– Сверре Ульсен отримав заслужену кару.

Харрі повільно повернув голову в бік Волера: той сидів із заплющеними очима, відкинувшись на спинку.

– Зауваж, не тому, що я його боявся. Тут ти схибив, – вів далі Том Волер безпристрасним голосом.

– Гм?

Волер зітхнув і розплющив очі:

– Ти хоч раз замислювався про те, що примушує таких, як ми, робити те, що ми робимо?

– Тільки цим і займаюся.

– Який у тебе перший спогад, Харрі?

– Спогад про що?

– Наприклад, мій, – не звернув на запитання уваги Волер, – це ніч і батько, який схилився над моїм ліжком. – Він погладив кермо. – Мені тоді було чотири або п’ять. Від батька пахне тютюном і надійністю. Знаєш же. Саме батьківський запах. Зазвичай він приходив додому, коли я вже був у ліжку. І я знав, що на роботу він піде рано-вранці, ще до того, як я прокинуся. Знав, що коли я розплющу очі, він усміхнеться, поторсає мене по голові й піде. Я прикидався сплячим, аби він побув зі мною трохи довше. А іноді я дійсно спав, і мені снився кошмар про жінку з головою свині, яка ходить по вулицях і п’є кров маленьких дітей. Я скрикував і просив його посидіти зі мною. Ось тоді він сидів поруч, а я лежав з розплющеними очима і все дивився й дивився на нього. У тебе з батьком було так само, Харрі?

Харрі знизав плечима:

– Мій батько був учителем і багато часу проводив удома.

– А мій був робітником. Як і у моїх друзів, Гейра і Соло. Вони жили від нас через двір. Ми виросли разом у Старому місті. Сірі східні квартали, але за нашим двором стежила профспілка – в нас усе було чисто й охайно. Ми вважали себе не пролетаріатом, а ніби як підприємцями. У Соло батько навіть купив кіоск, і там працювала вся сім’я. В нас усі багато працювали. Але більше за всіх працював мій батько. З ранку до вечора. Як машина, яку вимикають тільки на неділю. Мої батьки не були особливо релігійними, хоча батько півроку вивчав богослов’я у вечірній школі, тому що дід хотів зробити з нього священика. Коли дід помер, батько закинув навчання, але ми щонеділі відвідували церкву у Волерензі, а потім батько ходив з нами до Екеберга й Естмарки. А о п’ятій ми збиралися до недільної вечері вдома. Нудьга, скажеш ти? А я ввесь тиждень чекав неділі. А потім наставав понеділок, і він знову йшов. Завжди на яке-небудь будівництво, де треба було працювати понадурочно. Ми економили. На біле, на сіре і на чорне, як говорив батько. Більше ж нема на що. Коли мені було тринадцять, ми переїхали в західну частину міста, в будиночок із яблуневим садом. Батько говорив, там краще. У новій школі в усіх у нашому класі, окрім мене, батьки були юристами, економістами, лікарями. По сусідству з нами жив суддя. У нього був син – мій ровесник. Яким. Батько хотів, щоб я став таким, як він. Говорив, що, коли я збираюся стати одним із них, потрібно добре знати їх життя: умовності, мову, неписані правила. Але мені не було діла до сусідського хлопчиська. Хіба що до їхнього собаки – німецької вівчарки, що вила на ґанку цілісінькі ночі. І після школи я їхав на трамваї в Старе місто, до Гейра і Соло. Якось мати з батьком запросили всіх сусідів на барбекю, але ті дружно відмовилися під різними ввічливими приводами. Пам’ятаю, того літа сусіди часто збиралися на барбекю одне в одного. Сміялись. А нас ніхто так і не запросив.

– А сенс у цієї розповіді є? – запитав Харрі, стараючись чисто вимовляти слова.

– Тобі вирішувати. Мені замовкнути?

– Ну що ти! Сьогодні по телеку якраз нічого цікавого.

– Якось у неділю ми за звичаєм збиралися в церкву. Я стояв на вулиці й чекав матір із батьком, а сусідська вівчарка за огорожею гарчала на мене та гавкала. Не знаю чому, але я відчинив хвіртку. Напевно, думав, що вона зла тому, що вона ввесь час сама. Вівчарка була не на ланцюзі, вона стрибнула на мене, повалила й укусила за щоку. У мене досі шрам.

Волер показав, але Харрі нічого не побачив.

– Суддя крикнув на вівчарку, і вона втекла. Потім він сказав, щоб я забирався з його саду до дідька. Мене повезли в лікарню. Мати ридала, а батько майже не розкривав рота. Ми повернулися додому, в мене був страшний шов од підборіддя до вуха. Батько пішов до судді. Повернувся з почорнілим обличчям і говорив іще менше. Мовчки ми з’їли недільну печеню, а вночі я прокинувся невідомо чому. Було тихо. Потім я здогадався. Вівчарка. Вона більше не вила. Потім я почув, як хтось увійшов до будинку, і чомусь зрозумів, що ми більше ніколи не почуємо того виття. Тихо відчинилися двері спальні, і я швидко заплющив очі, але встиг побачити молоток. Запахло тютюном і надійністю. Я прикинувся, що сплю.

Він протер кермо, змахуючи невидиму порошинку.

– Я зробив те, що зробив, тому що знав: Сверре Ульсен убив одну з наших. Я зробив це заради Елен, Харрі. Заради нас. Тепер ти знаєш: я вбив людину. Донесеш на мене, чи як?

Харрі мовчки дивився на нього.

Волер знову заплющив очі:

– Харрі, проти Ульсена були тільки непрямі докази. Він міг залишитися на волі. Я не міг цього дозволити. А ти міг би, Харрі? – Волер розплющив очі, повернув голову і зустрівся з ним поглядом. – Міг би?

Харрі глитнув:

– Тебе бачили в машині разом зі Сверре Ульсеном. У мене був свідок. Це тобі відомо?

Волер знизав плечима:

– Я кілька разів говорив із Ульсеном. Він був неонацистом і карним злочинцем. Це наша справа, Харрі.

– Але той, хто вас бачив, раптом розхотів говорити. Ти ж із ним поговорив? Погрозами змусив замовкнути?

Волер похитав головою:

– Харрі, на такі запитання я не відповідаю. Хоч ти і вирішив бути в нашій команді, є суворе правило: знати потрібно тільки те, що допомагає тобі в роботі. Правило суворе, зате добре працює. І ми добре працюємо.

– Ти говорив із Квінсвіком? – насилу вичавив Харрі.

– Квінсвік – це твій черговий вітряк. Забудь про нього, Харрі. Подумай про себе. – Він нахилився ближче і притишив голос. – Що тобі втрачати? Та подивися в дзеркало…

Харрі моргнув.

– Отож-бо, – сказав за нього Волер. – Алкоголік років під сорок, без роботи, без сім’ї, без грошей.

– Востаннє запитую… – Харрі хотів це вигукнути, але не вийшло. – Ти говорив із… з Квінсвіком?

Волер випростався на сидінні:

– Іди додому, Харрі. І подумай, чим ти кому зобов’язаний. Колегам? Які прожували тебе, зрозуміли, що гіркий, і виплюнули?.. Начальству, яке, відчувши недобре, готове тікати щодуху? Чи все-таки ти передусім зобов’язаний собі самому? Людині, яка багато років прагне зробити вулиці Осло більш-менш безпечними в державі, що більше піклується про злочинців, аніж про поліцейських. Харрі, у своїй галузі ти – один із кращих. У тебе, на відміну від інших, є талант. А заробляєш однаково паскудно. Я можу тобі запропонувати зарплату вп’ятеро більшу, але й це не головне. Я можу запропонувати тобі повагу. Повагу! Подумай над цим.

Харрі спробував зосередити погляд на Волері, але обличчя розпливалося. Він пошукав ручку дверей і не знайшов.

Бісові япошки! Понаробляють же машин! Волер перегнувся і відчинив двері.

– Я знаю, що ти шукав Роя Квінсвіка, – сказав Волер. – Розвію твої сумніви: так, я розмовляв з Ульсеном у Грюнерльокка того вечора. Але це не означає, що я якимсь чином причетний до вбивства Елен. Я мовчав, аби не ускладнювати і без того напружену ситуацію. Роби як знаєш, але повір: свідчення Роя Квінсвіка нічого нового не дасть.

– Де він? – запитав Харрі.

– А якщо я скажу, щось зміниться? Ти мені повіриш?

– Можливо. Хто знає?

Волер зітхнув:

– Согнсвейєн, тридцять два. Живе в підвалі, в кімнатці, де раніше жив його вітчим.

Харрі обернувся і помахав таксі.

– Але якраз сьогодні у нього співанка, – вів далі Волер. – Там недалеко. У Староакерському парафіяльному домі.

– Староакерському?

– Він перейшов із Філадельфійської парафії у Віфлеємську.

Вільне таксі пригальмувало, постояло з секунду, а потім знову рвонуло в бік центру. Волер криво посміхнувся:

– Перейти – не означає втратити віру, Харрі.