Дмитро зрозумів, що ці два підозрілих типи одного поля ягоди з Павкою Горіним. Зразу відчувалась шпана, до того ж дрібна. Глибоко затягнувшись, Дмитро випустив їдкий дим в обличчя чубатому.

– Закрий свій «Ювелірторг». Будеш дивувати інших.

Клишоногий пискляво хихикнув:

– Ги-ги-ги! Диви, який гусь!..

– Не місцевий чи що? – поцікавився чубатий, пронизуючи Дмитра кролячими очицями. – Щось такого не зустрічав у нас в Курську. Звідки до нас залетів?

– Здалеку.

– Ти не темни, – писнув клишоногий.

Дмитро скептично посміхнувся.

– А то що буде?

– Посунься, Ксьондзе, на пів-вареника, – сказав клишоногий чубатому. – Я йому один документик під ніс підсуну.

– Заткнись! – обірвав його той. – Бачиш, що свій. – І, закинувши за спинку лавки руку, довірливо заговорив до Дмитра: – Нам стременний потрібен. Підеш?

– А в якій галузі вволите працювати?

– Підеш – побачиш.

Дмитрові захотілося трохи познущатися з них.

– А що я з цього матиму?

– Тисячу, а то й півтори, – відповів довгов'язий.

– Щоб я заради паршивої тисячі бруднив руки? Та ніколи в житті! – з вдаваним обуренням мовив Дмитро.

Клишоногий огризнувся:

– Дивись, ще й фасонить, фрайєр! Тисячі йому мало за те, що півгодини постоїть.

– Розмову закінчено, – піднявся з лавки Чилікін. – Розбігайтесь, братці-кролики, хто куди. З крохоборами мати справу не збираюсь.

Чубатий намагався утримати його за рукав:

– Почекай, чого вуздечку закусив? Свої ж тут, домовимось!

– Добре, ходімо, – погодився Дмитро.

– Куди?

– У відділення міліції. Он у вікнах світиться.

– Так він стукач! – скочив на криві ноги куций. – Кінчай з ним, Ксьондзе!

Чилікін схопив з-під ніг цеглину.

– Провалюйте, чортові шахраї, поки цілі. Ну!

Не зводячи очей з піднятої Дмитром цеглини, злодюжки боязко позадкували в глибину скверика. А дійшовши до загорожі, перестрибнули через неї, погрозливо помахали кулаками і загубилися в густому натовпі перехожих.

Задоволений з того, що налякав їх, Чилікін повернувся на вокзал. Роздягся, вкрився з головою простирадлом і не помітив, як заснув. Цього разу сон його був міцним і глибоким.

А другу ніч і кілька наступних Дмитро провів в поїзді, серед веселих хлопців і дівчат, які їхали будувати Куйбишевську ГЕС. Дотримав свого слова начальник вокзалу. Він домовився з обкомівцями, і ті включили Дмитра в склад дружного загону добровольців курської молоді.

Комсомольці зустріли Чилікіна як свого. Добре було йому з ними. Коли у вагоні залунала пісня, він навіть підтримав хор молодих голосів:

Пока я ходить умею,

Пока я глядетьумею.

Пока я дышатьумею –

Я буду идти вперед…

Тільки коли Дмитро залишався віч-на-віч з собою, на серце знову важким тягарем звалювалася вина за смерть Івана Ключини. Згадуючи минуле, він все гостріше відчував, що як би далеко не поїхав, якою б роботою не захопився, те, ще сталося на Роздольній, 82, завжди буде гнітити його.

Але щоб вийти на найближчій зупинці, повернутися назад до Євпаторії і розповісти слідчому Туляковій всю правду, у нього не вистачало ні рішучості, ні мужності, і кур'єрський поїзд віз його все далі й далі, відраховуючи сталеві кілометри.

ОД СЕБЕ НЕ ВТЕЧЕШ

Зблизившись у дорозі з курськими хлопцями, Чилікін тримався їх і після приїзду на будівництво. Оселився разом з ними в одному гуртожитку, працював на одному участку, обідав в одній їдальні. Вечорами та у вихідні дні теж намагався не залишатися сам. Самотність гнітила його, переслідувала згадкою про минуле.

На великій будові Дмитро знайшов усе – і роботу до душі, і повагу товаришів, і навіть кохання. Не мав лише одного – душевного спокою. Як міг, приховував від хлопців свій настрій, щоб вони не дізналися про його таємницю. Було дуже важко сміятися при людях, жартувати, поводитись, як усі, коли душу гнітила туга.

Деяку полегкість відчув після знайомства з бетонницею Тамарою Кручею. Ця жвава, струнка полтавчанка захопила його, змусила вдень і вночі думати про себе, пізнати тривогу першого кохання. Та коли вони стали більш близькими і прийшла пора розповісти все-все про себе, не приховуючи нічого з минулого життя, у Дмитра не вистачало сил цього зробити. А обдурювати Тамару він не міг і не хотів. І Дмитро, не попрощавшись, поїхав з будівництва. Це була його друга втеча від самого себе.

Куди йому виїхати з Куйбишева, Дмитро не знав до самого прибуття на вокзал. Біля кас він побачив низенького вусатого залізничника, дуже схожого на знайомого товстуна-провідника. І тут Дмитро пригадав, як той просив передати привіт онуку, що працював в Омській області, десь у тайзі, на будівництві целюлозно-паперового комбінату.

І він взяв у касі квиток до Омська.

Опинившись на березі другої могутньої ріки – Іртиша, Дмитро відшукав у містечку будівників свого однофамільця. Онук товстуна-провідника загітував Дмитра вступити до них в бригаду слюсарів-монтажників, влаштував його на квартиру.

Добре працювалося Дмитру на новому місці до приїзду на будівництво кореспондента «Строительной газеты». До того часу Дмитро вже став передовиком, і його портрет разом з портретом онука провідника висів на Дошці пошани. Кореспондента з Москви зацікавило те, що обидва хлопці добре працювали, були ровесниками, мали один фах, одне прізвище, ім'я та по батькові. Він вирішив написати про них нарис під назвою: «Однофамільці». Але в призначений для бесіди час один з героїв майбутнього нарису не з'явився. Зробити фотознімки і зібрати докладний матеріал про нього кореспонденту не пощастило. Так ні з чим він і поїхав.

– Що ж ти пресу підводиш? – накинувся другого дня на Дмитра його однофамілець. – Про нас хотіли написати, а ти зник. Негарно вийшло.

– Не журися, тебе ще прославлять.

– Слава мені не потрібна. Ти мене не так зрозумів.

– Тим краще.

А через тиждень після від'їзду кореспондента Дмитро попросив начальника будівництва перевести його на кар'єр, де у глухій тайзі добували для потреб будівництва каміння. Туди навряд чи завітає хоч один редакційний гість з Москви чи Омська. Так Дмитро втретє спробував втекти од своєї тіні. Він не хотів, щоб про нього дізналися в технікумі, на заводі, вдома, в гуртожитку Куйбишевської ГЕС і, особливо, в євпаторійській прокуратурі. Страх перед покаранням змушував його ховатися.

Але все ж сталося те, чого боявся Дмитро. Його викликав до себе слідчий із сонячного Криму. Дмитро думав, що після першого допиту його заарештують і етапом відправлять в арештантському вагоні в Сімферополь.

На велике здивування, слідчий відпустив його додому і дуже ввічливо попросив зранку знову зайти в контору.

«Що це за хід конем?» – подумав тоді Дмитро. Або посланець кримської прокуратури ще дуже недосвідчений, або в цьому й полягає хитрий маневр: перевірити, винен чи ні колишній студент технікуму фізкультури Дмитро Чилікін.

А що, коли ні те, ні інше, а просто вияв звичайного довір'я?

Все це так напружило Дмитрові нерви, що він, не вечеряючи і не роздягаючись, впав на ліжко і пролежав до ранку з широко відкритими очима. Ця ніч була ще страшнішою, ніж та, коли він на квартирі Волкової вдарив штопором Івана Ключину. Тому й не склепив Чилікін цілу ніч повік, думаючи свою гірку думу.

Довго в його душі боролися почуття, його кидало в піт від думки, що доведеться багато років підряд сидіти за ґратами разом з егоїстичними, безсердечними людьми із злочинного світу, який став для нього глибоко ненависним. До ранку у нього була можливість уникнути такої участі. Навколо кар'єру на сотні кілометрів розкинулась глуха тайга. Увійде в неї людина і загубиться від усіх, як голка в копиці сіна.

Та що йому дасть втеча від слідчого? Знову життя з важким каменем на серці? Знову душевні терзання? Адже він ніколи не простить собі вини за смерть Ключини. І так доведеться мучитись не рік, не два, а до самої старості, до останніх днів, якщо зізнанням перед людьми не скинути з себе важкого тягаря докорів совісті. Ні, од себе не втечеш!