Увечері того ж дня майже одночасно, але з різних напрямків, до сторожки Феля прийшли Алім і Гуго Абіх.

Генріх зустрів гостей привітно і запросив повечеряти.

Будинок складався з прихожої і невеличкої кімнатки. З двох маленьких вікон було видно залізничне полотно, яке проходило в якихось п'ятнадцяти метрах від будинку. Стіл, кілька стільців і шафа для посуду становили все оздоблення квартири. Але в ній було чисто й затишно.

З кухні вийшла літня жінка, дружина Генріха, і поставила на стіл тарілку з вареною картоплею та миску з молодим зеленим горохом.

Фель познайомив гостей з дружиною і, посміхаючись, промовив:

– Я гадаю, ми почнемо не з картоплі. – Він попрямував до шафи і повернувся до столу з пузатеньким фарфоровим графином і чарками. – Цей особливий напій власноручно виготувала Марта.

Напій був приємний на смак, але такий густий, що нагадував лікер.

Крім картоплі, гороху і кількох шматочків сурогатного хліба, на столі нічого не було, але серветки, прибори, графин, чиста скатертина робили його охайним, святковим.

Під час вечері не стихала пожвавлена розмова. Фель розповів, як він двічі одружувався, і обидва рази з Мартою.

Ідучи в підпілля від переслідувань гестапівців, він змінив ім'я, прізвище, під якими жив на батьківщині. Так само зробила й дружина. Вони довгий час змушені були перебувати у різних кінцях країни, а коли зустрілися, вирішили знову оформити свій шлюб. Правда, це коштувало немало грошей.

Фель поклав свою велику руку на плече дружині:

– П'ять років ми не бачилися з Мартою. Через одне це можна було вдруге одружитись. А як ви гадаєте, хлопці?

Алім і Гуго весело розсміялися.

Зустрічаючись з Генріхом, Алім кожного разу з цікавістю придивлявся до нього. Старість, нестатки і нужда не зламали цю мужню й сильну людину.

– Я й не думав, що залишуся живим і вирвуся із страшного націстського виру. Скільки раз дивився смерті в очі… Ховаєшся, бувало, їздиш з одного місця в інше, рятуєш себе, а користі ніякої. Нам, комуністам, розбитим, розпорошеним, болісно було відчувати своє безсилля.

– А родичі у вас є? – поцікавився Алім.

– Є. Брат.

– Хто він?

Генріх замислився:

– Брат – чиновник. Я знаю, що він вважає мене загиблим, і безумовно радий цьому. Моє існування завдало б йому багато неприємностей: адже мене переслідували як комуніста.

… Коли гості зібралися йти, господар встав разом з ними.

Марта трохи здивовано подивилася на чоловіка. Генріх обняв дружину за плечі і з посмішкою сказав:

– Ми підемо повітрям подихаємо. А ти лягай і відпочивай.

Марта нічого не відповіла і мовчки провела його до дверей. Хто-хто, а Марта за тридцять два роки спільного життя з Генріхом уже знала, що означають ці прогулянки. Вона подивилась услід чоловіку і глибоко зітхнула.

… Пізній місяць розтанув у серпанку хмарок, що вкрили обрій. В лісі було зовсім темно.

Широка спина Генріха то ховалася, то знову з'являлася серед стовбурів сосен. Він ішов рівним кроком, надто згинаючи ноги в колінах і похитуючись з боку в бік. Після години ходьби Фель зупинився і сказав своїм супутникам:

– Зараз перейдемо дорогу, будьте обережнішими.

– А якщо взяти трохи ліворуч, щоб було безпечніше? – запропонував Гуго.

– Не можна, ніяк не можна. Ще наштовхнемось на огорожу території заводу, а там, як говорив Кленов, замаскована сигналізація.

Знову рушили вперед, дотримуючись обережності. В тутешніх лісах, обжитих, виходжених і розчищених, дуже рідко траплялися зарості і хмиз, а тому й рухатись було легко. Правда, це мало й негативні сторони: в таких лісах важче сховатись.

Генріх, який добре знав цю місцевість, упевнено йшов по заздалегідь наміченому маршруту. Ця впевненість передалася Гуго й Аліму. Нарешті Фель вивів друзів до самого полотна залізниці.

– Ось тут, – сказав він, важко дихаючи.

Зняв капелюх і сів на землю.

Слідом за ним сіли Гуго й Алім.

Кілька хвилин тривала мовчанка: від двогодинної подорожі по темному лісі всі стомилися.

– Ну що ж, почнемо? – тихо спитав Генріх, коли друзі трохи відпочили.

Гуго й Алім встали. Генріх пройшов вздовж залізничної колії метрів на сто вперед, Алім на таку ж відстань – назад. Гуго приступив до закладання міни. На це пішло не більше п'ятнадцяти хвилин.

– А чи не наскочить на міну порожняк? – пошепки спитав Алім, коли вони вже підходили до дому.

– Ні. Вночі по цьому шляху ідуть тільки навантажені, – запевнив Генріх, – і перший пройде не раніше одинадцятої. Так що не хвилюйся.

Залізнична вітка до війни обслуговувала лісорозробки, а коли був створений підземний завод, по ній почали вивозити його продукцію: бомби, міни, снаряди. Вибух поїзда повинен був надовго закупорити вітку.

… В той час, коли Генріх, Гуго й Алім поверталися з бойового завдання, Марквардт і Юргенс уважно слухали Гольдвассера, який з'явився з повноваженнями з-за океану.

Вікна кімнати в особняку Марквардта були наглухо задрапіровані. На столі стояли початі пляшки вина, бокали.

– Ви бачите самі, що розпад уже почався і він буде прогресувати, – говорив Гольдвассер. – Антонеску арештований, Румунія перестає бути союзником. Болгари запропонували німцям залишити країну під загрозою роззброєння. На Польщу і Чехословаччину ніяких надій. Лишилися, власне кажучи, одні угорці, та й вони…

Гольдвассер відпив з бокалу кілька ковтків вина. Цей американець німецького походження був уже немолодий. Худе, довге, чисто виголене і досить таки потріпане часом його обличчя являло різкий контраст з вгодованими фізіономіями співбесідників. Випустивши кілька кілець диму і простеживши, як вони піднялися вгору й розтанули в повітрі, він заговорив:

– Я тільки що повернувся із Страсбурга, де відбулася важлива нарада з вашими представниками. Плани відродження німецької промисловості після війни і співробітництво з американцями цілком реальні. В усякому разі, німці повинні бути готові відігравати визначену їм провидінням роль навіть після найгіршого фіналу. І наці без нас не проживуть, якщо тільки вони серйозно думають про реванш. Крупп, Рехлінг, Мессершмітт, Гаспар, Зіндерн, Копп прямо і недвозначно говорили про це. А від вас я вимагаю чітких і ясних дій. Важливо усе передбачити, зважити, врахувати. Час не жде. Тренуйтесь у мові. Мову ви обидва повинні знати досконало, особливо розмовну мову.

– Як з людьми? – запитав Марквардт.

– Клички, паролі, адреси я заберу з собою. Про них ми потурбуємось…

Гольдвассер не встиг закінчити фразу. Десь за містом пролунав далекий глухий вибух. Виникла заграва пожежі, яка супроводжувалась новими вибухами.

Співрозмовники мовчки перезирнулися. Обличчя Гольдвассера посіріло. Він підійшов до вікна, немов бажаючи на власні очі побачити те, що трапилось.

А трапилось те, що по залізничній вітці пішов состав, навантажений авіабомбами, і міна Гуго чудово виконала свою роль.

Весь день у місті тільки й говорили про цю нічну подію.

Вечір приніс нове випробування. В темряві над містом з'явилися бомбардувальники. Повітряна тривога і зенітний вогонь викликали паніку. Люди забігали по вулицях, але на місто не впало жодної бомби. Бомбовози пройшли вздовж полотна залізниці, повернули ліворуч і зробили два заходи над лісом.

Від вибуху здригнулася земля. Шибки уціліли лише в небагатьох будинках. Над місцем, де знаходився підземний завод, піднялася величезна хмара диму. Бомби, снаряди і міни рвалися до пізньої ночі. Підземний завод перестав існувати.

Безтурботне містечко раптом заметушилося. Дрібні ділки, комерсанти, господарі ресторанів, підприємств, службовці міського управління почали квапливо збиратися в дорогу. «Тікати, тікати!» зашуміли всі. «Чого зволікають американці? – шепотіли налякані бюргери. – Чому вони не йдуть?» Американці й англійці не поспішали, і треба було йти до них назустріч.

В робітничому передмісті панував спокій. Ніхто нікуди не збирався, не поспішав, ніхто не вкладав речей. Провінціальне містечко несподівано розділилося на дві частини, і відразу стала відчутною соціальна суть кожної з цих частин.