Після вигнання гітлерівських загарбників з рідного міста партизани Кривов'яза приєдналися до Радянської Армії. Сам Кривов'яз дійшов до Праги. Потім був перекинутий на Далекий Схід, де пробув до капітуляції Японії; після демобілізації знову повернувся на партійну роботу.

Багато приємного й радісного повідомляв у листі Інокентій Степанович. Живий Денис Макарович Ізволін. Сину його, Леоніду, який загинув від рук гестапівців, поставили пам'ятник. Ігорьок вчиться у десятирічці, живе разом з Ізволіними. Інокентій Степанович не забув і про інших товаришів по підпільній роботі – Повелка, Заболотька. Кілька рядків приділив Сашурці: він завідує гаражем міськкому партії. Всі шлють сердечні вітання і чекають вісточок.

Лист повернув Микиту Родіоновича до минулого, примусив ще раз пережити вже далекі дні.

Весь день Микита Родіонович був під враженням новин, одержаних від Кривов'яза, і навіть ідучи на чергове побачення з Саткинбаєм, обмірковував свою відповідь друзям. «Напишу всім один лист, – міркував Ожогін, _- і дам зрозуміти, що боротьба триває й зараз, тільки в іншій формі».

Заглиблений у свої думки, Микита Родіонович і не зчувся, як дійшов до умовного місця – трамвайної зупинки. Очікуючи, він став проходжуватись. Через кілька хвилин під'їхала знайома машина. Перше, що впало у вічі Ожогіну, – інший номер. Виходить, Абдукарим змінював номери. Треба розповісти про нову хитрість ворогів Шарафову. В машині, крім Абдукарима, сидів Саткинбай.

– Знову до вас? – поцікавився Микита Родіонович, коли машина рушила.

– Ні, тепер в інше місце, – відповів Саткинбай і чомусь підморгнув.

Абдукарим, як завжди, вів машину мовчки, обличчя його не виявляло ніякої цікавості до навколишнього, він жодного разу не повернув голови. Тільки обережні, м'які рухи рук свідчили про те, що він не спить.

«Куди ми їдемо?» намагався відгадати Микита Родіонович, не звертаючи уваги на базікання Саткинбая.

Машина збавила швидкість і несподівано зупинилася на зовсім безлюдній вулиці. Саткинбай відчинив дверцята, вийшов, а замість нього з'явилася нова особа, національність якої Микита Родіонович відразу навіть не міг визначити.

Це був невисокий на зріст чоловік, з короткою сріблястою борідкою. На вигляд йому було років під шістдесят.

Він з посмішкою вклонився Ожогіну й сів праворуч.

Абдукарим звернув у провулок, знову виїхав, здається, на ту саму вулицю і зупинив машину.

– Ідіть за мною на деякій відстані, – попередив Ожогіна новий супутник.

Він сказав щось Абдукариму по-узбецьки і вийшов.

– Запам'ятайте це місце, – кинув він уже на ходу Микиті Родіоновичу. – Тут машина візьме вас і відвезе додому.

Невідомий пішов у провулок, минув невеликий ринок і зник у низенькій хвіртці.

Микита Родіонович поспішив за ним.

Відгороджене глиняними стінами подвір'я було маленьке. Непоказний на вигляд будинок, який виходив фасадом у провулок, задньою стіною впирався у широкий арик, обсаджений вербами. Незнайомий стояв біля дверей будинку.

– Прошу сюди, – запросив він і ввів Микиту Родіоновича у невелику кімнату.

Долівка її була застелена стареньким килимом. Вся обстановка складалася з кількох стільців, стола, ліжка і шафи для посуду.

– Тут я живу, пояснив незнайомий. – А тут працюю. – І він одчинив двері у другу кімнату, з виходом на вулицю. – За спеціальністю я перукар, – додав він іронічно.

Цього можна було й не додавати – внутрішній вигляд другої кімнати говорив сам за себе: біля мармурового столика висіло дзеркало, вправлене у старовинну бронзову раму, на столику лежали перукарські речі, біля глухої стіни стояв твердий диван, а поряд – столик з накиданими газетами.

– Сідайте, – запропонував господар. – Я маю справу з Микитою Родіоновичем Ожогіним? Так, здається?

Микита Родіонович кивнув головою.

– З Юпітером?

Ожогін вдруге кивнув головою і спитав у свою чергу:

– А ви хто будете?

Господар сів навпроти і, розгладжуючи рукою скатертину, відповів:

– Звуть мене Раджимі, але це нічого нікому не говорить. Коли у мене було своє ім'я, мене звали інакше. Як бачите, я знаю, хто ви, і повинен знати Сатурна й Марса. Цього, на мою думку, досить, щоб відверто і по-діловому поговорити.

Раджимі продовжував водити рукою по скатертині. Ожогін звернув увагу на те, що рука у нього дуже вузька, з тонкими довгими пальцями.

Тепер можна було краще роздивитись на зовнішність господаря. Сухе обличчя, обтягнуте жовтуватою шкірою, заштриховане сіткою дрібних зморщок; густе для його віку чорне волосся, але дуже посивіле; погляд гострий.

– Ваше минуле і минуле ваших друзів мені відоме, – продовжував Раджимі, – і повертатися до нього не варто. Ви виявили готовність виконувати обов'язки, свого часу прийняті нами всіма?

– Так.

– Дуже добре.

Раджимі говорив з дуже помітним східним акцентом, голос у нього був вкрадливий, спокійний, співучий.

У вікно, яке виходило до арика, дивилися плакучі іви. Дзюркотіння води нагадувало ніжну мелодію. Раджимі навстіж відчинив обидві стулки вікна, і до кімнати полилася приємна прохолода.

– Так буде краще, – сказав він. – Мене цікавить, де працює Алім.

Микита Родіонович назвав гідроелектростанцію.

– А який настрій в Аліма? – поцікавився Раджимі.

– Тобто? Як це розуміти?

– Ну, чи готовий він сприяти нам?

– Не сумніваюся.

– Це головне, – закивав головою Раджимі і посміхнувся. – Мене саме це цікавить. Треба доручити Аліму, щоб він зібрав повні відомості про своїх земляків, які працюють разом з ним: хто вони, звідки родом, чи брали участь у війні, чи перебували в полоні.

Микита Родіонович пояснив, що не бачився з Алімом більше місяця, але гадає, він прийме доручення і постарається його виконати. Алім працює на підприємстві з дня повернення в Узбекистан, знає всіх робітників і службовців.

Микита Родіонович поцікавився, як швидко треба побачити Аліма і передати йому доручення.

– Я розмовлятиму з ним сам, – відповів Раджимі. – Ви напишіть йому кілька слів, щоб він зрозумів, з ким має справу.

– Зараз?

– Так, зараз.

Раджимі висунув шухляду стола, вийняв кілька аркушів чистого паперу, поклав перед Ожогіним і подав йому автоматичну ручку.

Не роздумуючи, Микита Родіонович написав:

«Дорогий друже! Пред'явник цього – мій близький знайомий. Він звернеться до тебе з проханням. Зроби для нього все можливе і залежне від тебе так, як зробив би для мене. М. Р».

Раджимі пробіг очима записку.

– Він зрозуміє, що означають ці дві літери?

– Безумовно, – запевнив Микита Родіонович.

Раджимі здивувався, дізнавшись, що Грязнов перебуває в Москві. Він вважав, що Грязнов тут і може бути використаний на роботі.

– Він тут і не збирався бути, – пояснив Микита Родіонович. – Грязнов родом з Уралу.

– Вірно, я випустив це з уваги, – сказав Раджимі. – Ну що ж, обійдемось і без нього. З ним зв'яжуться інші. А про те, що стосується вас особисто, ми поговоримо при наступній зустрічі. Приходьте прямо сюди. Знайдете?

– Гадаю, що знайду.

– Над дверима у мене вивіска. Поблизу перукарень немає. Тільки проходьте через подвір'я, в майстерні можуть бути клієнти. Двері в цю кімнату я залишаю відчиненими.

Раджимі назвав дату, час зустрічі і попросив не запізнюватись.

… Вечоріло. Вузенька вулиця була безлюдною. Микита Родіонович ішов поспішаючи. Вдивляючись у сліпі стіни будинків, він запам'ятовував орієнтири, щоб знайти будинок Раджимі наступного разу. Вивіска, розвалений дувал, три тополі, водопровідна колонка, ринок – все це треба було закарбувати в пам'яті.

В повітрі висіла густа мла, сонце потьмяніло. Воно було подібне до жовто-червоного місяця, на який можна дивитися не мружачись.

Побачивши здалека машину, Ожогін прискорив кроки.

«А що, коли спробувати самому заговорити з Абдукаримом? – майнула думка. – Невже він завжди мовчить?».

Ожогін сів у машину поруч з шофером.

– Кажуть, що коли сонце при заході в хмарах, то погода зміниться? – звернувся він до Абдукарима.