Раз увечері маркіз прийшов перший до салону і застав там саму тільки стару пані Ругон.

— Ну що, дитино, — спитав він із своєю звичайною ласкавого фамільярністю, — як воно ведеться? Чому тільки, до бісового батька, ти таїшся від мене?

— Я не таюся, — відповіла здивована Фелісіта.

— Гляньте-бо, вона ще хоче обдурити такого старого лиса, як я. Моя мила дитинко, будь одвертою зі мною, як із другом. Я радніший всім допомагати вам потайки. Ну-бо, будь щира.

Фелісіті блискавкою майнула думка. Критися їй не було з чим, а якщо вміло мовчатиме, вона, мабуть, довідається про все.

— Ти всміхаєшся, — знову почав де Карнаван. — Це вже початок признання. Я так і знав, що ти ховаєшся за чоловіковою спиною. П’єр надто незграбний — він сам зразу не додумався б до такої доброї зради, яку ви готуєте. Правда, я бажаю від усього серця, щоб Бонапарт дав вам те, чого я попросив би для вас у Бурбонів.

Ця проста фраза ствердила сумніви, що вже деякий час ворушилися в старій жінці.

— А принц Луї має всі шанси на поспіх, чи не так? — жваво спитала вона.

— Адже ж ти не зрадиш мене, коли я скажу тобі, що і сам так думаю? — зауважив усміхаючись маркіз. — Свою справу я вважаю безнадійною. Я старий і вже своє відспівав; коли я що й робив, то лише для тебе. Раз ти без мене знайшла добрий шлях, я тішитимуся думкою, що ти вигадала на моїй поразці. Головне: не таїся від мене. Іди до мене за порадою, коли щось тобі стане на перешкоді.

І він додав з скептичною усмішкою дворянина, що пустився берега:

— Сто чортів, я ж теж можу вчинити маленьку зраду!

Тієї хвилі до салону ввійшла вся кліка колишніх торговців олією та мигдалем.

— А, любі реакціонери! — сказав тихенько де Карнаван. — Бачиш, дитинко, найбільша вмілість у політиці — це мати добрі очі там, де інші не бачать нічого. У цій грі у тебе всі добрі карти.

Другого дня Фелісіта, під’юджена цією розмовою, забажала в усьому впевнитися. Був початок 1851 року. Вже понад півтора року Ругон регулярно що два тижні одержував листи від Ежена. Він читав ці листи, замкнувшися в опочивальні, а потім зберігав їх у старому столі до писання, що ключі од нього старанно ховав у кишеню своєї камізельки. Коли жінка розпитувала в нього, він тільки відповідав: «Ежен пише, що здоровий». Фелісіта давно мріяла дістатися до тих листів. Отже, другого після розмови з маркізом дня, ранком, коли П’єр ще спав, вона обережно встала, знайшла в камізельці чоловіковій ключ од столу і замінила його ключем од комоди, таким самим завбільшки. Як тільки чоловік пішов з дому, вона в свою чергу зачинилася в опочивальні, витягла з шухляди листи й почала читати їх, аж палаючи вся від цікавості…

Де Карнаван не помилився, справдилися й її власні підозри. У шухляді було сорок листів, і по них Фелісіта могла простежити всі етапи широкого бонапартистського руху, що мав привести до Імперії. Листи були ніби за короткий щоденник, що в них Ежен викладав факти один по одному, висловлював свої надії, оперті на тих фактах, і давав поради. Ежен був переконаний. Він казав про Луї-Бонапарта як про необхідну, долею послану людину, що сама тільки могла врятувати батьківщину. В Бонапарта вірив він ще до повернення того до Франції, коли бонапартизм здавався ще кумедною химерою. Фелісіта зрозуміла, що син її ще з 1848 року був за таємного агента, та ще й дуже діяльного. Він не з’ясовував, яке становище посідає в Парижі, але було очевидно, що він працював на користь Імперії за наказами певних осіб, про яких відгукувався з якоюсь фамільярністю. В кожному листі говорилося» що діло йде і що можна сподіватися на близьку розв’язку. Майже всі листи закінчувалися викладенням лінії поведінки, що її треба було триматися Ругонові в Пласані. Тепер Фелісіта зрозуміла деякі слова і вчинки свого чоловіка, що їхньої користі вона раніш не бачила. П’єр корився своєму синові, сліпо виконуючи його накази.

Коли стара жінка дочитала останнього листа, вона вже пройнялася переконаністю сина. Увесь задум Ежена став їй ясний. Він сподівався серед заколоту зробити політичну кар’єру й розплатитися з батьками за свою науку, кинувши й їм кусень з пайованої здобичі. Хай тільки батько поможе йому, хай буде корисний для справи, і Ежен легко виклопоче призначення П’єра Ругона за митника. Як відмовити тому, хто власноруч виконував найсекретніші доручення? Листи Ежена остерігали Ругона й помогли йому уникнути багатьох дурниць. За цю послугу Фелісіта була йому дуже вдячна. Вона знову перечитала деякі місця, де Ежен досить темно говорив про остаточну катастрофу. Ця катастрофа, що її значення і розміри годі було їй уявити, здавалася Фелісіті ніби кінцем світу: бог поставить вибраних праворуч, а засуджених ліворуч і її візьме до праведних. Другої ночі їй пощастило покласти ключа знову до кишені жилета; вона намірялася тим самим способом знайомитися з кожним новим листом. Вона вирішила вдавати, ніби нічого не знає. Ця тактика виявилась чудова. Віднині Фелісіта могла допомагати чоловікові, і тим успішніше, що робила це ніби ненароком. П’єрові здавалося, мовби він працює один, але часто-густо жінка звертала розмову на бажаний напрямок і вербувала спільників для рішучого менту. Їй завдавала муки недовіра Ежена. Їй так хотілося мати змогу сказати йому після перемоги: «Я все знала і замість того, щоб стати на перешкоді, сприяла вашому успіхові». Ніколи ще жоден змовник не працював з меншим галасом і з більшим путтям. Маркіз, якому Фелісіта звіряла свої таємниці, був у захваті.

Але Фелісіта й далі турбувалася За долю свого любого Арістіда. Відколи вона увірувала в свого старшого сина, несамовиті статті «Незалежного» все більше лякали її. Вона палко прагнула навернути нещасного. республіканця в свою віру, але не знала, як це зробити обережніше. Вона помітила, як Ежен настирливо застерігав її проти Арістіда. Вона розповіла про це де Карнаванові, котрий цілком погодився з Еженом.

— Моя дитинко, — казав він, — у політиці треба бути егоїстом. Коли ви переконаєте свого сина й «Незалежний» почне захищати бонапартизм, то ви страшенно нашкодите справі. «Незалежний» приречений; навіть саме його ім’я дратує пласанських буржуа. Хай ваш любий Арістід викручується сам: це корисно молодій людині. Мені здається, він не з тих, хто довго грає ролю мученика.

Але Фелісіті нетерпеливилось навернути-всіх кревних на вірний шлях тепер, коли вона добре знала істину, і вона взялася повчати Паскаля. Медик, із егоїзмом вченого, що поринув у свої досліди, мало цікавився політикою. Світ міг валитися, коли б він у цей час робив дослід, а він би не повернув голови. Проте він поступився перед материними вимогами, яка докоряла йому, що він живе, як той вовк.

— Коли б ти бував серед порядних людей, — казала вона, — ти мав би практику в доброму товаристві. Приходь принаймні посидіти ввечері в нашому салоні. Ти познайомишся з панами Рудьє, Грану, Сікардо. Усе це люди статечні, вони платять по чотири-п’ять франків за візити. Бідні ж не збагатять тебе.

Поривання до успіху, до збагачення всієї родини зробилося в Фелісіти справжньою манією. Паскаль, щоб не засмучувати її, приходив кілька разів провести вечір у жовтому салоні. Йому було там не так нудно, як він того побоювався. Вперше його вразило, до якого ступеня дурості може дійти здорова людина. Колишні торговці олією та мигдалем і навіть маркіз і майор здалися йому цікавими тваринами, що їх він не мав нагоди спостерігати. З цікавістю натураліста поглядав він на їхні машкари, коли по них проходила гримаса; по ній Паскаль угадував їхні заняття, їхні прагнення. Він слухав їхні порожні балачки так, ніби намагався вловити глузд нявкання або собачого гавкоту. Саме тоді він захоплювався порівняльною зоологією і переносив на людей спостереження над спадковістю у тварин. У жовтому салоні він почувався, як у звіринці. Він одшукував подібність у кожному з цих обивателів з якою-небудь твариною. Маркіз своєю сухорлявістю й маленькою головою, лукавим личком до смішного нагадував великого зеленого коника; Вюйє здавався йому холодною, липкою жабою; Паскаль трохи поблажливіше ставився до Рудьє — товстого барана і майора — старого беззубого дога. Зате Грану викликав у нього здивовання. Доктор цілий вечір вивчав його лицевий кут. Чуючи, як Грану харамаркає якісь погрози проти республіканців, цих кровопивців, Паскаль весь час чекав, що він замукає, як теля, а коли Грану підводився з місця, то докторові здавалось, що він зараз стане окарач і так вийде з вітальні.