Він хотів був повернути назад, коли почув, що мати когось виряджає. Він ледве встиг сховатися в темному кутку під сходами, що провадили на горище. Двері відчинилися, з’явився маркіз, а за ним Фелісіта. Пан Карнаван завше виходив раніше рантьєрів нового міста, без сумніву, для того, щоб не ручкатися з ними на вулиці.

— Е, маленька, — казав він на сходах, притишуючи голос, — та ці люди ще полохливіші, ніж я гадав. З такими людьми Франція завжди належатиме тому, хто перший матиме сміливість її взяти.

І він гірко додав, ніби сам до себе:

— Ні, монархія надто шляхетна для нашого часу. Проминув її час.

— Ежен написав батькові і попередив його, — сказала Фелісіта. — Він певний перемоги принца Луї.

— Дійте, — зауважив маркіз, ступаючи вже по східцях. — Через два-три дні весь край буде зв’язано по руках і ногах. До побачення, маленька.

Фелісіта зачинила двері. Арістідові, що причаївся в темному кутку, запаморочилось у голові. Не чекаючи, поки маркіз вийде на вулицю, він скотився сходами, плигаючи через кілька ступнів, і як навіжений побіг до друкарні «Незалежного». Думки плуталися в його голові. Він був лютий, він винуватив своїх кревних у тому, що вони його обдурили. Ось як! Ежен тримав батьків у курсі подій, і мати ні разу не показала йому листів старшого брата! Та він осліп пішов би за його порадою. І ось тільки за цю годину він випадково дізнався, що брат певен успіху державного перевороту. Арістід і сам, до речі, почасти це наперед угадував, але не прислухався до цих передчуттів через дурня підпрефекта. Найбільше він гнівався на батька; він уважав, що П’єр досить дурний, щоб. бути легітимістом, а той при нагоді опинився на боці Бонапарта.

— Скільки я наробив дурниць через них! — мурмотів він, біжачи. — Гарна ж я зараз людина. Ах, яка наука! Грану — і той розумніший за мене.

Арістід мов буря вскочив до редакції «Незалежного» і здавленим голосом спитав про статтю. Її було вже зверстано. Він звелів подати набір і не заспокоївся, поки сам не розібрав її, з серцем перемішуючи літери, мов кісточки доміно. Книгар, видавець часопису, здивовано поглядав на нього; власне, він був задоволений, бо і йому стаття здавалася небезпечною. Але щоб випустити газету, потрібний був матеріал.

— Ви ж дасте мені що-небудь інше? — спитав він Арістіда.

— Неодмінно, — відповів той.

Він сів до столу й почав писати дуже палкий панегірик переворотові. З першого ж рядка він заприсягався, що принц Луї є рятівником Республіки. Але не встиг він написати цієї сторінки, як зупинився й, здавалося, почав шукати, що ж йому сказати далі. Його хиже обличчя зробилося непокійне.

— Мені треба піти додому, — сказав він зрештою. — А статтю я вам надіпщю. В крайньому разі часопис вийде трохи пізніше.

Арістід повертався додому повільно, поглинутий роздумами. Його знову опанувало вагання. Навіщо так швидко змінювати свої погляди? Ежен розумний хлопець, але мати могла прибільшити значення однієї простої фрази в листі. У всякому разі, найкраще чекати й мовчати.

За годину Анжела прибігла до видавця з удаваним розпачем.

— Чоловік тільки що дуже покалічив собі руку, — сказала вона, — Коли він входив, то прищипнув дверима чотири пальці. Він страшенно мучиться, але все ж продиктував мені цю замітку і прохає надрукувати її завтра.

Наступне число «Незалежного» складалося майже виключно з відділу випадків, а на першій сторінці вміщено таку замітку: «На жаль, нещасний випадок, що трапився з нашим шановним співробітником, паном Арістідом Ругоном, позбавляє нас на деякий час його статей. Він вельми побивається, що змушений мовчати в такий вирішальний момент. Але жоден з наших читачів, звісно, не сумніватиметься в його патріотичних почуттях і в тому, що він зичить добра. Франції».

Цю двозначну замітку написано по зрілих роздумах. Останню фразу можна було витлумачити на користь будь-якої партії. Арістід заздалегідь вітав переможців, даючи собі можливість прилучитися до них, хай хоч хто б вони були.

Другого дня журналіст походжав по всьому місту з перев’язаною рукою. Мати, перелякана газетною заміткою, прибігла до нього, але він не схотів показати їй руки й говорив з такою гіркотою, що стара жінка все зрозуміла.

— Це нічого, минеться, — прощаючись, трохи насмішкувато сказала заспокоєна Фелісіта. — Тобі треба тільки спокою.

Завдяки цьому вигаданому нещастю та раптовому виїзду підпрефекта «Незалежному» дали спокій, не так як більшості демократичних часописів по департаменту.

Четверте грудня проминуло в Пласані доволі спокійно. Ввечері відбулася народна маніфестація, але юрба розсіялася з появою жандарів. Група робітників підступила до п. Гарсоне, вимагаючи обнародування паризьких телеграм. Він пихато відмовив їм; робітники пішли собі з криком: «Хай живе Республіка! Хай живе конституція!» Потім знову запанував спокій. Жовтий салон довго обмірковував цю «невинну прохідку» і прийшов до висновку, що все йде якнайліпше. Але дні п’ятого й шостого грудня були куди тривожніші. Пішли чутки про повстання дрібних сусідніх містечок; на півдні департаменту люд брався до зброї, Палю та Сен-Мартен-де-Во повстали перші, залучаючи своїм-прикладом містечка Шаваноз, Назер, Пужоль, Валькерас, Верну. Тоді жовтим салоном опанувала паніка. Особливо турбувало всіх те, що Пласан опинився у самому осередку заколоту. Певне, загони повстанців уже никають поблизу і відрізають шляхи сполучення. Грану з переляканим виглядом повторював, що мер не має ніяких повідомлень. Почали вже гомоніти про те, що в Марселі ллється кров, а в Парижі вибухла моторошна революція. Майор Сікардо, розлютований полохливістю обивателів, казав, що умре на чолі свого загону.

У неділю сьомого грудня острах досяг свого апогею. В жовтому салоні, де утворився нібито реакційний комітет, на шосту годину вечора зібралися бліді та тремтячі люди, що розмовляли поміж себе тихим голосом, ніби в кімнаті померлого. Вдень стало відомо, що колона повстанців — біля трьох тисяч чоловік — зупинилася в Альбуазі, десь за три милі від Пласана. Поговорювали, правда, що ця колона мала прямувати до головного міста департаменту, залишаючи Пласан ліворуч; але план походу міг змінитися, та ще й досить було полохливим рантьє зачути, що повстанці всього? за декілька кілометрів, як вони відчули, що мозолисті робітничі руки хапають їх за горло. Ранком вони дістали перше уявлення про заколот: декілька пласанських республіканців, бачачи, що вони не можуть щось серйозного зробити у місті, вирішили піти й приєднатися до своїх братів із Палю й Сен-Мартен-де-Во. Перший загін вийшов об одинадцятій годині через Римську браму, співаючи «Марсельєзу» й розбиваючи шибки. Між іншим, постраждало й вікно Грану. Він оповідав про це, невиразно белькочучи від жаху.

Тим часом жовтий салон не знав, що робити. Майор послав свого служника дізнатися, куди саме прямують повстанці, і всі чекали його повернення, роблячи найрізноманітніші здогади. Тут були всі. Рудьє і Грану, посідавши в фотелі, жалібно позирали один на одного, а за їхніми спинами стогнали колишні гендлярі, сторопілі зі страху. Вюйє, вдаючи, ніби він не дуже вже й переляканий, думав про те, яких заходів ужити, щоб урятувати свого крамницю й себе самого; він розмірковував, де б йому краще сховатися: чи в комору, чи в льох, і схилявся на бік льоху. П’єр та майор походжали вітальнею, часом перекидаючись уривчастими словами. Колишній торгівець олією не розлучався зі своїм другом Сікардо, щоб запозичити в нього хоч трохи мужності. Ругон, що з давніх давен чекав на цю кризу, намагався триматися спокійно, хоча його душило хвилювання. Що ж до маркіза, то він, як завше, причепурений, усміхнений, балакав у кутку з Фелісітою, що теж здавалася дуже веселою.

Раптом хтось подзвонив. Усі ці пани стріпонулися, ніби від пострілу. Фелісіта побігла до дверей, а в салоні запанувала тиша. Обличчя, бліді й непокійні, повернулися до дверей. На порозі з’явився задиханий служник і відразу вдався до свого господаря:

— Пане, повстанці будуть тут за одну годину.