Щоденно на допомогу асенізаторам адміністрація табору виділяла команду із в'язнів, до якої потрапляли ті, хто чим-небудь порушував табірний розпорядок. Варто було невчасно встати при появі коменданта в бараці, затриматися на півхвилини в їдальні, без дозволу сісти відпочити під час роботи, закурити там, де не дозволялося, заспівати пісню – і винного зараховували до «оздоровчої» команди.

Таку назву команді дав ув'язнений француз: «асенізація» походить від французького слова «оздоровлення».

Щоб мати можливість зустрічатися з Заломіним, Повелко почав частенько потрапляти в число «оздоровників».

Морозяний грудневий день згасав. Сутінки густішали, пом'якшуючи різкі тони і, розливаючись по місту, затягали все навкруги густою вечірньою синявою. Тіні розпливалися, втрачали свої обриси.

Обоз, гуркочучи бочками, повз засніженою вулицею. Заломін сидів на передку старого однокінного воза, впираючись ногами в голоблі, а спиною – у велику обледенілу бочку. Інші три вози з такими ж бочками рухалися слідом – коні були прив'язані до задків передніх возів.

Старик не без хвилювання вдивлявся в тьмяні, невиразні обриси будинків.

На небі замерехтіла перша зірочка. Стало ще морозяніше. Сніг під колесами рипів дзвінко, різко.

Кінь бадьоро тюпав, і Заломіну здавалося, що сьогодні він біжить упевненіше, ніж звичайно.

Обігнувши занедбаний цегельний завод, Заломін поїхав у бік табору.

В морозяному повітрі попливли звуки табірного дзвона, що відбивав години.

Ось і табір, повитий морозяним серпанком, огороджений трьома рядами колючого дроту, через який пропущено електричний струм. Заломін виїхав на розбиту, вибоїсту бруковану дорогу, загриміли бочки. Вартовий, ще здалеку почувши звуки, залишив свою будку і відчинив ворота.

Асенізаційний обоз був єдиним видом транспорту, що не підлягав затримці і огляду з боку вимуштруваної і причепливої охорони табору.

Заломін риссю в'їхав у двір і, притримавши коня, перевів його на ходу. Минувши бараки, крізь віконні щілини яких вузенькими смужками пробивалося тьмяне світло, він пересік оглядовий майданчик, де щодня шикувалися в'язні, і направив коня до вигрібних ям.

Вартовий біля воріт, пропустивши обоз у двір табору, натиснув електричну кнопку дзвоника. Сигнал був добре знайомий в'язням.

Всіх, хто був призначений у команду, швидко вигнали на оглядовий майданчик, і вартовий повів їх до місця роботи.

Поставивши підводи і відкривши відкидні кришки бочок, Заломін став чекати. Через кілька хвилин підійшло четверо робітників. Вартовий зупинився на пристойній відстані. Великий комір кожуха затуляв його обличчя. Мороз не дозволяв стояти на одному місці, і вартовий рухався вперед і назад, то наближаючись, то віддаляючись від смердючого місця.

– Берись за роботу, хлопці! – голосно сказав Заломін, побачивши Повелка.

Порядок було встановлено раз і назавжди: дві наповнені бочки виїжджали за ворота, а в цей час команда починала наповнювати решту.

Підійшовши до Повелка, Заломін тихо спитав:

– Готовий?

– Нормально.

– А ці троє?

– Вірні.

– Тоді давай, – заквапив Заломін.

– А не задихнуся? – посміхнувся Повелко.

– Та що ти! Бочка чиста… в ділі не була.

Повелко наблизився до передньої підводи. Дочекавшись, коли вартовий почав віддалятися від підводи, він швидко шмигнув у отвір бочки.

Заломін захлопнув відкидну кришку і, сівши на передок, рушив.

– Ну, я пішов, підганяй тут! – гукнув він вартовому.

– Гут, гут, – озвався той і махнув рукою.

Біля воріт усе пройшло без затримки. Нахльостуючи коня, Заломін об'їхав цегельний завод, потім трохи підвівся і відкинув кришку бочки. Серце його шалено билося. Незважаючи на мороз, старий не відчував холоду і тільки на півдорозі помітив, що тримає віжки голими руками, а рукавиці стирчать за поясом.

– Урятував… урятував! – шепотів Заломін і нещадно підганяв конячину.

Побачивши праворуч від себе руїни комунгоспівського будинку, старий зупинив підводу і стукнув ліктем у днище бочки.

– Чи знайоме тобі місце? – тихо спитав він у Повелка, який вистромив голову.

– Знайоме.

– Біжи прямо до альтанки в саду. Там хлопці чекають з документами і одягом.

Повелко спритно зіскочив з підводи і, крадучись, побіг до зруйнованого будинку. Через хвилину він зник серед руїн.

ХІІ

На іменини Варвари Карпівни друзі потрапили тільки ввечері. Їх чекали з нетерпінням. Це було видно з того, як заметушилися господарі і як тепло вітала Микиту Родіоновича сама іменинниця.

В їдальні було гамірно.

Іменинниця познайомила гостей. Першим від дверей сидів літній німець у цивільному одягу, маленький, з великим животом і шиєю, як у індика, – він назвав себе Брюнінгом. Поруч з ним був німець у солдатській формі, із забинтованою рукою – його звали Паулем. Біля Пауля примостилася білява дівчина, нова подруга Варвари Карпівни. По другий бік столу розмістилися червонолиций комірник міської управи Крамсалов з дружиною. Хоч Крамсалов говорив мало, Ожогін помітив, що він дуже заїкається.

Варвара Карпівна поставила стілець для Микити Родіоновича біля свого і тихо сказала, що, оскільки горбаня в числі гостей немає, їй ніхто не зіпсує настрою.

– Чому ж ви його не запросили? – спитав Ожогін. – Він дуже цікава людина.

– Роде за якісь гріхи далеко запроторив його. Більше він, мабуть, взагалі не появиться.

Варвара Карпівна поставила перед Ожогіним склянку, наповнену вином.

– Усім, усім наливайте і поздоровляйте іменинницю! – гучним голосом подала команду Мотрона Силантіївна.

Тряскін почав квапливо розливати вино у склянки.

– Розвеселіть нас, Микито Родіоновичу, – звернулася Мотрона Силантіївна до Ожогіна, – а то сидять усі, носи повісивши, і тільки про політику дзвонять.

– Мотенько, Мотенько! – благальним голосом звернувся до дружини добре-таки підпилий Тряскін.

– Чого? Ну, чого? – огризнулася Мотрона Силантіївна і суворо подивилася на чоловіка.

– Господи, – забелькотів Тряскін, – я хотів розповісти новину…

– Мадам Тряскін, – звернувся до хазяйки ламаною російською мовою Брюнінг, – ваша чоловік має сказати новина. Це… це гут, зер гут, ми любимо сенсацій, ми просимо пан Тряскін…

– П-п-равильно… п-просимо, – трусячи головою, ледве вимовив Крамсалов. – Н-нехай…

Дружина ущипнула його за руку, він скривився і замовк.

Сп'янілий Тряскін виліз з-за стола і непевними кроками попрямував у другу кімнату.

– Зараз зробить якусь дурницю, – сказала Варвара Карпівна. – Їжте, не звертайте уваги. – І вона поклала Ожогіну на тарілку кусок риби.

Брюнінг, який сидів праворуч від Ожогіна, перекладав солдату Паулю з російської мови на німецьку. Від Брюнінга смерділо нафталіном, і Микита Родіонович трохи відсунув свій стілець.

– Хто вони? – киваючи в бік німців, тихо спитав Варвару Карпівну Ожогін.

Вона пошепки розповіла: Пауль – солдат, лікується в госпіталі, Брюнінг – знайомий батька.

Він, здається, експедитор якоїсь німецької фірми, яка займається збором і відправкою в Німеччину антикварних речей. Тряскін пакує картини, посуд, меблі, різні цінності в ящики, а Брюнінг їх відправляє.

– Ось! Ось! – повернувшись, вигукнув Тряскін, розмахуючи двома папірцями. – Хочете знати, що пишуть комуністи?

– Чортяка ледачий! – не стрималась Мотрона Силантіївна.

– П-п-рок-ламації! – зблід Крамсалов.

– Так! – твердо сказав Тряскін і сунув папірці Грязнову. – В нашій шановній компанії це можна прочитати… Як ви гадаєте, пане Брюнінг?

– Будь ласка, пане Тряскін, мі май цікавість до цій дурниця, мі вас слушайт, – прошамкав беззубим ротом Брюнінг і подивився на всіх, чекаючи схвалення.

– Ану, прочитай-но, Андрію, – попросив Денис Макарович, – що це за дурниці?

– Де ти їх узяв? – поцікавилася Варвара Карпівна.

– Де? В управі. Для інтересу. Їх принесли туди з півсотні, – відповів Тряскін.