– Знайоме? – він запитливо подивився на друзів.

Ожогін і Грязнов відповіли ствердно.

– Чудово, – сказав Долінгер, закриваючи кришку. – Рацію візьмете з собою, вона постійно повинна бути при вас. А зараз запишіть умови зв'язку зі мною.

Долінгер почав диктувати. Виходило так, як говорив Юргенс: двічі на добу, вранці і вночі, їм треба самостійно виходити в ефір, зв'язуватись із станцією Долінгера, передавати йому радіограми довільного змісту і приймати їх від нього. Долінгер надав учням право самим вирішити, хто з них працюватиме вранці, хто вночі, але рекомендував чергуватись.

– Зараз прошу за ключ, – сказав він на закінчення.

Наслідками роботи на ключі Долінгер лишився задоволений. Особливою чіткістю відзначалася передача Андрія.

– У вас, юначе, вже виробився своєрідний почерк, властивий радисту, – похвалив Андрія Долінгер. – Про перший сеанс я вас попереджу. Все залежатиме від того, як швидко ви переїдете на квартиру, але, незважаючи на це, щоденно тренуйтесь на ключі, а якщо обстановка в готелі дозволяє, розгортайте рацію і слухайте мене. Привчіть себе якомога швидше знаходити мої позивні серед інших і настроювати приймач. Це має величезне значення. Зараз, коли ви живете в готелі, краще за все слухати мене вночі. Вранці незручно – може хто-небудь зайти.

Долінгер пішов, і через кілька Секунд почувся характерний приглушений шум мотора.

– Боявся пропустити черговий сеанс, – тихо промовив Грязнов.

Ожогін приклав до губ палець.

– Давай краще потренуємось, – запропонував він і взявся за ключ.

Андрій наслідував його приклад.

Хвилин через десять робота мотора припинилась, і Долінгер повернувся. Побачивши друзів за тренуванням, він схвально кивнув головою, підійшов до шафи і розчинив обидві її половинки. Всі полиці шафи були заповнені найрізноманітнішими радіодеталями, лампами, дрібними інструментами, шматками фібри, фанери, мотками дроту, ізоляційної стрічки.

– Друге ваше завдання полягає ось у чому, – сказав Долінгер. – Ви будете приходити до мене, сюди раз на тиждень, щопонеділка. Все, що тут є, – він показав на шафу, – у вашому розпорядженні. Я дам вам кілька схем радіостанцій, і ви самостійно змонтуєте приймачі й передавачі. Це дуже важливо в практичній роботі на чужій території.

– Не так легко знайти радіодеталі, – зауважив Грязнов.

– Дурниці. Ускладнення може викликати тільки відсутність ламп, але в кінці навчання ви переконаєтесь, що й вони не є для вас проблемою.

– Ви хочете з нас професорів зробити, – жартома сказав Ожогін.

– Професорів не професорів, а спеціалістів, які не зайдуть у безвихідь при відсутності радіостанції. Отже… – Долінгер зробив невелику паузу, – чекаю вас у понеділок рівно о десятій вечора, а тепер беріть чемодан, я проведу вас…

– Ти розумієш, Андрію, що це все означає? – спитав Микита Родіонович друга, коли вони вже йшли по затемненій, зовсім безлюдній вулиці до себе в готель.

– Майже розумію, Микито Родіоновичу, – схвильовано відповів Андрій і міцно взяв Ожогіна під руку.

– Вся справа тепер у цій штучці, – Ожогін показав на чемодан. – Її треба берегти як зіницю ока.

На знак згоди Грязнов кивнув головою.

Кілька хвилин друзі йшли мовчки. Пересікаючи площу біля хлібного магазина, вони помітили несміливі людські тіні, які зливалися з коричневою стіною: городяни з вечора займали черги за хлібом.

… Моллер ще не пішов з готелю і покликав Ожогіна і Грязнова, коли вони пробиралися темним коридором у свій номер.

– Вікно у нас не замасковане, – попередив він. – Завісьте, а потім уже вмикайте світло. Мене й так тричі штрафували. До кожної щілини чіпляються.

Моллер увійшов слідом за друзями в номер, особисто задрапірував вікно, запалив світло і, побачивши в руках у Андрія акуратний чемоданчик, здивувався:

– Новенький? Який чудовий! Де ви його купили? – Він зробив рух, який видав його бажання негайно оглянути чемодан.

Але Грязнов не розгубився:

– Ну от… Ви цікавий, наче жінка, пане Моллер! Який же він новий, коли ми й приїхали до вас із цим чемоданчиком.

Відчинивши одежну шафу, Андрій поставив туди рацію і зачинив дверцята.

– … Можливо… можливо… – промовив Моллер, потираючи лоба. – Ви помітили, скільки літаків пройшло до фронту? Просто жах! Я рахував, рахував… майже до сотні дійшов, уже стемніло, а вони все йдуть і йдуть… Скажіть, по звуку можна визначити кількість літаків у повітрі?

Ожогін відповів, що ніколи не займався такою складною арифметикою.

Моллер уже перескочив на зовсім іншу тему:

– Ви знаєте новину? У певний час доби можна слухати передачі «Вільної Німеччини». І чого тільки вона не передає!

– У вас в готелі немає радіоприймачів, де ви умудряєтесь слухати ці передачі? – спитав Микита Родіонович, розшнуровуючи черевик.

– Та хіба я дозволю собі слухати передачі «Вільної Німеччини»! Між «Вільною Німеччиною» і концтаборами найкоротша відстань.

– Тоді звідки ж вам відомий зміст передач?

Моллер зніяковів. Нервуючись, він почав швидко обмацувати скатертину на столі. Відповів не зразу, а після тривалої паузи.

Про це, звичайно, можна було б і не говорити, але він скаже, його хороший знайомий, вірніше – його близький товариш, працює на міському радіовузлі, йому за службовим обов'язком доводиться все слухати, і він розповідає Моллеру.

– Я б порадив йому не слухати те, що забороняється слухати, – досить різко сказав Микита Родіонович, – а вам не базікати на цю тему.

Моллер встав з-за стола:

– Мабуть, це вірно. Ну, спіть, спіть… На добраніч! – І він швидко залишив номер.

Андрій замкнув ключем двері, прислухався, а потім відчинив шафу і вийняв чемодан.

Друзі сіли поруч і приклали до вуха по навушнику. Андрій вставив штепсель у розетку і почав настройку приймача.

IV

Майже кожний ранок старий Вагнер проводив у своєму невеликому садку. Все тут було посаджене його руками, випещене і збережене його турботами: яблуні і сливи, груші і кущі аґрусу та смородини, оксамитові газони і клумби з квітами.

Минулий рік був неврожайним: майже нічого не принесли яблуні, дуже мало плодів дали груші і сливи. Очевидно, й тут позначалась війна: ніде було взяти добрив. А може, винен був він сам, Вагнер. Адже восени він не обкопав дерев, не розпушив біля них землю, не обгорнув їх снігом, весною не підрізав. Не було часу, та й важко все робити самому.

Прополовши грядку з редискою, Вагнер відчув утому і сів на східці ґанку, що вели в будинок. Як швидко тануть сили… Рік-два тому він міг копирсатися в саду хоч і півдня, а тепер!.. Минула якась година, і вже ниє спина, відчувається біль у кожному суглобі. Старий розправив плечі, сперся плечем на одвірок, замислився. Старий. Безперечно старий. І добре, що доля не забула про нього зовсім і послала йому хорошого помічника. Правда, щоб оформити перебування в домі Аліма Ризаматова як військовополоненого, довелося дати хабара знайомому офіцеру з комендатури.

З вулиці, з боку фасаду, будинок Вагнера прикрашала візерунчаста залізна огорожа. Сам будинок складався з п'яти кімнат з мезоніном. Усе тут було зроблено так, як хотілося господарю. Він довго обдумував проект: розташування кімнат, вікон, дверей, кухні, кладовки, ванної. Коли будинок було закінчено, старий сказав: «Це те, про що я мріяв». Одного не міг передбачити Вагнер: він проектував з розрахунку на родину з чотирьох-п'яти чоловік, а довелося жити самому. Пішли від нього по черзі два сини, пішла дружина. Чекати їх нема чого. Вони пішли туди, звідки ніхто ще не повертався.

Біля вікна кладовки висіла металева клітка. Цю клітку приніс колись його старший син Отто. Він дуже любив пташок. У перший весняний день Отто виносив клітки із своїми пернатими на повітря, розвішував їх на стіні і відчиняв дверцята. Минали роки, Отто виріс, змужнів, а церемонія випускання пташок повторювалася незмінно рік у рік.

На старому беккерівському піаніно, у вкритому пилюкою чохлі, лежала скрипка. І, дивлячись на неї і на піаніно, старий думав про Карла, молодшого сина, і про свою вірну подругу Ельзу. Як часто в тихі літні вечори, сидячи в качалці на відкритій веранді, слухав він мелодії Бетховена, Моцарта… Ельза була родичкою відомої німецької піаністки Софії Ментер і від неї успадкувала майстерність гри на роялі. Любов до музики вона передала молодшому сину Карлу… Так, усе в будинку нагадувало про них, усе, буквально все…