи наче вистрибували з його нервових закінчень. Він був прудкіший, але це не мало особливого значення. Турбувало інше: він грав краще за Генрі. І якщо після ігор це було йому невтямки, то похмурі погляди Генрі й сильні стусани вище ліктя, якими нагороджував його старший брат дорогою додому, мусили все пояснити. Мабуть, ці стусани Генрі вважав жартиками. «Два за те, що ухилився!» – весело вигукував Генрі, а потім гах! Просто в біцепс Едді, виставивши одну кісточку, – але на жарти вони не скидалися. Це було більше схоже на попередження. Так, наче Генрі сказав: «Краще не дури мене й не виставляй ідіотом, коли ведеш м’яч до кошика, брате. Не забувай, що я Наглядаю за тобою».

Та сама історія повторювалася з читанням… бейсболом… грою в хованки… математикою… навіть скакалкою, хоч у неї й грали самі дівчата. Те, що він краще вмів це все робити чи міг би вміти краще, було таємницею, яку слід було будь-що зберегти. Бо Едді був молодший брат. Бо Генрі за ним Наглядав. Та все ж переважно прихована причина була найпростішою: все це мусило зберігатися в таємниці, бо Генрі був старшим братом Едді, й Едді його обожнював.

Два дні тому, коли Сюзанна оббіловувала кролика, а Роланд заходився коло вечері, Едді був у лісі південніше від табору. Там він побачив цікавий наріст, що стирчав зі свіжого пенька. І на нього накотило дивне відчуття (саме це, подумав Едді, люди й називають словом «дежа-вю»). Він помітив, що невідривно дивиться на відросток, який формою нагадував дверну ручку негарної форми. Тьмяно усвідомив, що в роті пересохло.

За кілька секунд Едді зрозумів, що дивиться на відросток, який стирчить із пенька, а сам тим часом думає про майданчик за будинком, у якому вони з Генрі жили… згадує, який теплий був бетон під його дупою і як нестерпно смерділо сміття в контейнерах, що стояли у провулку за рогом. У цих спогадах він тримав у лівій руці шматок дерева, а в правій – ніж для овочів, узятий з ящика біля раковини. Гілка, що стирчала з пенька, викликала в пам’яті той короткий період життя, коли він до нестями обожнював різьбити з дерева. Цей спогад був похований так глибоко, аж Едді не одразу зрозумів, із чим він пов’язаний.

Найбільше в різьбярстві йому подобався навіть не сам процес. Він любив дивитися на дерево перед тим, як взятися до роботи, і уявляти, що з нього вийде. Часом йому ввижалася машинка чи вантажівка. Іноді – собака чи кіт. А одного разу, згадав він, привиділося обличчя ідола – примарної брили з острів Пасхи, що їх він бачив у одному з випусків альманаху «National Geographic» у школі. Виявилося, що це навіть добре. Гра полягала в тому, щоб зрозуміти, яку частину уявленого можна вирізьбити, не зламавши шматок дерева. Відтворити все не вдавалося ніколи, але якщо бути обережним, то часом можна зробити багато.

У гілці, що стирчала з пенька, щось таке було. І Едді подумав, що за допомогою Роландового ножа зможе випустити на свободу більшу частину цього «чогось». Той ніж був найгострішим і найзручнішим інструментом з усіх, які йому доводилося використовувати в житті.

Щось усередині дерева терпляче чекає, коли хтось – наприклад, він, Едді! – прийде й випустить його. На волю.

«Ой, гляньте, дівчисько! А що це дівчисько сьогодні робить? Будиночок для своїх ляльок? Чи горщик, аби було куди пісяти своїм манюнім пісюнчиком? Рогатку, щоб вдавати, ніби полюєш на кроликів, наче великі хлопці? О-хо-хо… ну хіба не краса?»

Зненацька Едді відчув, що згоряє від сорому, що це все неправильно. У ньому ожило сильне відчуття таємниці, яку слід будь-що зберігати, нікому не виказувати, а потім він згадав – вже вкотре згадав, – що Генрі Дін, який з віком став великим мудрецем і видатним наркашем, був мертвий. Цей спогад досі не втратив здатності заскочити зненацька, і вражав він по-різному: іноді приходила туга, іноді – почуття вини, а часом – гнів. Цього дня, за два дні до того, як зеленими лісовими коридорами на них посунув велетень-ведмідь, сталася дивовижна річ. Едді відчув полегшення й величезну радість.

Він був вільний.

Едді позичив у Роланда ножа. Скористався ним, щоб обережно вирізати гілку з пенька, а потім приніс її назад, сів під деревом і почав крутити в руках. Він дивився не на неї, а всередину неї.

Сюзанна закінчила поратися з кроликом. М’ясо вже варилося в казанку над багаттям, а шкурку вона натягнула на дві палі і прив’язала мотузками з сиром’ятної шкіри, знайденими в Роландовому кошелі. Пізніше, після вечері, Едді почне вичиняти шкуру. За допомогою рук Сюзанна легко просувалася до того місця, де, прихилившись спиною до стовбура високої старої сосни, сидів Едді. Біля багаття Роланд кришив у казанок якісь чародійські – і, поза всяким сумнівом, смачнющі – лісові трави.

– Що робиш, Едді?

Едді зрозумів, що ледве притлумлює в собі абсурдне бажання сховати деревинку за спину.

– Та так, нічого. Захотілося щось, так би мовити, вирізьбити. – Помовчавши, він додав: – Але в мене все одно нічого путнього не вийде. – Здавалося, Едді прагне переконати її в тому, що він нездара.

Сюзанна спантеличено подивилася на нього. Якусь мить відповідь наче готова була зірватися з її вуст, але потім жінка просто знизала плечима й залишила його на самоті. Вона не мала жодного уявлення, чому Едді, схоже, соромиться щось там вирізувати на дереві (її батько, наприклад, весь свій вільний час щось різьбив), але якщо це окрема тема для розмови, то, мабуть, Едді сам її почне, треба тільки дати йому час.

Він знав, що почуватися винним – це тупо і не має сенсу, але також розумів, що йому набагато зручніше займатися цією роботою, коли Роланда й Сюзанни немає в таборі. Схоже, старих звичок не так вже й легко позбутися. Здолати залежність від героїну – дитячі забавки порівняно з тим, аби перемогти залежність від дитинства.

Коли вони вирушали полювати, стріляти чи займатися в своєрідній Роландовій школі, Едді міг спокійно повернутися до свого шматка деревини. Обробляючи його, він відчував дедалі більшу втіху, а власна майстерність дивувала його самого. Форма була на місці, він не помилився щодо неї. Тут усе було просто, і Роландів ніж вивільняв її надзвичайно легко. Едді вирішив, що цього разу йому пощастить досягти максимального результату, а це означало, що рогатка може стати справжньою зброєю. Ясна річ, порівняно з Роландовими револьверами це не надто великий здобуток, але все одно – він зробить її власноруч. Сам. І ця думка зігрівала йому душу.

Коли в повітрі розляглися крики наляканого вороння, Едді їх не почув. Подумки він уже бачив (сподівався невдовзі побачити) деревинку з прив’язаним до неї ремінцем.

Як наближається ведмідь, Едді почув раніше за Сюзанну й Роланда, але не набагато. Він з головою поринув у свою роботу і, як це завжди буває під час дії творчого імпульсу, не помічав нічого навколо. Більшу частину свого життя він притлумлював у собі ці імпульси, але зараз один із них заволодів ним повністю. Едді з доброї волі став в’язнем.

Із заціпеніння його вивели навіть не звуки, з якими валилися дерева, а постріли з револьвера, що лунали один за одним і доносилися з півдня. З посмішкою на вустах Едді підвів погляд і брудною від тирси рукою відкинув з лоба волосся. Тієї миті, коли він прихилився спиною до високої сосни на галявині, що стала їм домом, його обличчя, на якому, змагаючись, перехрещувалися промені зеленувато-золотистого лісового світла, було справді вродливим – юнак із неслухняним темним волоссям, яке весь час намагалося впасти на високе чоло, юнак із сильним рухливим ротом і світло-карими очима.