За вікном зненацька знявся вітер і поніс уздовж висілка пожовкле листя. На телефонних дротах, натягнутих між тимчасовими стовпами, плутались довгі нитки «бабиного літа». Крізь хмари синіло кришталево-чисте небо.
Скинувши плащ, Крилатий, не кваплячись, причесав волосся і сів за стіл. Діловито поклав перед собою чистий аркуш паперу, відкрив авторучку, прочистив перо. Роблячи все це, він непомітно поглядав на Чилікіна, який стояв біля дверей.
«На портреті він набагато молодший, – подумав Крилатий. – І погляд зовсім інший, щось жалібне в ньому і водночас зухвале, потайне…»
Показав очима на стілець:
– Сідайте. Чого ж ви стоїте?
– Дякую, – неохоче присів Чилікін. Хвилясте волосся, яке дивно збилося під головним убором, трохи уродувало його. Але великі карі очі розумно дивилися з-під густих він і згладжували цей дефект. Зовнішність Чилікіна викликала симпатію. Такий хлопець має подобатись дівчатам. Хороше у нього обличчя, тільки якесь змучене.
– Паліть, – запропонував Крилатий і поклав на стіл пачку «Бєломорканалу», яка зосталася у нього від домашніх запасів.
– З великим задоволенням, – взяв цигарку Чилікін і, наче виправдовуючись, додав: – Куриво до нас рідко завозять…
Він пом'яв пальцями картонний мундштук, затримався поглядом на марці тютюнової фабрики, припалив від протягнутого Крилатим сірника. З насолодою глибоко затягся раз і ще раз.
– Давненько не палив кримських цигарок. Люблю феодосійський «Бєломор».
– Я теж віддаю перевагу цигаркам цієї фабрики, – пройшовся по кімнаті Крилатий і, схрестивши пальці, сів на підвіконня. – Ви часом не здогадуєтесь, чого я приїхав сюди із Сімферополя?
Так прямо поставлене питання стурбувало Чилікіна. Адже тільки-но він сам думав про це. Але вигляду не подав. Невимушено відкинувся на спинку стільця, збив з цигарки попіл і спокійно, відповів:
– Не маю й уяви.
«Він чудово володіє собою…» – подумав Крилатий.
– І ніяких гріхів не маєте? – запитав голосно.
– Чому? Гріхи є, – добродушно заперечив Чилікін, – але не такі, щоб через них працівники прокуратури подорожували з Криму до Сибіру. Такої честі можуть бути удостоєні тільки громадяни, які серйозно завинили. А я що?..
– Ну що ж, – встав Крилатий з підвіконня і пересів за стіл. – Ми вже люди дорослі і будемо говорити відверто. Так ось, я приїхав до вас у справі Івана Ключини. Пригадуєте такого?
– Ще б пак! Друзями були, – затягуючись цигаркою, відповів Чилікін. – По-дурному помер хлопець, – додав він із зітханням. – Досі як живий стоїть перед очима. Треба ж бул® йому спіткнутися тоді в сінях…
Крилатий співчутливо промовив:
– Всяке трапляється. Але ви, я бачу, не зовсім точно інформовані про цей випадок.
– Чому ж? – з недовірою перепитав Чилікін.
– А тому, – чітко промовив Крилатий, пильно вдивляючись в обличчя співбесідника, – що деякі подробиці, зв'язані із смертю Ключини, стали відомими, коли вас в Євпаторії вже не було. От про нові факти ви й не могли знати… А вони не зовсім приємні…
Проте цей натяк не справив на Чилікіна того враження, на яке розраховував Крилатий.
– Власне кажучи, це суті справи не змінює, – розім'явши в пальцях згаслу цигарку, байдуже промовив Чилікін. – Ключина все одно вже не воскресне.
Очі хлопця при цьому злегка посмутніли.
– Воскреснути, звичайно, не воскресне, – погодився Крилатий, – але його мати і громадськість мусять знати істинну причину смерті вашого друга. Радянське правосуддя твердо дотримується правила: жоден злочин не мусить залишатися не викритим. Вам це відомо?
– Криміналістикою, на жаль, не цікавлюсь, – якось криво посміхнувся Чилікін. І глузливо додав: – Ми люди темні, звідки нам знати…
Крилатий наче не почув останніх слів… «Що ж, хай розігрує з себе дурника, коли йому так хочеться. Але відверто ми все-таки поговоримо».
І Крилатий попередив Чилікіна:
– Сподіваюсь, ви розумієте всю важливість нашої розмови. Мені потрібна повна відвертість і щирість у ваших свідченнях.
– Можете в цьому не сумніватися, – серйозно запевнив Чилікін і тут же запитав: – Пробачте, ви давно працюєте слідчим?
На обличчі Крилатого промайнув подив. Чи не зважиться цей хлопець на щось несподіване? Тримається він надто вільно… Проте на питання слідчий все ж відповів:
– Працюю я в прокуратурі не дуже давно, всього третій рік. Ви задоволені?
– Цілком, – хитнув головою Чилікін. І додав: – Значить, ще не встигли зачерствіти.
Така відвертість сподобалась старшому слідчому. Він невимушено розсміявся. Це зовсім непогано, що Чилікін не боїться його. Легше буде вести допит.
Але темноокий співбесідник, який сидів перед Крилатим, дивився на все це інакше. Він гірко роздумував про те, що молодий слідчий, майже його ровесник, видно, чудово почуває себе в житті, в той час як він, Чилікін, досі не знайшов у ньому місця. Йому хотілося голосно крикнути про це білявому красеню із Сімферополя, щоб хоч цим криком заглушити гнітючу тугу. Та сам засоромився свого нерозумного бажання, яке ні до чого не привело б, а тільки загострило б почуття власної безпорадності. Тому Чилікін зовсім несподівано, з якимсь роздратуванням вигукнув:
– Так що вас цікавить? Запитуйте.
Крилатий зразу вловив цю нову інтонацію в голосі хлопця.
«Що це з ним?» – здивувався він.
І щоб не руйнувати народженої атмосфери простоти і довір'я, він по-дружньому сказав:
– Цікавить мене, Дімо, багато чого. І хотілося б, щоб ви були відвертими зі мною. Тоді нам буде легше. розібратися в усьому. Поясніть, наприклад, чому ви так раптово покинули навчання в технікумі і виїхали з Євпаторії? Адже, наскільки мені відомо, ви дуже хотіли стати викладачем фізкультури?
– Так, це правда. Заради цього навіть підробив атестат, – з якоюсь злісною правдивістю промовив Чилікін.
Крилатий не чекав такої відповіді. Він думав, що Чилікін почне відмовлятися, коли почує про підробку документа. А вийшло навпаки. Сам сказав про це без найменшого натиску.
– Ви самі підробили атестат? – поцікавився Крилатий, не випускаючи з рук нитки розмови.
– Яка різниця! – з болем сказав Чилікін. – Того, хто підробив, тут немає.
– Ви маєте на увазі вашого випадкового приятеля Жоржика, племінника двірнички? З яким ви випивали?
– Вам і про це відомо? – похмуро посміхнувся Чилікін, і в його великих виразистих, як у матері, очах на мить промайнула злість.
– На жаль, так, – піднявся з-за столу Крилатий і підійшов до вікна. Звідти було видно кар'єр і непрохідну тайгу навколо нього. Пройде небагато часу, і цей дикий глухий край підкорить собі людина.
– Даремно ви за атестат чіпляєтесь, – почувся раптом голос Чилікіна. – Мені здається, держава не мала ніякої втрати від того, що я вступив до технікуму з підробленим документом.
– Тут не про втрату мовиться, – відвернувся од вікна Крилатий.
– А про що? – допитливо глянув на нього Чилікін.
Крилатий, обережно підбираючи слова, якомога переконливіше намалював ситуацію, яка складалася в ході повторного слідства, зважаючи на підробку атестата, раптовий від'їзд Чилікіна з Євпаторії, відчужену поведінку, а також далеко не бездоганне минуле.
Чилікін, схиливши голову, уважно вислухав слідчого і, коли той докінчив, розсудливо мовив:
– На вашому місці я зробив би такі самі висновки. Але повірте мені, у смерті Ключини я не винен. В чому винен – признався сам. А чужий гріх брати на душу не збираюсь. Та й прямих доказів проти мене у вас немає.
– Добре, – відсунувши вбік протокол, сказав Крилатий. Взяв нову цигарку, намацав на столі сірники, запалив. – Тоді давайте разом поміркуємо, так би мовити об'єктивно, про смерть вашого друга. Але при умові, звичайно, не приховувати істини.
– Давайте, – погодився Чилікін і теж запалив.
Їх бесіда мала дружній характер. І яке б питання не ставив Крилатий, Чилікін відповідав на нього спершу скупувато, а потім все охочіше, детально пригадуючи події. Виходило це в нього просто, щиро і правдиво. Своєю невимушеністю, прямотою, манерою триматися він зовсім не нагадував людину, на совісті якої міг лежати важкий гріх за передчасну смерть товариша.
