– Значить, нічого не помітив? – спитав Повелко.

– Нічого. Відміряв від рогу, як казали, рівно вісім кроків, оглянув усі цеглини в стіні…

Повелко обома руками пошкріб підстрижену потилицю. Ні, він не помилився – рівно вісім кроків від рогу і восьма цеглина від землі.

– Може, там снігу намело? – висловив припущення Гнат Несторович.

– Снігу багато. Дуже багато, – сказав Заболотько, наче шукаючи виправдання.

Повелко, роздумуючи, похитав головою:

– Снігу дійсно навалило силу-силенну. Від землі, можливо, шнур на рівні восьмого ряду цеглин, а от від сніжної кучугури…

Гнат Несторович, що, як звичайно, ходив по кімнаті, зупинився перед товаришами, схрестив на грудях руки і після невеликої паузи повільно сказав:

– Заболотька більше не можна посилати на станцію. Треба придумати щось інше.

Що «інше», Тризна так і не сказав. Настала тиша.

Вітер сердито завивав у комині, пробивався, з димом через палаючу грубку в кімнату. Слабеньке полум'я двох недогарків свічок коливалося, на обличчях танцювали тіні.

– Не може бути! – Повелко стукнув кулаком по столу. Полум'я здригнулося. – Невже відмовимося від плану? Вибрався з табору, а допомогти справі не можу!

Раптом у вікно хтось постукав.

Перезирнулися. Заболотько дав знак Повелку, і той миттю зник у кухні. Стукіт повторився.

– Піду, – сказав Заболотько. – Не хвилюйтеся, – додав він, одягаючи пальто й шапку.

Гнат Несторович сів за стіл.

У передній залунали кроки, почулася голосна розмова, і до кімнати зайшов, увесь запорошений снігом, старий Заломін.

Тризна мимоволі полегшено зітхнув. Але сказав, незадоволено похитавши головою:

– Носить тебе лиха година! Попереджали ж, що треба відсидітись, а ти ходиш.

Після визволення Повелка Заломін відразу перейшов на нелегальне становище.

– А я обережно, з оглядкою, – відповів Заломін, старанно струшуючи рукою сніг з подертого кожушка. – Не розумію я, чи що?

Повернувся Повелко. Він радо обняв старого:.

– Що чувати про табір?

Заломін розповів, що всі бочкарі «дістали відставку», їх не допитували, але саме ця обставина викликала підозру. Можливо, фашисти щось затівали.

Заломін сів за стіл і вийняв з кишені кисет.

– Я сьогодні спробую зовнішність собі трохи попсувати. Так буде краще, – посміхнувся він.

– Як це – попсувати? – зацікавився Повелко.

– Та так… Поголю начисто голову, вуса, бороду, та й брови за компанію. Бог дасть, згодом відростуть.

Він поволі крутив цигарку. Великі, обвітрені, в шрамах і саднах пальці його діяли впевнено. Помовчавши, він спитав:

– Ну, а ваші справи як?

– Справи погані, – коротко кинув Гнат Несторович.

– Що таке?

Тризна стисло розповів про становище.

– Виходить, уся справа в Повелку? Як потрапить він на подвір'я електростанції, то й діло буде зроблене?

– Виходить, що так.

– Ну, гаразд, радьтесь, а я піду… – Заломін несподівано встав і почав одягатись.

На другий день на квартиру Ожогіна і Грязнова знову прибіг переодягнений жебраком Ігорьок. Коли Ожогін виніс йому шматок хліба, хлопчик поспішно передав, що у Заболотька Микиту Родіоновича чекають Ізволін і Тризна.

Як і раніше, Грязнов пішов за Ожогіним для того, щоб виявити можливе стеження.

Через двадцять хвилин Ожогін уже стукав у вікно знайомого будинку.

Виявилося, що переполохав усіх старий Заломін. Він з'явився до Тризни годин зо дві тому чисто виголений і запропонував «скликати всіх», бо він «буде доповідати раціоналізацію». Довелося скликати.

– А де ж він сам? – спитав Микита Родіонович.

– Побіг щось уточнювати, зараз повернеться.

Заломін прийшов через кілька хвилин.

– Роздягатись не буду, часу обмаль, – почав він, ні з ким не привітавшись. – Так… Що я безробітний, усім відомо?

– Ну? – Тризна здивовано підняв брови, не розуміючи, до чого веде старий.

– Дві бочки у мене управа конфіскувала, а дві залишила, – сказав Заломін.

Усі здивовано перезирнулися. Тризна закашлявся і вийшов.

– Почекаємо трохи, – продовжував Заломін. – Нехай віддишеться: – І він байдуже почав попихкувати цигаркою.

Запанувала тиша.

Нарешті повернувся блідий Гнат Несторович. Від приступу кашлю очі в нього зробилися червоними і наповнилися сльозами, він весь час витирав їх хусточкою.

Заломін скрушно похитав головою і знову заговорив:

– А поки що і коні, і дві бочки вдома.

Нервовий Тризна не витримав:

– Що ти мелеш? Де твоя раціоналізація?

Заломін несподівано голосно розсміявся:

– Зараз і раціоналізацію викладемо. Розвідку я недаремно зробив. Електростанція вже місяць як заявку подала в управу на очистку. Раз! – Він загнув один палець. Обличчя у всіх витягнулися. – А ми візьмемо з Повелком та вночі і приїдемо до них. Два. – Він загнув другий палець. – Вночі ніхто перевіряти не буде. Три… Завтра у мене все можуть відібрати дочиста. Чотири… Значить, не зівай, Хомко, на те ярмарок! П'ять. Ось вона і раціоналізація!

В першу мить від подиву і несподіванки ніхто не промовив ні слова. Потім Повелко кинувся до старого, притис його голову до грудей і поцілував.

Заломін зніяковів і часто закліпав очима.

Ожогін підійшов до старого, міцно потиснув йому руку. Старий розчулився, губи у нього затремтіли, і скупі сльозинки покотилися по грубих обвітрених щоках.

– Старий кінь борозни не псує, – так кажуть, батьку? – спитав Заломіна Микита Родіонович.

– Так, синку… І ще кажуть: «Або пан, або пропав». Тільки от що… Діло треба починати зараз, у мене все готове. На подвір'ї станції я бував до війни разів з п'ять, порядки знаю…

– Проберетесь? – спитав Ожогін.

– Звичайно, проберемось… А от куди мені потім пробиратися?

Вирішили, що після операції Заломін ховатиметься в будинку Заболотька разом з Повелком. Усі розуміли, як ризикує старий, йому треба було піти додому, запрягти коней і показатися в місті, а це не так просто, коли знаєш, що за тобою, можливо, стежать. Але Заломін був упевнений, що все мине благополучно…

О дев'ятій годині вечора на вулиці, де містилася електростанція, з'явилися Дві підводи з бочками. На одній сидів Заломін, на другій – Повелко. Підводи ледве рухалися.

Вулиця була не забрукована, вся у воронках від розривів бомб, у вибоїнах. Бочки підкидало, хилило з боку на бік, колеса грузли в заметах. Повелко почував себе непевно в новій ролі і ледве тримався на передку. Зате Заломін енергійно поганяв коня.

Ось і електростанція. Тут Повелко відпрацював чотири роки. Вона начебто й не змінилася за роки війни, тільки стіни перефарбовані з білого в сірий колір. Огорожа ціла, цілі й залізні ґратчасті ворота, крізь які видно велике подвір'я. Глухо й ритмічно постукують маховики. Світла не видно – все замасковане.

Передній кінь уперся в ворота. Заломін зіскочив з передка і постукав. Показався поліцай з гвинтівкою.

– Гостей приймай та ніс затуляй! – пожартував Заломін.

– Фью! – свиснув поліцай. – З поля вітер, з лісу дим…

– Давай ворушись, а то нам і ночі невистачить.

Поліцай впустив підводи на подвір'я і спитав:

– Знаєш де?

– Не перший раз.

– Ну, давай! – І вартовий зник у кам'яній сторожці.

Заломін повів коня на поводі до самої вбиральні.

Повелко поглянув навкруги. Просторе подвір'я захаращене. З-під снігу видно штабелі вогнетривкої цегли, купи іржавого дахового заліза, порожні дерев'яні бочки, носилки, купи бутового каменю, довгі двотаврові балки…

– Я пішов, – тихо промовив Повелко. – В разі чого – кашляни.

– Помагай боже! Буду пильнувати.

Повелко пригнувся і почав пробиратися між штабелями цегли до задньої стіни електростанції. Сніг був глибокий, і на ньому залишався дуже помітний слід. Це збентежило Повелка – на мить він зупинився, але потім рішуче рушив далі. Біля самої стіни вийшов на протоптану стежку, яка вела до куп вугілля.

… Вісім кроків від рогу. Повелко відрахував їх і повернувся. Тепер восьмий ряд цеглин знизу. Нахилився. Одна, дві, три… всі вісім… Ні, потрібної цеглини немає. Стіна зовсім гладка. Гнат Несторович має рацію: мабуть, причина в снігу. Повелко підвівся, потім став на коліна і почав швидко розгрібати сніг.