Що ж міг зробити він, Гунке? Гестапо вдалося захопити радиста, але всі нитки обірвалися з його смертю. Можливо, іншим часом, раніше, помічники Гунке проявили б більше активності та ініціативи, але зараз люди неохоче виконували доручення, обмежувались формальним допитом свідків або арештом випадкових осіб. Люди, його люди, з якими він у перші дні окупації міста тримав у страху все населення, тепер самі всього жахалися. Вони неохоче виїжджали на операції за місто, уникали нічних операцій. Становище на фронті розвіювало всякі ілюзії. Живі люди, учасники боїв, були красномовними свідками катастрофи, і саме вони несли u місто тривогу.

Як на зло, за останній час не вдалося провести жодної значної операції, яка підтримала б авторитет Гунке, виправдала б його перед начальством. Він розумів, що ще дві-три невдачі – і він буде усунутий з посади, яка дісталася йому з такими труднощами. Тому зараз, як ніколи, потрібний був успіх. Хоч невеликий, але успіх.

Одягаючись, Гунке проклинав день, який так невдало почався, лаяв своїх помічників, росіян, себе… Невже, немає виходу? Невже доведеться здатися на милість Ціммера? Ні! Ще дуже рано… Думка борсалась в пошуках виходу. Гунке перебирав усі відомі йому факти, всі початі розслідування справи і не міг зупинитись на жодній з них. Вони явно безперспективні, їх не розідмеш, нічим себе не проявиш. І раптом, зовсім несподівано, Гунке згадав про Хапова, виконроба цуркового заводу. Він повинен що-небудь знати про подію; про наряд на полонених, про арештованих з концтабору було відомо тільки працівникам заводу.

Гунке відчув приплив сили, йому здавалося, що можна піймати нитку, яка розплутає клубок. Очевидно, на заводі знайшлися люди, які підготували визволення полонених. Гунке вирішив діяти сам. Справа була вірна і, головне, могла показати його у вигідному світлі перед начальством. Гунке підійшов до телефону і наказав телефоністці викликати завод.

Завод довго не відповідав. Чекаючи дзвінка, начальник гестапо в загальних рисах намітив план дій. Передусім – два напрями. В одному нехай працює цей Ціммер, – тут, у місті, в концтаборі; другий бере на себе Гунке і доводить до успішного завершення. Будуть убиті відразу два зайці: Ціммер зазнає поразки, Гунке здобуде перемогу.

Задзвонив телефон. На лінії – цурковий завод.

Гунке натякнув Хапову на пригоду з полоненими і зажадав, щоб Хапов негайно прибув у місто. Але той відмовився; хворий, виїхати не може, до того ж – мало що знає.

– Гаразд, – сказав Гунке, – я сам приїду сьогодні. Знати про це повинні тільки ви.

– Зрозуміло, – відповів Хапов. – Усе буде зроблено.

Гунке поклав трубку, одягнув китель і попрямував до машини, яка чекала на нього.

Через десять хвилин Гунке вже був у гестапо. Він виглядав суворим, холодним, але тримався бадьоро, впевнено. Це помітили підлеглі. Ціммер навіть зіронізував:

– Ви так оптимістично настроєні, ніби винуватці звільнення полонених уже арештовані.

– Ще ні, але швидко будуть арештовані, і зробите це ви!

Дальша поведінка Гунке викликала у підлеглих здивування. Через кілька хвилин стало відомо, що лейтенант Штерн викликав наряд автоматників з охорони.

Поки Штерн виконував доручення, Гунке встиг ознайомитись по карті з планом місцевості і точно з'ясувати, скільки полонених було в колоні і хто їх охороняв. Потім він викликав до себе Тряскіну.

Варвара Карпівна зайшла до кабінету:

– Ви мене викликали?

Гунке холодно сказав:

– Підготуйтесь. О третій годині дня поїдете зі мною на операцію.

Варварі Карпівні здалося, що голос Гунке прозвучав так само, як і в Роде у ту страшну ніч. Вона навіть пам'ятала речення: «Зайдіть через десять хвилин, поїдемо». Тряскіна спробувала якомога переконливіше пояснити свій стан:

– Я ще не зовсім одужала після хвороби… Якщо далеко, то…

– На цурковий завод, – не підводячи голови, відповів Гунке. – Дорога хороша, погода чудова… – Останні слова прозвучали сухо, насмішкувато.

– Я попрошу звільнити мене сьогодні, – знову заговорила Тряскіна плаксивим голосом.

Гунке обірвав її:

– Не можу! В мене зараз немає іншого перекладача.

Варвара Карпівна хотіла заперечити, але Гунке встав і різко відсунув стілець:

– Не примушуйте мене повторювати!

Тряскіна вийшла.

Їй хотілося побачити Микиту Родіоновича і порадитись з ним: можливо, він зможе заспокоїти її. До того ж вона повинна повідомити його про рішення Гунке.

Микита Родіонович вислухав Варвару Карпівну і, майже не задумуючись, порекомендував ухилитися від поїздки. Він не сказав чому, але в нього були свої міркування. По-перше, Гунке винесено смертний вирок і за ним стежать; по-друге, він, Ожогін, негайно повідомить Ізволіна про виїзд начальника гестапо на завод, а той попередить партизанів. Отже, поїздку Гунке патріоти напевно використають у своїх інтересах.

– Краще не їхати, – повторив Ожогін, проводжаючи Варвару Карпівну додому. – Час, самі знаєте, тривожний, а за містом не зовсім безпечно.

– Я спробую не їхати, – промовила Тряскіна на прощання, – мені самій дуже не хочеться…

Велика штабна машина стояла на подвір'ї гестапо. Вісім автоматників і лейтенант Штерн уже сиділи в ній. Передні місця були призначені для Гунке і Тряскіної.

Коли начальник гестапо вийшов з дверей, шофер включив мотор. Машина тихо зарокотала. Гунке озирнувся, очікуючи Варвару Карпівну. Вона не виходила.

– Штерн, викличте її! – розпорядився Гунке.

І лейтенант, вискочивши з машини, кинувся в приміщення.

Його квапливі кроки дзвінко залунали в коридорі.

Гунке зійшов по східцях і сів поруч з шофером. Минуло кілька хвилин. Мотор тихо рокотав. Тряскіної все не було.

Нарешті на ґанок вийшов Штерн у супроводі Варвари Карпівни. Вона нерішуче зупинилася біля дверей, але лейтенант взяв її за лікоть і допоміг зійти вниз, до машини. Гунке люб'язно відчинив дверцята.

«Я не можу», хотіла сказати Тряскіна, але зрозуміла, що іншого виходу немає: поїздка неминуча; якщо вона буде наполягати на своєму, то відмова може накликати на неї підозру.

Хлопнули дверцята, мотор заревів. Шофер дав короткий приглушений сигнал і включив швидкість. Машина виїхала з двору.

… В цей час Сивко, Хапов і Повелко від'їхали від лісової дороги.

– Не підведуть? – спитав Сивко і очікувально подивився на Повелка.

– Діло вірне: ці міни працюють безвідмовно… Сивко потягнув віжки на себе. Кінь зупинився. Двоколка важко осіла на ресори.

– Ходім подивимося здаля, – сказав Сивко і, зіскочивши на землю, прив'язав коня до дерева.

Вже іншим, кружним шляхом усі троє попрямували до замінованого місця.

… Від вибуху двох мін штабна машина піднялася в повітря і, перевернувшись, упала в кількох метрах від дороги. Живими залишились Гунке, есесівець-автоматник і Варвара Карпівна. Перше, що почув Гунке отямившись, – це стогін. Стогнала Тряскіна. Вона стогнала все голосніше, стогін переходив у крик.

– Тихше, ви! – засичав Гунке, боячись, що крик приверне увагу когось із лісу.

Він не сумнівався, що на місце вибуху прийдуть партизани. Піднявши голову, Гунке подивився навкруги. Навколо нікого, поруч – ліс. Не звертаючи уваги на біль, він сперся обпеченими руками на щось тверде і став на коліна. Тряскіна знову застогнала. Гунке нахилився до Тряскіної і затулив рукою їй рот. Але вона продовжувала стогнати.

Тоді він вийняв з кобури парабелум і з люттю сильно вдарив Тряскіну рукояткою по голові. Вдарив раз, другий, третій… Жінка здригнулась і замовкла.

… Пройшовши кілька кроків по дорозі, Гунке круто повернув у ліс, де сховався уцілілий автоматник, і швидко побіг, не звертаючи уваги на віття, які шмагали обличчя й руки. Він спотикався, падав, знову вставав і біг, біг, боячись відстати від солдата і залишитись у лісі самому, йому здавалося, що ззаду за ним хтось біжить, що звуки посилюються, наближаються. Гунке зупинився, різко обернувся, виставивши вперед пістолет. В очах горіли злі вогники, руки тремтіли. Та поблизу нікого не було. Навколо стояв нестерпно мовчазний і спокійний ліс. Гунке обернувся, але солдат уже зник з очей.