— Але що ж такого вона могла побачити? — спитав Ругон, зважившись нарешті вийти з кутка, куди він забився.

— В мене є страшне підозріння, — відповів Паскаль. — Я збирався поговорити з вами про Сільвера, коли побачив вас. Він полонений. Треба поклопотати в префекта, спробувати його врятувати, коли ще не пізно.

Старий торговець олією, пополотнівши, глянув на сина» Потім швидко відповів:

— Слухай, доглядай за нею. Я сам сьогодні дуже заклопотаний. Подивимося завтра, і якщо — перевеземо її до Тюлетської божевільні. А вам, Макаре, треба вирушати цієї ж ночі. Ви дали мені слово, що так буде. Я піду побачуся з паном Блеріо.

Він недоладно бурмотів, палаючи бажанням вийти з хати на холод, на свіже повітря. Паскаль пильно дивився то на божевільну, то на свого батька й дядька; егоїзм ученого брав у ньому гору; він вивчав матір та її синів з цікавістю натураліста, що спостерігає метаморфози комахи. Він думав про те, як розростається родина, наче той стовбур, що відкидає силу паростів, як терпкі соки розносять одне й те ж насіння в найвіддаленіше віття, вигнуте на всякий штиб за примхою сонця й затінку. На мить, ніби при спалаху блискавки, перед ним постала прийдешність Ругон-Макарів, цієї зграї випущених на волю домагань, що жеруть здобич у блиску золота й крові.

А тим часом, почувши Сільверове ім’я, тітка Діда перестала співати. Якусь мить вона прислухалася з турботою. Потім знову почала несамовито вити.

Ніч зовсім спала на землю; темна кімната гнітила жахом і пусткою. Крики божевільної, якої вже не було видно, вихоплювалися з темряви, мов із забитої труни. Ругон вибіг на вулицю заморочений; його переслідувало глузливе голосіння, що лунало ще моторошніше в пітьмі.

Коли П’єр вийшов з завулка св. Мітра, розмірковуючи про себе, чи не буде небезпечно клопотати в префекта за Сільвера, він побачив Арістіда, що тинявся пустирищем, заваленим колодами. Той, упізнавши батька, підбіг зі стурбованим виглядом і прошепотів йому на вухо кілька слів. П’єр пополотнів. Він кинув переляканий погляд на темне пустирище, освітлене лише відблисками циганського огнища. І обидва звернули на Римську вулицю, прискорюючи кроки, ніби вбивці; вони підняли коміри пальт, щоб їх не впізнали.

— Що ж, це звільняє мене від клопоту, — пробурмотів Ругон. — Ходімо обідати. На нас чекають.

Коли вони прийшли, жовтий салон уже сяяв огнями. Фелісіта перевершила саму себе. Всі зібралися тут: Сікардо, Грану, Вюйє, торгівці олією, торгівці мигдалем, коротко кажучи, все товариство в повному складі. Тільки маркіз відмовився прийти, покликуючись на приступ ревматизму, до того ж він збирався в дорогу. Він бридився цими буржуа, заплямованими кров’ю, родич його, граф де Валькерас, очевидячки, порадив перечекати в Корб’єрському маєтку, поки про нього забудуть. Відмова пана де Карнавана зачепила Ругонів. Але Фелісіта втішилася, пообіцявши собі врядити пишний бенкет. Вона взяла в зажиток два канделябри, замовила ще дві перші і дві другі страви, щоб добірним частуванням змусити забути за відсутність маркіза.

Для більшої врочистості стіл накрито в вітальні. Гбтель «Прованс» постачив срібло, порцеляну та кришталь. З п’ятої години на стіл було вже застелено, щоб гості, приходячи, могли милуватися на його пишне накриття. На білій скатертині на обох кінцях столу в порцелянових позолочених вазах з намальованими на них квітами стояли букети з штучних троянд.

Коли звичне товариство жовтого салону зібралося гуртом, гості не могли приховати захвачу, викликаного таким видовищем. Цим панам було ніяково, й вони потай обмінювалися поглядами, що казали без слів: «Ругони з’їхали з глузду, вони кидають гроші на вітер». Правду мовити, Фелісіта, запрошуючи гостей, не могла стримати язика. Всі вже знали, що П’єр дістане орден й деяке призначення і на цю звістку, мовляв, за старою «повитягалися носи». Рудьє злісно казав про неї: «Ця смуглявка надто вже пишається». Коли настав день відплати, зграя буржуа, котрі добили поранену Республіку, захвилювалася, всі стежили один за одним. Кожен вихвалявся, що йому пощастило вкусити дужче за сусіду, і вважав несправедливим, що тільки Ругонам дістаються лаври перемоги, здобутої гуртом. Навіть ті, хто надсаджував груди тільки для того, щоб дати вихід темпераменту, нічого не вимагаючи від новонародженої Імперії, були прикро вражені тим, що завдяки їм найзлиденніший, найзаляканіший з усіх раптом дістає червону стрічку в петлицю. Інша річ, коли б цієї відзнаки сподобився цілий салон!

— Мене не цікавить орден, — сказав Рудьє Грану, відвівши його до вікна. — Я відмовився від нього ще в часи Луї-Філіппа, коли був за постачальника двору. Ех! Луї-Філіпп був добрий король, ніколи Франція не матиме такого короля.

Рудьє знову робився орлеаністом. Потім він додав з хитрою облудою колишнього панчішника з вулиці Сен-Оноре:

— Але ви, мій милий Грану, хіба не личила б вам стьожка в петлиці? Що там не кажіть, ви такий же рятівник міста, як і Ругони. Учора в одному вишуканому товаристві не хотіли й віри йняти, що ви могли наробити стільки галасу самим молотком.

Грану пробурмотів подяку й, зашарівшись, як дівчина при першому любовному освідченні, нахилився до вуха папа Рудьє й прошепотів:

— Хай це залишиться між нами, але я маю підстави гадати, що Ругон клопотатиме за стрічку й для мене. Він добрий чоловік.

Колишній панчішник раптом споважнів і став виявляти витончену ввічливість. Коли Вюйє заговорив з ним про заслужену нагороду, одержану їхнім приятелем, він відповів дуже голосно, так, щоб почула Фелісіта, котра сиділа за кілька кроків, що такі люди, як Ругони, «роблять честь Почесному легіону». Книгар притакував: уранці він дістав тверду обіцянку, що клієнтуру колежу буде йому повернуто. Щодо Сікардо, то йому було трохи прикро, що тепер у їхній кумпанії не він один матиме відзнаку. На його думку, тільки військові мали право на стрічку. Мужність П’єра його здивувала. Але, добрий з натури, він згодом розходився й почав кричати, що прибічники Наполеоне вміють цінувати людей з серцем і енергією.

Отож П’єра й Арістіда зустріли захоплено: всі руки простяглися Їм назустріч. Їх почали обіймати. Анжела сиділа на канапі біля своєї свекрухи, поглядаючи на стіл із здивуванням ненаситної ласухи, що ніколи не бачила стільки страв разом. Підійшов Арістід. Сікардо поздоровив зятя з прегарною статтею в «Незалежному». Він повертав йому свою ласку. Молодий чоловік на його батьківські запитання відповів, що йому хотілося б переїхати з сім’єю до Парижа, де брат Ежен, звісно, допоможе йому висунутись, але йому бракує на це п’ятсот франків. Сікардо пообіцяв дати йому такі гроші; він уже подумки бачив свою дочку в Тюїльрійському палаці на прийомі в Наполеона III.

Тим часом Фелісіта непомітно кивнула чоловікові. П’єр, оточений гостями, які зі співчуттям допитувалися, чому він такий блідий, зміг вирватися лише на якусь хвилину. Він ледве встиг прошепотіти жінці, що знайшов Паскаля й що Макар вирушав вночі. Потім ще тихіше розповів їй, що мати збожеволіла; він поклав пальця на вуста, наче кажучи: «Ні слова, щоб не зіпсувати обіду». Фелісіта стулила вуста. Вони перекинулися поглядом, і кожен з них (подумав: «Тепер стара не докучатиме нам більше; браконьєрову хатинку розберуть, як колись зрівняли з землею садибу Фугів, і ми назавжди заслужимо пошану й повагу в Пласані».

Але гості вже поглядали на стіл. Тут Фелісіта запросила всіх сідати. Настала щаслива хвилина. Коли всі взялися до ложок, Сікардо жестом попросив уваги.

— Панове, — сказав він, — я хочу від імені всього товариства поздоровити нашого господаря з високою нагородою, що її він блискуче заслужив своєю мужністю й патріотизмом. Безперечно, це саме небо навіяло Ругонові думку залишитися в Пласані в той час, як ці поганці тягли нас по великих шляхах. І я від щирого серця вітаю постанову уряду… Дозвольте мені закінчити… Потім ви вітатимете нашого друга. Так знайте ж, що наш друг дістає орден Почесного легіону, а крім того, призначається на посаду митника.

У гостей вихопився крик здивування. Ніхто не чекав такого призначення. Дехто криво посміхався, але вигляд розкішних потрав підняв у всіх настрій, і вітання посипалися звідусіль. Тут Сікардо попросив ще уваги.